Бір-Тавіль

Bir Tawil (араб. بيرطويل)

Бір-Тавіль (араб. بيرطويل) «terra nullius»

Площа — 2060 км 2, Населення — не має постійного 

(з 1958)

За угодою 1899 про англо-єгипетський кондомініум у Судані, кордон між Єгиптом і Суданом пролягає по 22-й паралелі. Однак 1902 Британія запровадила новий «адміністративний кордон», незалежно від «політичного кордону», в наслідок чого Халаїбський трикутник було передано під керівництво Судану. Одночасно з цим Бір-Тавіль передали під керівництво Єгипту, оскільки його територія використовується як пасовиська племенем абабда, яке мешкає поблизу Асуана.

Після здобуття обома державами незалежності, Халаїбський трикутник залишився під контролем Судану, а Бір-Тавіль — під єгипетським керівництвом. 1 лютого 1958 Єгипет зажадав від Судану повернення до кордонів 1899 та передачі Халаїбського трикутника, натомість відмовившись від значно менш значимої території — Бір-Тавіль. Судан не погодився поступитись трикутником і досі визнає кордон 1902. Так виникла унікальна ситуація, коли обидві країни не вважають його своєю територією.

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу d091d196d180-d0a2d0b0d0b2d196d0bbd18c-1.jpg

На аверсі ліворуч позначення номіналу (араб. ٢), праворуч номінал прописом (англ. TWO POUNDS). На реверсі вгорі з боків рік 2014 європейською та арабською (٢٠١٤), в центрі Бір-Тавіль (араб. بيرطويل). Внизу по колу надпис: Бір-Тавіль — нічийна територія (лат. BIR TAWIL TERRA NULLIUS)

 

2 фунти, 2014 2014

  UNC Unusual

Докладніше: Бір-Тавіль

Атлантіс

Atlantis (англ. Atlantis)

Сполучене королівство Атлантіс (англ. United Kingdom of Atlantis)

Населення – 20 тис. чол. проживає в країні і більше 2 млн. чол. по всьому світу.

Столиця — Старгейт

з 2000

Kоролевство Атлантіс займає 14 островів північно-східніше Австралії. Нова держава утворена в 2000 році королівською династією Суверенного Ордену Ібрахіма (англ. Sovereign Order of Ibrahim). Члени королівської сім’ї заявляють, що це найстаріша монархія в світі (більше 4 тисяч років). За словами шейха острів Старгейт, найбільший з південних островів Тихого океану, є штаб-квартирою уряду. У столиці міста, знаходиться також палац Королівського дворянського дому Ібрагіма Халіла та Наглядовий комітет нації.  Нещодавно королівство намагалося позичити в Палау 100 мільйонів доларів під 2%.

Філіппіни і Тайвань, за заявою шейха, визнали незалежність королівства. Однак, влада Республіки Палау заявляють, що “монарх” нової держави Якуб Аль-Шейх Ібрагім розшукується Департаментом Юстиції США і при появі його в Палау, просять зробити його арешт і доставити в США. Шейх звинувачується у шахрайстві, відмиванні грошей та ухиляється від сплати кредитних відсотків.

Монетна система:

100 центів = 1 атлантіс долар

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу d09ad0bed180d0bed0bbd196d0b2d181d182d0b2d0be-d090d182d0bbd0b0d0bdd182d196d181.jpg

20 доларів, 2007 2007 25$ UNC 150 шт. (Unusual)

Докладніше: Об`єднане Королівство Атлантіс,

Алжир

Algeria (араб. الجزائر‎)

Рання історія:

У другій половині 1-го тис. до н. е. на території сучасного Алжиру жили нумідійці — предки сучасних берберів. У III-II ст. до н. е. під проводом Масинісси тут склалася централізована держава Нумідія. Узбережжя колонізувалось фінікійцями (перші поселення XII століття до н. е.), що утворили могутню морську державу Карфаген. Карфаген і Нумідію у 106 році до н. е. остаточно завоювали римляни. У 46 році до н. е. утворено провінцію Римська Африка, яка стає головною житницею Римської імперії. У 429, вже після падіння Римської імперії, по території Алжиру пройшли орди вандалів, що рухалися з Іспанії в Туніс. Хоча у VI ст. Візантії вдалося встановити відносний порядок на території Тунісу і в районі узбережжя, в самому Алжирі панував безлад. Внутрішні райони країни перебували в руках берберських племінних вождів.

Наприкінці VII ст. н. е. на території Північної Африки з’явилися араби-мусульмани. Відносно швидко, у цьому ж столітті, вони покінчили із залишками візантійського правління, але тільки після жорстокої боротьби змогли підпорядкувати берберів. 

