Montenegro (серб., чорн. Crna Gora/Црна Гора)
Князівство Чорногорія (чорнгр., серб. Књажевина Црна Гора, Knjaževina Crna Gora)
Площа — 5475 км2 (1852), Населення — 317 856 (1909)
Столиця — Цетін’є
1852-1910
У давнину територія Чорногорії була заселена іллірійцями. З I століття до н. е. опинилася під владою Стародавнього Риму. У VII ст. тут розселилися слов’яни. У 854–1252 рр. тут існувало Дуклянське князівство (серб. Дукља, лат. Doclea, грец. Διοκλεις). У 1186– 1496 рр. на теренах Чорногорії існувало також князівство Зета (серб. Кнежевина Зета), яке до 1356 року було у васальній залежності від сербської держави Рашка. В кінці XIV — першій половині XV ст. приморські міста відійшли до Венеції. У 1439 році на територію Чорногорії вторглися османи. У 1499 році територія Чорногорії була повністю приєднана до Османської імперії. У 1796 році після перемоги чорногорців у битві при Крус, країна здобула певне самовизнання, а у 1852 році була проголошена спадковим князівством династії Негошів. Нова держава почала надавати підтримку герцеговинцям у визвольній боротьбі проти османів. Османська імперія вороже сприйняла проголошення в Чорногорії нової форми правління. У грудні 1852 року османська армія вторглася в глиб Чорногорії. Дипломатичне втручання Австрійської та Російської імперій призвело до закінчення війни. У 1855 році князем Чорногорії Данилом І був прийнятий земельний так-званий «Данилів законник» (серб. «Данилов законик»), який встановив рівність усіх громадян князівства перед законом. 1 травня 1858 року, між чорногорцями та османами відбулася Граховська битва. Після того, як до берегів Адріатики були спрямовані російські та французькі кораблі, Османська імперія уклала мир, поступившись Чорногорії Грахово і деякі інші території. Після цієї битви за участю Франції та Російської імперії в квітні 1859 року, між Чорногорією і Османією були встановлені кордони. До Чорногорії відійшли деякі албанські і герцеговинські землі, в тому числі і Нікшицький жупан. У 1861 році в країні стався сильний голод. Через відсутність виходу до моря і економічну відсталість посилювалася економічна залежність від ринку з Австрійською імперією. У 1862 році Чорногорія підтримала Герцеговинське повстання, після чого османи вторглися в Чорногорію. Від повної поразки Чорногорію врятувало дипломатичне втручання Франції та Російської імперії. За підсумками мирної угоди були зірвані зміцнення, а османські війська, розміщені на території Чорногорії, були виведені до кінця 1866 року під тиском Російської імперії. Після вбивства Данила новим князем став Нікола (1860—1918), який вважав, що під час його правління має вівдбутися об’єднання усіх сербських земель. У новій війні з османами в 1862 році Чорногорія зазнала поразки. За сербсько-чорногорським договором від 23 вересня 1866 року князь Нікола в ім’я об’єднання Сербії і Чорногорії висловлював згоду зректися влади на користь династії Обреновичів. Однак після вбивства сербського князя Михайла в 1868 році союз між державами розпався. У 1871 році для боротьби за визволення і об’єднання сербів в Цетінє була створена так-звана «Дружина», члени якої почали підготовку повстання в південнослов`янських землях, включаючи Герцеговину та Боснію. Під час Герцеговинсько-боснійського повстання (1875—1878) Чорногорія надавала допомогу герцеговинським повстанцям. У червні 1876 року Чорногорія разом із Сербією оголосила війну Османській імперії. 16 липня в Герцеговині в битві під Вуч`єм Долі чорногорсько-герцеговинські сили здобули перемогу над османами. 