В період арабських завоювань в Іспанії і Сицилії основним центром арабської могутності був Туніс, пізніше сама Іспанія і Марокко. Хоча в період арабського правління на території Алжиру (700–1500 рр.) виникали незначні державні утворення, вони, як правило, підпорядковувались правителям Тунісу, якщо знаходилися у східній частині країни, або ж правителям Марокко, якщо знаходилися на заході. Починаючи з XIII століття у період Реконкісти на Піренейському півострові починається безперервна боротьба за морські порти на узбережжі Алжиру, розквіт піратства. У 1550 році габсбурзька Іспанія поширила свою владу на головні морські порти Алжиру. Наприкінці XV ст. християнська Іспанія, розгромивши на своїй території останню мусульманську державу Гранаду, направила війська в Африку і захопила алжирські порти Мерс-ель-кебір, Оран, Алжир, Аннаба і Беджаія. Місцеві арабські правителі звернулися за допомогою до падишахів Османської імперії. Османи вигнали іспанців з Північної Африки, але після цього відсторонили від влади арабів і почали правити самостійно.

Протягом більше ніж 100 років країною управляли паші, які призначалися зі Стамбула. У період османського володіння Алжир був поділений на три провінції (бейліки) — Константину, Тіттері (Медеа) і Маскару (сучасн. Оран). Після 1671 р. Алжир як османське володіння почав користуватися значною автономією на чолі з правителем, який довічно обирався вищими чиновниками і офіцерами цивільної, військової і морської служб Алжиру. Однак, корпус яничарів, що був найважливішою частиною Османської армії в Алжирі, набирався з жителів Анатолії, і якщо в XVII ст. чисельність яничарів становила близько 20 тис. осіб, то до 1830 р. їх залишилося приблизно 5 тис. Правитель Алжиру визнавав себе васалом султана Османської імперії, і у випадку військових дій алжирський флот був зобов’язаний допомагати османському. 

Традиції корсарства, закладені ще братами Барбаросса, зберігалися в Алжирі протягом трьохсот років османського правління. Розквіт корсарства припав на XVI і XVII ст.ст., після цього, у міру вдосконалення мореплавних якостей і озброєння європейських суден, цей промисел почав зводитися нанівець. Тим не менше, аж до захоплення Алжиру у 1830 р. французами місцеві корсари становили загрозу для суден торгового флоту. 

Нова історія:

Султанат Бені Аббаса (берб. ⵜⴰⴳⴻⵍⴷⴰ ⵏ ⴰⵜ ⵄⴻⴱⴱⴰⵙ, араб. سلطنة بني عباس‎)

Столиця — Кала Айт-Аббаса

(1510–1872)

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу flag_of_labez_kingdom2.png

Берберський феодальний султанат в Північній Африці, який контролював Малу Кабілію та її околиці з ХVІ до ХІХ ст. В іспанській історіографії це згадується як «reino de Labes». Засноване останніми емірами династії Хафсидів Беджаї, королівство довгий час слугувало бастіоном опору іспанцям, а потім Османському Алжиру. Стратегічно розташована на дорозі від Алжиру до Костянтіни та від Середземного моря до Сахари, до столиці прибували  андалузці, християни та євреї, які рятувалися від колонізаторів. В період свого розквіту султанат Айт-Аббас розташовувався від річки Суммам до Сахари, а її столиця Кала конкурувала з найбільшими містами. У XVII ст. її правителі взяли титул шейха Меджани. Наприкінці XVIII ст. королівство на чолі з родиною Мокрані (Амокране) розпалося на кілька кланів, деякі з яких стали васалами Османського Алжиру. Однак шейх Меджани певний період утримував владу.

З приходом французів деякі Мокрані стали на бік колонізаторів, а інші стали на бік опору. Французи, щоб зміцнити свої позиції в регіоні, покладалися на місцевих шейхів, зберігаючи подобу автономії в регіоні під керівництвом місцевої влади до 1871 року під назвою халіфат Бачага. Поразка в повстанні 1871 р. означала припинення контролю над володіннями родом Мокрані зі здачею Кали французам.

Французький Алжир (фр. Algérie française, араб. الجزائر الفرنسية‎, берб. ⵜⴰⵙⴻⵃⵔⴻⵙⵜ ⵏ ⴼⵔⴰⵏⵙⴰ)

Площа — 2,381,741 км2, Населення — 9 442 000 (1954)

Столиця — Алжир

(1830 – 1962)

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу 249px-coat_of_arms_algeria_1830-1962.svg_.png

5 липня 1830 року Алжирське намісництво було завойоване Францією, за наказом короля Карла X і під командуванням генерала Бурмона. Боротьбу проти колонізаторів очолив Абд аль-Кадір, який об’єднав під своїм проводом племена західного й центрального Алжиру. Регулярна алжирська армія нанесла ряд поразок французам у 1835 і 1836 роках. Боротьба Абд аль-Кадіра з корупцією, його реформи налаштували проти нього місцевих феодалів. У 1839 році відновились бойові дії з французами (Див. у розділі Франція). 22 лютого 1841 року генерал-губернатором Алжиру був призначений маршал Бюжо, який очолив 108 тис. військо (третину всіх збройних сил Франції) і спромігся витіснити Абд-аль-Кадіра до Марокко 1843 року. У 1845—1846 роках спалахнуло нове повстання під його проводом, яке закінчилось поразкою і полоном. Виступи проти французький загарбників та іммігрантів (кількість французів до 1848 року зросла з 28 тис. до 109 тис. осіб) тривали протягом усього XIX століття: 1849 — оаза Зааджа, 1851 — Кабілія, 1852 — Лагуат, 1855 — оаза Туггурт, 1859 — племена Бені-Снасен, 1864 — племена Улед-Сіді-Шейх. Французька влада конфіскувала 200 тис. га найкращих земель із фонду державних (бейлік) та релігійних общин (хабус).

З 1848 Алжир було оголошено частиною Франції, розділено на департаменти на чолі з префектами і французьким генерал-губернатором. Територію Алжиру поділили на три заморських департаменти — Алжир, Оран і Константіну. Пізніше сталася серія повстань, але французи їх успішно придушили. З середини ХІХ ст. починається активна колонізація Алжиру. У 1858–1860 рр. Алжир перебував під безпосереднім управлінням міністра у справах колоній у Парижі, після цього був переданий військовій адміністрації. Причому, французи серед колоністів не були більшістю — серед них були іспанці, італійці, португальці і мальтійці. Після поразки Франції в франко-пруській війні 1870-1871 років в Алжир приїхало багато французів з провінцій Ельзас і Лотарингія, які передали Німеччині. Переселення французів спровокувало  повстання кабілів та інших 200 племен під проводом релігійного братства Рахманія на чолі з шейхом Хаддадом і володарем Сетіфа, Мухаммедом Мукрані. Повстання зазнало поразки в січні 1872 році, племена втратили 0,5 млн га на користь переселенців. 1873 року була прийнята земельна реформа, що поклала край суспільному землеволодінню й примусово розділила громадські землі між приватними власниками. Завдяки цій реформі французи невдовзі змогли привласнити 50% земель країни. 1881 року відбулося останнє велике повстання, повстання племені Улед-Сіді-Шейх.

Під час Першої світової війни 175 тис. алжирців було мобілізовано на фронти Європи (з них загинуло 25 тис.), а 120 тис. вивезено до Франції на спорудження фортифікацій. Після війни почалося нове піднесення національно-визвольної боротьби (молодоалжирці утворили Комітет незалежності Алжиру і Тунісу), почали утворюватись профспілки.  Деякі інтелектуали стали говорити про автономію і самоврядування. 1919 року французький уряд законодавчо зрівняв у правах громадян франції та тубільців. 1924 року була заснована комуністична партія (до 1936 існувала як секція компартії Франції). У 1926 році було засновано національно-революційний рух «Північноафриканська зірка», яке ставило питання соціально-економічного характеру (поліпшення умов праці, зростання зарплат тощо).  1927 року в Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, який висунув вимогу демократичних свобод, скасування расової дискримінації. 1931 року шейх Бен Бадіс утворив «Союз алжирських улемів», що об’єднав у своїх лавах національну мусульманську інтелігенцію. Соціалістичний уряд Блюма 1936 року запропонував «законопроект Віолета», що значно розширював права арабів. На його підтримку в червні в Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, в липні 1937 року відбулася його друга сесія. У 1938 році створено Алжирський народний союз, пізніше перейменований на Маніфест алжирського народу (вимога незалежності).

Після капітуляції Франції в 1940 році до Алжиру були направлені численні італо-німецькі «комісії з перемир’я», що готували ґрунт для повної окупації країни. Розпочалося будівництво Транссахарської залізниці, що повинна була поєднати порт Орана з басейном Нігеру. Вже 29 липня 1941 року уряд Віші отримав таємний ультиматум щодо передачі Третьому Рейху військово-морських баз Алжира, Касабланки й Дакара. У другій половині 1942 року війська США і союзників розпочали деокупацію країни, яку завершили в травні 1943 року, звільнивши Туніс. В Алжирі влаштувався Французький комітет національного визволення (проголосив себе Тимчасовим урядом в червні 1944 року), були сформовані французькі дивізії з місцевого населення.

Під час Другої світової війни у результаті закликів союзницьких військ до самовизначення, розгрому Франції, підйому арабського націоналізму в цілому, до присутності на території країни англійських та американських військ національні почуття загострилися. Уряд США додав Алжир до сфери дії «плана Маршалла» з відновлення зруйнованих війною економік Європи. За цим планом була відновлена й розвинена транспортна інфраструктура країни (додатково зведено 40 аеродромів), значні асигнування отримала гірнича промисловість.

У травні 1945 року демонстрація націоналістів переросла в безлади, під час яких було вбито до сотні європейців і євреїв. Влада відповіла найжорстокішим терором із застосуванням авіації, бронетехніки і артилерії — за різними оцінками, за декілька місяців було вбито від 10 до 45 тис. алжирців.