2 серпня на албанському фронті 5-тисячні сили чорногорців в битві під Фундиною розбили 40-тисячне османське військо. У 1878 році за рішенням Берлінського конгресу згідно Сан-Стефанського миру була визнана незалежність Чорногорії. Чорногорія отримала міста Подгорицю, Колашин, Нікшич, Жабляк, Улцинь і Бар з морським узбережжям довжиною 70 км², після чого її територія збільшилася до 7 тис. км². В кінці 1870-х рр. почалися перші стихійні протести робітників. У 1879 році Сенат був замінений Державною радою і Верховним судом. Територія країни була розділена на десять нахій, які ділилися на капітанії. У 1880 році було створено таємне опозиційне товариство, яке прагнуло змінити уряд і прийняти нову конституцію. З боку влади почалося переслідування опозиціонерів, багато з яких були змушені емігрувати. У 1888 році Нікола I видав низку законів, розроблених на основі австро-угорських. У 1901 році був виданий закон про державний бюджет. На наступний рік Нікола I урочисто оголосив про початок державних реформ. Після цього було введено новий адміністративно-територіальний поділ Чорногорії, що замінив племінне розділення на області і округи. У 1905 році була введена Конституція, яка була майже скопійована з конституції Сербії зразка 1869 року. Вся повнота влади як і раніше залишалася в руках князя, який призначав уряд. Скупщина була дорадчим органом влади. Столиця Цетінє на початку XX ст. перетворилася в місто. Промислові підприємства в більшості своїй були невеликими. У 1906 році в Подгориці італійською компанією побудовалася тютюнова фабрика. У 1909 році була відкрита вузькоколійна залізниця Бар-Вірпазар. Чорногорія опинилася залежною від капіталу Італійського та Австро-Угорського королівств. У жовтні 1907 року після виборів до Скупщини, Сербія розірвала дипломатичні відносини з Чорногорією. Під час боснійської кризи відносини між двома державами на певний період відновилися.
На початку XX ст. Чорногорія була невеликою аграрною державою, в якому на 1909 рік проживали близько 222 тис. чол., з яких тільки 15,57 % проживали в містах. Сільське господарство було примітивним, частими були неврожаї і голод. Наприклад, на початку XX ст. голодними були 1900, 1903, 1904, 1911 та 1913 рр. У 1909 році була розкрита змова, учасники якого мали на меті повалення князя Ніколи I. Незабаром було розкрито ще одну змову проти князя, учасники якого планували повалити Ніколу і звести на престол його старшого сина Данила та звільнити політичних в’язнів. У тому ж році під керівництвом російського інженера Болотова проведено осушення боліт поблизу Скадарського озера. 15 серпня 1910 Нікола проголосив Чорногорію королівством.
Монетна система:
1909 (1906)-1910: 100 пара = 1 перпер
|
До введення власної валюти в Чорногорії знаходилися в обігу австро-угорська крона, турецька ліра, французький франк і інші валюти. У 1906 році були випущені монети номіналом 1, 2, 10 та 20 пар. Монети 1 і 2 пари були виготовлені з бронзи, 10 і 20 пар – з нікелю. 4 травня 1909 року указом князя Ніколи I оголошено про введення національної грошової одиниці – перпер. У тому ж році були викарбувані срібні монети в 1 і 5 перпери. У 1910 році була викарбувана срібна монета номіналом в 2 перпери. Золоті 10 і 20 перпер були випущені в 1910 році, разом з обмеженою партією монет номіналом у 100 перпер. 10 пара, 1906 1906, 1908 |
15$ | UNC | 750.156 |
Королівство Чорногорія (серб. Краљевина Црна Гора, Kraljevina Crna Gora)
Площа — 9475 км2 (1911), Населення — бл. 500 тис. (1914)
Столиця — Цетін’є
1910-1918
У 1910 році після візиту Ніколи I до Російської імперії, російський уряд в два рази збільшив щорічну субсидію Чорногорії. 9 жовтня 1912 року Чорногорія розпочала воєнні дії проти Османської імперії. Чорногорія брала участь в двох балканських війнах (1912—1913), де відзначилися активними діями проти Османської імперії та Болгарського царства. Під час цих війн Чорногорія зробила ряд територіальних придбань, зокрема за рахунок Санджаку заселеного сербами 30 травня 1913 року. Входження до складу Чорногорії значної території, населення якої жодним чином не підтримувало нових господарів, стало серйозним кроком до кризи. До того ж, Великі Держави зажадали віддати місто Шкодер Албанії, яка нещодавно здобула незалежність, при тому, що втрати Чорногорії під час захоплення міста у Османської імперії склали близько 10 тис. чол. Окупація міста тривала з 22 квітня по 5 травня, під час якої Австро-Угорщина, Німеччина, Франція, Італія та Велика Британія блокували Чорногорію з моря, так як своїми діями вона затягувала мирні переговори з Османською імперією. 30 травня 1913 року, тільки після здачі Шкодера підписався Лондонський мирний договір, за яким Чорногорії відходила південна частина Санджака.