У 1946 році Маніфест алжирського народу переназваний на Демократичний союз Алжирського маніфесту. Вимоги автономії або незалежності зазнали ширше поширення. Націоналісти беруть курс на збройну революцію. У 1946 року заснована «Спеціальна організація» (СО) — розгалужена підпільна мережа збройних груп, яка діяла в містах. З березня 1947 року в гірських районах Алжиру були сформовані перші партизанські загони. У 1949 році «Спеціальну організацію» очолив Ахмед бен Белла, який у роки Другої світової війни був сержантом французької армії. За СО стали з’являтися й інші подібні організації, які вели збір коштів, закупівлю зброї, боєприпасів, вербування та навчання майбутніх бійців. 20 вересня 1947 року Національні збори Франції прийняли «Алжирський статут» щодо місцевого самоврядування. За цим статутом в Алжирі створювалась Алжирська асамблея з 120 членів, що обирались на 6 років по двох рівноправних куріях (європейській та туземній), права асамблеї були обмежені. Перші вибори до Алжирської асамблеї відбулися в квітні 1948 року, вибори супроводжувались масовими виступами, застосуванням військ.

У 1953 році Спеціальна організація об’єдналася з озброєними загонами Демократичного союзу Алжирського маніфесту. Озброєні угруповання підпорядковувалися центру управління, що знаходився в Єгипті та Тунісі. 1 листопада 1954 був організований Фронт національного звільнення (ФНО), головним завданням якого було досягнення незалежності Алжиру збройним шляхом. До нього увійшли не тільки націоналісти, а й представники соціалістичного руху, патріархально-феодальних угруповань. Загони повстанців атакували ряд французьких об’єктів в Алжирі. Так почалася війна, яка, за різними оцінками, забрала життя від 18-35 тис. французьких солдат, 15-150 тис. харкі (алжирські мусульмани — араби і бербери, які в ході війни виступили на боці французів), 300 тис. – 1,5 млн. алжирців.

Перша велика бійня відбулася тільки в серпні 1955 року — заколотники в місті Філіппвіль вирізали кілька десятків осіб, у тому числі європейців, у відповідь армія і загони франкоалжирських ополченців знищили сотні (або тисячі) мусульман.

Ситуація змінилася на користь повстанців у 1956 році, коли незалежність здобули Марокко і Туніс, там були створені табори підготовки і тилові бази. Алжирські повстанці дотримувалися тактики «малої війни» — нападали на конвої, невеликі підрозділи противника, його укріплення, пости, знищували лінії зв’язку, мости, тероризували населення за співпрацю з французами (наприклад, забороняли відправляти дітей у французькі школи, вводили норми шаріату). В результаті розгортання національно-визвольної боротьби, очолюваної Національним фронтом визволення, в Каїрі 19 вересня 1958 року було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку і в Тунісі було сформовано її Тимчасовий уряд.

У військовому відношенні повстанці зазнавали поразки, укріплені лінії на кордонах були потужними — потік підкріплень і зброї вичерпався. Усередині Алжиру уряд здобували перемогу, щоб повстанці не могли рекрутувати бійців і отримувати продовольство, в ряді областей створили «табори перегрупування» (алжирці їх назвали концтаборами). Спроба розгорнути терор у самій Франції була зірвана. Де Голль оприлюднив план 5-річного економічного розвитку Алжиру, ідею амністії тим повстанцям, які добровільно складуть зброю.

У лютому 1959 року почалася операція з ліквідації повстанського руху в сільській місцевості, вона тривала до весни 1960 року. Керував операцією генерал Моріс Шалль. Повстанцям було завдано ще один найпотужніший удар: місцеві сили блокували обраний район, а елітні частини проводили «зачистку». В результаті командування повстанців було змушене розпорошити сили до рівня — відділення-взвод (раніше діяли ротами і батальйонами). Французи знищили весь вищий командний склад заколотників в Алжирі й до половини командних кадрів. У військовому відношенні повстанці були приречені. Але французька громадськість втомилася від війн.

У вересні 1959 року глава французького уряду виступив з промовою, в якій вперше визнав право алжирців на самовизначення. Це викликало гнів франкоалжирців і військових. Група молоді влаштувала путч у місті Алжир, який швидко придушили. 

1960 став «роком Африки» — незалежність здобули 17 держав африканського континенту. Влітку пройшли перші переговори між французькою владою і Тимчасовим урядом Алжирської республіки. Де Голль повідомив про можливість зміни статусу Алжиру. В грудні в Іспанії була створена Таємна армійська організація (OAS), її засновниками стали студентський лідер П’єр Лагайярд (він очолював ультраправих у ході «тижні барикад» у 1960 році), колишні офіцери Рауль Сала, Жан-Жак Сюзіні, члени французької армії, Французького іноземного легіону, учасники Індокитайської війни.

У січні 1961 був проведений референдум і 75% учасників опитування висловилися за надання Алжиру незалежності. 21-26 квітня стався «Путч генералів» — генерали Андре Зеллер, Моріс Шалль, Рауль Салан, Едомонд Жуо спробували змістити де Голля з поста глави уряду і зберегти Алжир для Франції. Але їх не підтримала значна частина армії і французький народ, до того ж бунтівники не змогли правильно скоординувати свої дії, в результаті повстання було придушене. САО влаштувало терор — французи стали вбивати французів. Були вбиті сотні людей, вчинені тисячі замахів. Тільки на де Голля влаштовували замах більше десятка разів.

Лише з середини 1961 р. почали з’являтися надії на мирне вирішення алжирського питання. Ряд взаємних поступок під час переговорів, що відбулися 18 березня 1962 р. у французькому місті Евіан-ле-Бене між ФНЗ і Францією, привів до припинення воєнних дій. 18 березня 1962 були затверджені Ев’янські угоди, які завершили війну і відкрили Алжиру шлях до незалежності. На квітневому референдумі 91% громадян Франції висловилися на підтримку цих угод. Після офіційного завершення війни відбулося ще кілька гучних подій. Так, політика Фронту національного звільнення щодо франкоалжирців характеризувалася гаслом «Чемодан або труну». Хоча Парижу ФНВ обіцяв, що ні окремі особи, ні групи населення, що служили Парижу, не будуть піддані репресіям. Приблизно 1 млн осіб втекли з Алжиру і недарма. 5 липня 1962, в день офіційного проголошення незалежності Алжиру, в місто Оран прибула натовп озброєних людей, бандити почали катувати і вбивати європейців (приблизно 3 тис. осіб зникли безвісти). Довелося тікати з Алжиру десяткам тисяч харкі — переможці організували серію нападів на мусульманських солдат Франції, загинуло від 15 до 150 тисяч осіб.

Монетна система:

100 сантимів = 1 франк

20 франків, 1949 1949, 19561$VF25.566.000

Алжирська Народна Демократична Республіка (берб. ⵟⴰⴳⴷⵓⴷⴰ ⵜⴰⵎⴻⴳⴷⴰⵢⵜ ⵜⴰⵖⴻⵔⴼⴰⵏⵜ ⵜⴰⵣⵣⴰⵢⵔⵉⵜ, араб. الجمهورية الجزائرية الديمقراطية الشّعبية‎)

Площа — 2,381,741 км2, Населення — 43,900,000 (2020)

Столиця — Алжир

(з 1962)

 

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу d0b0d0bbd0b6d0b8d180d181d18cd0bad0b0-d0bdd0b0d180d0bed0b4d0bdd0b0-d0b4d0b5d0bcd0bed0bad180d0b0d182d0b8d187d0bdd0b0-d180d0b5d181d0bf.png

Під час референдуму 1 липня 1962 року переважна більшість алжирців висловилася за незалежність. Алжир отримав незалежність 3 липня 1962 року, після 8-річної війни з французами. Влада від французької адміністрації перейшла до тимчасового виконавчого органу на чолі з Абд ар-Рахманом Фаресом. На час здобуття незалежності прем’єр-міністром ТУАР був призначений Юсеф бен Хедда. Жодний з цих урядів не володів достатньою владою для контролю над ситуацією в країні. Владні повноваження бен Хедди заперечувалися радикальнішим крилом ФНЗ на чолі з Ахмедом Бен Беллою, на стороні якого виступив полковник Хуарі Бумедьєн. Між тим, протягом 1962 р. 850 тис. європейських поселенців залишили Алжир. Від’їзд на материкову частину Франції прискорився після різанини в Орані 1962 р., після того як сотні бойовиків увірвалися в європейські частини міста і почали атакувати цивільні об’єкти. Після втечі європейських поселенців значні земельні масиви залишилися безгосподарними, і на початку 1963 р. близько 2 млн га перейшли селянам. Відбулась експропріація земельних ділянок французів, націоналізація більшості торговельних підприємств, транспорту, гірничої, нафтохімічної та газової промисловості, банків; розпочалися реформи в фінансовій та аграрній галузях економіки, намітились перші заходи щодо індустріалізації. Між СРСР і алжирським урядом було підписано низку угод 1963, 1969, 1972 і 1974 років про економічне, науково-технічне, торговельне співробітництво.

Ахмед Бен Белла швидко домігся контролю над партією, армією і масовими робітничими і студентськими організаціями. На засіданні Національних народних зборів, що відбулися у вересні, Фархат Аббас був обраний їх президентом, а Бен Белла — прем’єр-міністром уряду. Міністром оборони став Хуарі Бумедьєн. У 1963 р. була ухвалена нова Конституція, відповідно до якої Алжир став президентською республікою. У вересні 1963 р. Бен Белла був обраний першим президентом країни.

Вже в 1963 р. Фронт соціалістичних сил (FFS) поставився сумнівно до однопартійності системи, що призвело до двох років збройного протистояння в регіоні. У 1964 році в Кабілії, а також на півдні Сахари розгорнувся активний повстанський рух, який був організований Національним комітетом оборони революції (CNDR) та приєднався до залишків FFS Аіта Ахмеда та PRS Будіафа. Невдовзі армія розбила загони повстанців — Айт Ахмед, Мохамед Чабаані, Хідер та Будіаф були схоплений і засуджені до смертної кари. Все ж вирок Айт Ахмеду згодом було замінено на довічне ув’язнення. У 1966 році він втік із в’язниці до Європи. В результаті сутичок загинуло понад чотириста сотень осіб.