5 серпня 1914 року Чорногорія оголосила війну Австро-Угорщини. Після поразки сербських військ Австро-Угорщина почала вторгнення і до Чорногорії. На початку січня 1916 року чорногорцями був зданий Ловчен, а незабаром і Цетінє. Після невдалої спроби укладання миру з Австро-Угорщиною, королівська сім’я змушена була відправитись у вигнання до Італії, а потім до Франції до м. Антіб. Після втечі королівської сім’ї Чорногорія була анексована Австро-Угорщиною як частина Сербії, а 20 липня 1917 року була підписана Корфська декларація, в якій йшлось про створення нової багатонаціональної держави сербів, хорватів та словенців. У 1918 році союзні країни вибили австрійські війська з Чорногорії, і Сербія встановила там власний режим. 15 жовтня 1918 сербський уряд дало Чорногорському комітету національного об’єднання указ: в найкоротші терміни розробити повний план об’єднання двох держав. При цьому звелівши окупаційному уряду припиняти всяку агітацію про відновлення Чорногорської держави.
26 листопада 1918 року «Велика народна Скупщина сербського народу Чорногорії», зібралася в Подгориці, скинула чорногорську династію Петровичей-Негошей та заборонила королю Ніколі повертатися з Франції, також прийняла рішення про об’єднання Чорногорії з Сербією під управлінням династії Карагеоргієвичів. 1 грудня Сербія і Чорногорія увійшла до складу нової держави — Королівство сербів, хорватів і словенців. Як реакція на Подгорицькому Скупщину почалося Різдвяне повстання, підтримуване прихильниками незалежності Чорногорії — зеленашами (серб. Зеленаши). Прихильники союзу з Сербією (серб. Бјелаши) допомагали сербській владі в придушенні повстання. Проти супротивників об’єднання держави почалися репресії. Деякі з груп зеленашів продовжували чинити опір югославській владі аж до 1929 року.
|
У 1913, 1914 рр. карбувалися бронзові монети номінальною вартістю в 1 та 2 пара, мідно-нікелеві 10 та 20 пара, в 1912. 1914 срібні монети номінальною вартістю 1 та 5 перпери, в 1914 році 2 перпери та в 1910 році золоті монети номінальною вартістю в 10, 20 та 100 перперів. Срібні монети карбувалися в Парижі, золоті у Відні. Характеристики срібних і золотих монет відповідали монетам Австро-Угорщини. 20 пара, 1913 1913-1914 |
7$ | VF | 200.000 |
Держава Словенців, Хорватів і Сербів (сербо-хорв. Država Slovenaca, Hrvata i Srba, слов. Država Slovencev, Hrvatov в Srbov)
Столиця — Загреб
(29 жовтня – 1 грудня)
Докладніше у розділі Хорватія,
Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (серб. Краљевина Срба, Хрвата и Словенаца)
Площа — 247 542 км2 (1929), Населення — 13 934 038 (1929)
Столиця — Белград
1918-1929
Докладніше у розділі Сербія,
Королівство Югославія (серб. Краљевина Југославија; хорв. Kraljevina Jugoslavija)
Площа — 247 542 км2 (1931), Населення — 13 934 038 (1931)
Столиця — Белград
1929-1941
Докладніше у розділі Сербія,
Італійсько-німецька окупація:
Незалежна держава Чорногорія (нім. Unabhängiger Staat Montenegro, італ. Stato Indipendente del Montenegro, серб. Независна Држава Црна Гора)
Населення — бл. 450 000 (1941)
Столиця — Цетин’є
1941-1944