Також претензії Марокко (Див. у розділі Марокко) на частку західного Алжиру призвели до війни в Сахарі. Восени 1963 року обстановка на кордоні різко загострилась, почались повномасштабні бойові дії. 14 жовтня 1963 року війська Марокко почали наступ в районі Колон-Беша й заглибились в Алжир на 100 кілометрів. 11-18 лютого 1964 року було скликано надзвичайну сесію Ради міністрів Організації африканської єдності. Було ухвалено рішення про відведення військ на вихідні позиції. Кордон між Марокко й Алжиром залишився сталим.

Алжир як і раніше існував за рахунок щорічних субсидій Франції і допомоги інших країн, включаючи позики СРСР і КНР, а також постачання продовольства зі США. Після здобуття незалежності продовжував функціонувати лише один сектор економіки — нафтодобування у районі Сахари. Відповідно до угоди, укладеної у 1965 р. між Алжиром і Францією, Алжиру були гарантовані більші надходження від експорту нафти і газу, а також надання йому фінансової допомоги у розмірі 400 млн дол. на реалізацію планів розвитку у найближчі п’ять років. В країні наростали вимоги націоналізувати приватні нафтові компанії, що належали переважно французькому капіталу. 

Президент Ахмед Бен Белла, якого часто називали алжирським Хрущовим, невдовзі втратив популярність через непродумані економічні експерименти. 19 червня 1965 року Хуарі Бумедьєн очолив військовий переворот і став головою Революційної ради, а згодом і Ради міністрів. Ахмеда Бен Беллу було ув’язнено, як і багатьох його однодумців.

Бумедьєн використовував французьку та радянську технічні допомоги та провів у країні індустріалізацію, збудувавши 660 нових підприємств. Однак економіка, заснована на перевазі державного сектору, виявилась неефективною. Продукція промислових гігантів не мала збуту, тоді як продовольство доводилось ввозити з-за кордону. Бумедьєн створив низку нових державних інституцій, починаючи з місцевих зборів (1967) й закінчуючи Національними народними зборами (1977). Він завершив почату Бен Беллою націоналізацію (перед усім нафтової галузі) й узявся до здійснення аграрної реформи, відповідно до якої було перерозподілено землю та уведено нові методи землеробства.

У 1969 р. Алжир став членом Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК) і відіграв важливу роль у чотириразовому підвищенні цін на нафту. Це було особливо вигідно керівництву після міжнародної нафтової кризи 1973 року. Режим Бумедьєна вживав заходів для реформування сільського господарства, розвитку промислового виробництва і вирішення проблеми безробіття. Тим не менше, економіка країни залишалася у великій залежності від нафтогазового сектора.

15 червня 1972 року в Рабаті були підписані угоди між Марокко й Алжиром. Ці угоди передбачали співробітництво між двома країнами та спільний видобуток запасів залізної руди в районі Колон-Беша й Тіндуфа, через які стався конфлікт. 17 травня 1973 року Алжир ратифікував підписану угоду, Марокко ратифікував цю угоду в травні 1989 року.

22 листопада 1976 року була прийнята Конституція Алжиру. На з’їзді ФНЗ наступником Бумедьєна (помер у 1978 р.) на посаду президента і генерального секретаря партії був обраний виконувач обов’язків міністра оборони Шадлі Бенджедід. У 1979 р. з метою зменшення концентрації влади в руках президента були внесені поправки до конституції. 

У 1980–1981 рр. Алжир сприяв проведенню переговорів про звільнення 52 американських заручників, захоплених Іраном у листопаді 1979 р. 

У 1986 р. відбулося позитивне зрушення у відносинах з Лівією, а у 1988 р. закінчилася тривала суперечка з Марокко з питання про Західну Сахару. До тих пір Алжир надавав підтримку партизанам, які виступали проти приєднання до Марокко цієї колишньої іспанської колонії. Покращення відносин між сусідніми державами створило умови для проголошення Союзу Арабського Магрибу, організації, спрямованої на зміцнення політичних і економічних зв’язків північноафриканських держав (Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко і Тунісу).

Протягом 1980-х рр. економічний спад, спричинений обвалом світових цін на нафту, призвів до соціальних заворушень в Алжирі. Це спричинило протести проти економічної політики Бенджедіда. У 1988 році в Орані, Аннабі та інших великих містах почалися заворушення, жорстоко придушені поліцією й мали наслідком сотні загиблих. Обмежений політичний плюралізм з’явився 1989 року. Після цього Бенджедід оголосив про перехід до багатопартійної демократії. Розвивалися політичні партії, такі як Ісламський фронт порятунку (FIS). Цей процес було зупинено наприкінці 1991 року, коли у першому турі багатопартійних виборів перемогу здобув FIS і військові скасували другий тур. Владу у країні захопили військові, президент Шадлі Бенджедід 11 січня 1992 року був усунутий від влади.

Після заборони FIS й арешту тисяч його членів, виникли збройні ісламістські формування, які почали партизанські дії проти уряду та його прибічників. Вони були організовані у кілька угрупувань, основними з яких були Ісламський збройний рух, що базувався у горах, та збройна ісламська група, що базувалась у містах. Спочатку ісламісти атакували лише армію та поліцію, але невдовзі почались напади на мирне населення. У 1994 році на перемовинах між урядом і лідерами ІФП, які перебували в ув’язненні, було досягнуто істотного прогресу, й тоді Збройна ісламська група оголосила війну ІФП та його прибічникам. Ісламський збройний рух, об’єднавшись із дрібними угрупуваннями, утворив лояльну до ІФП Ісламську армію спасіння.

Перемовини невдовзі зайшли у глухий кут, і президентські вибори 1995 року виграв кандидат, якого підтримала армія, колишній командувач сухопутними військами, Ламін Зеруаль. Конфлікт між ІФС та Збройною ісламською групою посилився. Остання почала масові начала вбивства мирного населення, вирізаючи цілі селища чи міські передмістя. Деякі дані вказують на причетність до вбивств урядових сил. Пік убивств припав на 1997 рік, коли було призначено парламентські вибори. На виборах перемогла новоутворена партія, Національний демократичний конгрес, за якою стояла армія. ІФП, який атакували з обох боків, оголосив про одностороннє припинення вогню з урядом, а Збройна ісламська група різко втрачала свій вплив через внутрішні конфлікти, пов’язані з тим, що багато її членів не схвалювали тактики убивств цивільного населення. У 1999 році пройшли нові президентські вибори, на яких переміг Абделазіз Бутефліка, й було ухвалено закон, що гарантував амністію більшості учасників збройних угрупувань. Багато хто скористався амністією, і насилля істотно зменшилось, що стало фактичною перемогою уряду у війні. Рештки Збройної ісламської групи продовжували чинити опір ще два роки, й практично зникли до 2002 року.

Угрупування, що від неї відкололось, Салафістська група проповіді та джихаду, яке первинно базувалось на півночі країни, утворилось 1998 року та дистанціювалось від убивств мирного населення. У жовтні 2003 року висловили публічну підтримку Аль-Каїді. Вони відмовились від амністії і продовжили збройний опір. У 2006 році їх дії були доволі нечастими й захоплювали лише гірські поселення на сході Алжиру.

Наступні президентські вибори відбулися 8 квітня 2004 року, де Абделазіз Бутефліка отримав 84,99 % голосів виборців. У вересні 2005 року на референдумі було прийнято ініціативу про амністію — Хартію миру та національного примирення.

У листопаді 2008 року після голосування в парламенті до конституції Алжиру були внесені зміни, що скасувало обмеження на два терміни для президентів. Ця зміна дозволила Бутефліці балотуватися на перевибори у 2009 році, де він знову був переобраний. 28 грудня 2010 року по всій країні розпочалася низка протестів, спричинених безробіттям, високими цінами, корупцією, нестачею свободи слова та поганими умовами життя. Зростання протестів спричинило 30% збільшення цін на продовольство, що вступило в дію 1 січня 2011 року. Під час маніфестацій люди, озброєні ножами та металевими палицями грабували крамниці, будинки та громадські будівлі. Впродовж першого тижня протестів загинуло 3 особи, 63 демонстрантів та 763 поліціянтів було поранено. Аби вгамувати протестувальників, уряд знизив ціни на цукор та олію.

24 лютого 2011 року уряд скасував надзвичайний стан в країні, який зберігався до того 19 років. Уряд також прийняв законодавство, що стосувалося політичних партій, виборчого кодексу та представництва жінок у виборних органах. У квітні 2011 року Бутефліка пообіцяв подальші конституційні та політичні реформи, однак опозиційні групи розкритикували вибори як несправедливі, а міжнародні правозахисні організації заявили, що цензура у ЗМІ та переслідування політичних опонентів продовжилася.

10 лютого 2019 Абдель Азіз Бутефліка оголосив, що висуває свою кандидатуру на п’ятий президентський термін, що спричинило масові протести в країні. Почалися арешти, 1 березня 2019 року, ув’язнені оголосили про голодування з метою отримання справедливого судового рішення. Акції протесту носили переважно мирний характер і закінчилося тим, що військові наполягали на негайній відставці Бутефліки, яка відбулася 2 квітня 2019 р. Через тиждень тимчасовим в.о. президента Алжиру був призначений Абделькадер Бенсалах.