6 квітня 1941 року після вторгнення у Югославію німецьких та італійських військ лідери чорногорських федералістів Йов Попович та Душан Вучиніч утворили «Тимчасовий адміністративний комітет Чорногорії», який взяв у свої руки керівництво над Зетською бановиною (сербохорв. Зетска бановина/Zetska banovina). Однак італійський окупаційний уряд мав інші плани щодо Чорногорії і рішенням Беніто Муссоліні від 22 травня «ТАУЧ» був реорганізований у Вищий комісаріат з розширеними повноваженнями. Невдовзі король Італії Віктор Еммануїл III звернувся до Б. Муссолінні з пропозицією створити незалежну державу Чорногорію (НДЧ), таким чином захистивши її від розділу поміж НДХ та албанцями. Офіційно Чорногорія залишалася королівством, але останній онук Миколи I, князь Михайло Петрович-Негош відмовився від корони, оголосивши про підтримку свого двоюрідного брата, молодого Петра II Карагеоргійовича. Після відмови вступити на престол і родових князів, Чорногорія повністю відійшла під італійське управління. 12 липня 1941 року Секула Дрлевіча було обрано прем’єр-міністром НДЧ. На наступний день в державі вибухнуло повстання організоване СКЮ проти італійського керування, яке тривало до серпня цього ж року. Наприкінці 1941 – початку 1942 рр. виникли конфлікти між повстанцями та допоміжними групами італійців, а потім конфлікти між партизанами та четниками, що поклало початок внутрішній боротьбі в державі. Починаючи з березня по червень 1942 р. четники здобули керівні посади в управлінні Чорногорії, переважно завдяки збройній та технічній підтримці, яку вони отримали від італійців за угодою, укладеною Байо Станішичем, а також завдяки конфліктам поміж партизанами та комуністами.
Щодо національних кордонів, то значна частина Санджаку було включена до НДЧ, але тільки на папері. Район Которської затоки (венец. Cattaro) був у складі Далматинської провінції королівства Італія аж до вересня 1943 року, до її капітуляції. Чорногорія опинилась під контролем німецьких військ, під егідою яких було створено так-звану Народну адміністрацію, що складалася з Земної адміністрації безпосередньо під німецьким управлінням. Прем’єр-міністром цього органу був призначений Любо Вукчевиц. В грудні 1944 року німецькі війська були виведені з Чорногорії. На початку 1945 року четники відійшли до Боснії і приєдналися до загонів НДХ, а контроль над Чорногорією отримали тітовські партизани.
| В обігу знаходилися італійська ліра та німецька райхсмарка. |
ДФЮ:
Демократична федерація Югославія (сербохорв. Демократска Федеративна Југославија/Demokratska Federativna Jugoslavija)
Площа — 255 804 км2, Населення — 14 000 000 (1945)
Столиця — Белград
1943-1945
Докладніше у розділі Сербія,
у складі ФНРЮ:
Федеративна Народна Республіка Югославія (сербхорв. Федеративна Народна Република Југославија/Federativna Narodna Republika Jugoslavija, слов. Federativna ljudska republika Jugoslavija)
1945-1963
Докладніше у розділі Сербія,
Федеральна держава Чорногорія (серб. Федерална Држава Црна Гора) 1945-1946); Народна республіка Чорногорія (серб. Народна Република Црна Гора) 1946-1963)
Населення — 377,189 (1948), 471,894 (1961)
Столиця — Тітоград
З 29 листопада 1945 по 31 січня 1946 року Чорногорія була частиною Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ). За Конституцією 1946 року Чорногорія стала однією з шести народних республік у складі Югославії. 31 грудня 1946 року була прийнята конституція Народної Республіки Чорногорії. З 1947 по 1965 рр. обсяг промислового виробництва в республіці збільшився в 21,7 рази. При цьому республіка весь свій соціалістичний період незмінно офіційно вважалася недостатньо розвиненою територією і отримувала дотації та пільгові кредити з федерального центру (в тому числі із спеціального Фонду Федерації для кредитування економічно недостатньо розвинених республік і областей).
у складі СФРЮ:
Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (мак. серб., Социјалистичка Федеративна Република Југославија, хорв. Socijalistička Federativna Republika Jugoslavija, словен. Socialistična federativna republika Jugoslavija, угор. Jugoszláv Szocialista Szövetségi Köztársaság, алб. Republika Socialiste Federative e Jugosllavisë)
Площа — 255 804 км2 (1989), Населення — 23 724 919 (1989)
Столиця — Белград
1963-1992
Докладніше у розділі Сербія,
Соціалістична республіка Чорногорія (серб. Социјалистичка Република Црна Гора)
Столиця — Тітоград
Населення — 529,604 (1971), 615,035 (1991)
1963-1992
10 січня 1989 року в Тітограді пройшли протести перед будівлею місцевого парламенту з вимогою відставки уряду, яке виконало цю вимогу вже на наступний день. 2 грудня 1991 роки ЄС прийняв рішення ввести економічні санкції проти Сербії і Чорногорії. 1 березня 1992 року в Чорногорії відбувся референдум, на якому за об’єднання в союз із Сербію проголосувало 95,94% учасників. 27 квітня 1992 року представники Чорногорії і Сербії проголосили продовження правового статусу СФРЮ в новій назві держави — Союзна Республіка Югославія.
у складі СРЮ:
Союзна Республіка Югославія (серб. Савезна Република Југославија/Savezna Republika Jugoslavija)
Площа — 102 350 км2, Населення — 10 402 186 (2002)
Столиця — Белград
1992-2003
Докладніше у розділі Сербія,
у складі ДССЧ:
Державний союз Сербії та Чорногорії (серб. Državna zajednica Srbija i Crna Gora/Државна Заједница Србија и Црна Гора)
Площа — 102 350 км2, Населення — 10,832,545 (2006)
Столиця — Белград
2003-2006
Докладніше у розділі Сербія,
Республіка Чорногорія (серб. Република Црна Гора)
Столиця — Подгориця
Площа — 13 812 км², Населення — 620,145 (2003), 620,029 (2011), 622 359 (2019)
1992-2003 (СРЮ), 2003-2006 (ДССЧ), з 2006 (незалежність)
На відміну від інших колишніх югославських республік, Чорногорія на своєму шляху до незалежності не стала ареною гострих етнічних конфліктів та військових дій. Це був поступовий процес, тривалістю у десятиліття, що супроводжувався витворенням окремої чорногорської ідентичності та національної ідеї. У 1997 році частина чорногорських
політиків разом з прем’єр-міністром Чорногорії Міло Джукановичем перейшла в опозицію до режиму Мілошевича, а його перемога на президентських виборах стала поворотним моментом у новітній історії Чорногорії. Період з 1997 до 2000 рр. був позначений постійними конфліктами між Подгорицею і Белградом. Офіційно залишаючись частиною ФРЮ, Чорногорія почала будувати власну економічну та фінансову систему. У
серпні 1999 року чорногорський уряд ухвалив так звану «Платформу», в якій запропонував перетворити СРЮ в конфедерацію двох рівноправних партнерів. Поступово уряд Чорногорії перебрав на себе обов’язки, які згідно з Конституцією СРЮ належали до юрисдикції федерального уряду. Під час операції НАТО в Косово 1999 Подгориця відмовилася підтримати Белград і дистанціювалася від конфлікту. Чорногорське керівництво не бажало ставати учасником ще однієї кривавої війни на Балканах та ізгоєм на міжнародній арені. Після відсторонення від влади Слободана Мілошевича у 2000 році знову відновилося питання про проведення референдуму щодо незалежності Чорногорії. Однак ЄС, побоюючись, що подібний крок спровокує новий виток напруження на Балканах, переконав чорногорське керівництво відкласти це питання ще на п’ять років. У березні 2002 року представники Сербії, Чорногорії і Євросоюзу підписали «Угоду про принципи та відносини між Сербією та Чорногорією», так звану «Белградську». Ця угода визначала принципи відносин між двома частинами Державного союзу Сербії і Чорногорії, яких тепер пов’язувала хіба що спільна політика безпеки та спільні представництва. Довгоочікуваний референдум за незалежність відбувся 21 травня 2006 року, в ньому взяло участь 477 тис. осіб (явка становила 86,3%), але остаточної крапки у протистоянні прихильників та противників незалежності він не поставив. Вирішальне значення для підбиття підсумків голосування мали голоси представників національних меншин (боснійських мусульман, албанців та ін.), які у своїй переважній більшості підтримали незалежність. У 2006 році, після розпаду ДС Сербії та Чорногорії, місто Подгориця було оголошено столицею Чорногорії. 20 жовтня 2007 була прийнята Конституція Чорногорії, згідно якої чорногорська мова була визнана офіційною державною мовою у Конституції (де-факто, відбулася лише зміна назви з сербської на чорногорську, без жодних змін у мовній структурі).
17 грудня 2010 року ЄС надав Чорногорії офіційний статус кандидата на вступ до спільноти, після чого прем’єр-міністр країни Міло Джуканович пішов у відставку. Прем’єр-міністром був призначений Ігор Лукшич. Починаючи з 2012 року Чорногорія веде переговори про вступ до ЄС. Попередньо було заплановано вступ держави у 2022 року, але після 2018 року дата була перенесена на 2025 рік.
Наміри Чорногорії щодо вступу до НАТО були вороже сприйняті у Росії та Сербії як сигнал, що Європа та США мають наміри продовжити розширення альянсу. Росія також із невдоволенням сприйняла позицію Чорногорії щодо російської агресії проти України та приєднання до санкцій проти Росії. При цьому Росія вже традиційно заявила про можливі економічні проблеми в Чорногорії через її «недружнє ставлення» до Росії. Підґрунтям до цих заяв було також те, що територія держави розглядалася в Росії як платформа для зручного вкладання коштів у нерухомість, а з часів російської агресії проти України таке розміщення коштів було визнане російським керівництвом «небажаним». Опозиційні сили, спираючись на антинатовський прошарок місцевого населення та, неофіційно, на проросійські націоналістичні сили у Сербії, організували провокативні акції з вимогою відставки прем’єр-міністра країни Міло Джукановича і проведення дострокових виборів найближчим часом. Ці акції поступово набули латентного характеру: у центрі міста встановили наметове містечко, а опозиція почала збиратися на щотижневі мітинги на вихідні. У жовтні 2016 року, в день парламентських виборів, було підготовлено державний переворот групою осіб, до складу якої входили лідери чорногорської опозиції, громадяни Сербії та російські спецслужби. За даними ЗМІ, чорногорські спецслужби затримали близько 20 осіб за підозрою в організації терактів після парламентських виборів. Одночасно між Росією та Сербією розгорівся скандал, пов’язаний з депортацією російських громадян, також підозрюваних «у підготовці терористичних акцій у Чорногорії». Оскільки півроку тому Чорногорія підписала протокол про вступ до НАТО, інформація про підготовку державного перевороту свідчить про плани Кремля повернути цю країну до сфери свого впливу. На початку грудня 2016 року чорногорська преса повідомляла, що Чорногорія оголосила в міжнародний розшук двох громадян Росії Едуарда Широкова і Володимира Попова, а також трьох громадян Сербії за підозрою в організації спроби збройного державного перевороту. Звісно ж російський уряд заявив, що не має ніякого відношення до протиправних дій в Чорногорії. 5 червня 2017 року Чорногорія стала повноцінним членом НАТО.
30 листопада 2018 року Скупщина Чорногорії прийняла резолюцію, у якій визнала недійсним рішення 1918 року про приєднання Чорногорії до королівства Сербія.
На початку травня 2018 року біля свого будинку в Подгориці була поранена невідомим журналістка чорногорської щоденної газети «Vijesti» Олівера Лакіц, після того як вона опублікувала серію статей про корупційні за участю вищих державних посадових осіб і членів їх сімей. У лютому 2019 року в Чорногорії розпочалися опозиційні акції протесту проти діючого президента Міло Джукановича та прем’єр-міністра Душко Марковича. Основні вимоги протестувальників – відставка діючого уряду, який був звинувачений в корупції. Наприкінці вересня протести закінчилися фактично нічим.
Парламент Чорногорії в ніч на 27 грудня 2019 року ухвалив Закон про свободу віросповідання або віри та про правовий статус релігійних громад. «За» проголосували представники правлячої Демократичної партії соціалістів (DPS), її союзники – Соціал-демократи, Ліберальна партія, Боснійська партія, Хорватська Громадянська Ініціатива, албанська Нова демократична партія «Forca» та опозиційна Соціал-демократична партія. Тим часом ситуація всередині Чорногорії стає все більш напруженою. Ввечері 29 грудня на трасі в напрямку аеропорту Подгориця протестувальники закидали камінням поліцейську машину, чотири правоохоронці отримали травми. На дорогах почали з’являтися не просто пікети, але і барикади, а до протестів долучилися ще більше міст. 31 грудня Міністерство закордонних справ Росії приєдналося до критики Сербської православної церкви (СПЦ) на адресу чорногорського закону, висловивши «серйозну занепокоєність» і заявивши, що законодавство спрямоване на витіснення сербської церкви з Чорногорії. У відповідь міністерство закордонних справ Чорногорії звинуватило Москву у втручанні в справи незалежної держави-члена НАТО. 1 січня 2020 року кілька тисяч людей провели акції протесту в Чорногорії проти законопроекту про релігійну власність, який розкритикували СПЦ та Росія.
| Станом на січень 2020 року Чорногорія не має власної валюти. З 1996 року німецька марка була де-факто валютою у всіх приватних та банківських операціях і вона був офіційно прийнятий як валюта Чорногорії в листопаді 1999 року. Марка був замінена на євро в 2002 році без отримання дозволу від Європейського центрального банку. Європейська комісія і ЄЦБ відтоді неодноразово висловлювали своє незадоволення одностороннім використанням євро в Чорногорії, а Амелія Торрес, прес-секретар Європейської комісії, заявила: «Умови для прийняття євро зрозумілі. Це означає, перш за все, бути членом ЄС.» Процес стабілізації й асоціації ЄС декларує, що «одностороннє запровадження євро не сумісно з Договором.» ЄС наполягає на суворому дотриманні критеріїв конвергенції (наприклад, витрати на принаймні 2 роки у системі ERM), які не підлягають обговоренню до прийняття євро, але які не були використані, щоб зупинити одностороннє використання євро в Чорногорії. ЄС висловив занепокоєння щодо державного боргу Чорногорії, який до 2011 року зріс до 57% ВВП. Чиновники з Центрального банку Чорногорії неодноразово вказували на те, що європейські інституції очікують від них чіткого дотримання правил ERM, особливо через процес їх вступу до ЄС. Нікола Фабріс, головний економіст Центрального банку Чорногорії, заявив, що ситуація була іншою, коли Чорногорія прийняла євро, і що інші держави, які розглядають односторонньо прийняття євро, такі як Хорватія і Боснія і Герцеговина, зіткнулися б з санкціями від ЄС і це призупинило б їх процес приєднання до ЄС, якщо вони це зроблять. 17 грудня 2010 року Чорногорії було надано статусу кандидата до приєднання до Європейського Союзу. Очікується, що це питання буде вирішено шляхом переговорного процесу. ЄЦБ заявив, що наслідки одностороннього прийняття євро будуть прописані не пізніше можливих переговорів щодо приєднання до ЄС. Дипломати припускають, що навряд чи Чорногорія буде змушена вивести євро з обігу у своїй країні. Радойє Жугич, міністр фінансів Чорногорії, заявив, що «було б надзвичайно економічно нераціонально повернутися до нашої власної валюти, а потім пізніше знову повернутися до євро.» Замість цього він сподівається, що Чорногорії буде дозволено зберегти євро і пообіцяв «уряду Чорногорії прийняти деякі певні елементи, які повинні виконати умови для подальшого використання євро, наприклад, прийняття фіскальних правил.» |
Докладніше: Князівство_Чорногорія, Історія_Чорногорії, Створення_Югославії, Королівство_Сербів,_Хорватів_і_Словенців, Королівство_Югославія, Независна_Држава_Црна_Гора, Democratic_Federal_Yugoslavia, Социјалистичка_Република_Србија, Соціалістична_Федеративна_Республіка_Югославія, Розпад_Югославії, СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЧОРНОГОРІЇ, Montenegro, Політична_криза_в_Чорногорії_2015–2016, Спроба_державного_перевороту_в_Чорногорії_16_жовтня_2016_року, 2019_Montenegrin_protests, Балканський варіант “русского міра”, Кілька тисяч людей вийшли у Чорногорії на “церковні протести”, Чорногорія_та_євро,
Вакуленко-К. Володимир - колекція, література 