Втім, протести у країні не припинились – мітингарі вимагали усунення правлячої верхівки країни та бізнесменів, які десятиліттями правили країною. До початку травня значна кількість представників влади, наближених до адміністрації президента, були заарештовані. 15 вересня Бенсалах повідомив про призначення виборів президента Алжиру. За словами тимчасового глави держави, вони відбудуться 12 грудня. Оголошення було зроблено після того, як впливовий начальник генштабу Збройних сил Алжиру Ахмед Гаїд Салах наголосив, що вибори у країні мають відбутися до кінця цього року. 1 листопада Понад 100 тисяч алжирців вийшли у п’ятницю, 1 листопада, на антиурядові акції протесту вийшло бл. 100 тис. протестувальників. Протестувальники пройшлись маршем від почтамту до центру Алжиру, столиці країни, вимагали «нової революції» та скандували: «Народ вимагає своєї незалежності без бандитів». 15 листопада, на 39-ту поспіль п’ятницю протестів, мітингуючі почали заперечувати президентські вибори 12 грудня та заклики звільнити заарештованих опозиціонерів. 6 грудня на масових протестах у Алжирі, Костянтині, Орані та Кабілі, закликалося до бойкоту виборів, призначених на наступний тиждень, і до загального страйку. Незважаючи на протести вибори відбулися з низькою явкою. Президентом став у першому турі Абдельмаджід Тебун з набраними 58,13% дійсних голосів. Протягом трьох днів після виборів влада затримала 1200 протестуючих. У перший тиждень січня 2020 року новий президент висунув розпорядження звільнити 76 в’язнів, затриманих через їхні акції протесту, деякі з них умовно. У марші протесту 17 січня в Хіраку в Алжирі було заарештовано двадцять перших протестуючих, які прибули вранці. 16 і 22 лютого президент Тебуну підписав указ про помилування кількох тисяч ув’язнених, однак лідери протестів залишалися ув’язненими. 9 жовтня, після зґвалтування та вбивства дівчинки-підлітка, у кількох містах Алжиру спалахнули акції протесту, які засудили гендерне насильство. 

 

Монетна система:

100 сантимів = 1 динар

Це зображення має порожній атрибут alt; це ім'я файлу d090d0bbd0b6d0b8d180d181d18cd0bad0b0-d09dd0b0d180d0bed0b4d0bdd0b0-d094d0b5d0bcd0bed0bad180d0b0d182d0b8d187d0bdd0b0-d0a0d0b5d181d0bfd183d0b1d0bbd196d0bad0b0-1.jpg

Надпис на аверсі, по колу: Алжирська Народна Демократична Республіка (араб. الجمهورية الجزائرية الديمقراطية الشعبية), в центрі позначення номіналу цифрою (араб. ١), з боків європейський рік (1964) і Хіджрою 1383 (араб. ١٣٨٣). Внизу позначення номіналу прописом і назва валюти (араб. دينار واحد)

1 динар, 1964 1964

25c.

VF

15.000.000

Докладніше тут: Історія_АлжируKingdom_of_Ait_Abbas, Французький_АлжирГромадянська_війна_в_Алжирі2019–20_Algerian_protestsАлжир

Тонга

Tonga (тонг., англ. Tonga)

Монархія:

Королівство Тонга (тонг. Puleʻanga Fakatuʻi ʻo Tonga, англ. Kingdom of Tonga)

Столиця — Муа (1200-1845), Пангаї-Хаапай (1845-1851), Нукуалофа (з 1851)

Площа — 748 км2 (сучасні кордони королівства), Населення — 100 651 (2016)

з 1845 (1862, 1875)

800px-Coat_of_arms_of_Tonga.svg

Продовжити читання “Тонга”

Таїланд

Thailand (тай. ประเทศไทย)

Монархія:

Королівство Сіам (тай. กรุง สยาม)

Столиця — Бангкок (Бангк Маког, Крунтхеп)

Площа — 514 000 км2,

І період (1782-1939)

Siam

Продовжити читання “Таїланд”

Танзанія

Tanzania (суах. Tanzania)

Монархія:

Занзібарський султанат (араб. سلطنة زنجبار‎, суах. Usultani wa Zanzibar, англ. Sultanate of Zanzibar)

Столиця — Стоун-Таун

1861-1890

Рання історія:

 

Ще у VIII ст. на островах Південно-Східної Африки (Див. у розділі Кенія, Мозамбік) розміщувалися невільні ринки, де велася активна торгівля слоновою кісткою, пряностями, золотом та рабами з арабами, але, за деякими джерелами, лише локально, оскільки вони не володіли судноплавством. Арабські та китайські джерела називали загальну територію, яка знаходилася на південь від Аль-Міср (Єгипет), Аль-Хабаша (Абіссінія) і Барбара (Сомалі) як Зандж (араб. زَنْج, адж. زنجي, перс. زنگی, тур. Zencî). У 1498 р. португальський мандрівник Васко да Гама став першим відомим європейцем, який досягнув узбережжя Великих африканських озер. У 1505 р. португальці опанували островом Занзібар і їхнє володарювання продовжувалося до XVIII ст., аж доки острів не потрапив під владу оманського султану. У 1698 р. Занзібар став частиною закордонних володінь Оману після того, як імам Сайм бін Султан переміг португальців у Момбасі. У 1832 султан Оману Суїд Саїд з Маскату переніс на острів Унгуя в Кам’яне місто (араб. مدينة زنجبار الحجرية, суах. Mji Mkongwe) свою резиденцію і зосередився на розвитку острова відкривши торгові шляхи, що пролягали до озера Танганьїка та Центральної Африки. За цей час Занзібар став центром арабської торгівлі рабами. Завдяки постачанню продовольством і всім необхідним торговців, на шляху до узбережжя Кіліманджаро вожді племен і навіть деякі незнатні люди, що мешкали в горах Паре, суттєво розбагатіли. Наприкінці XIX ст. райони, що прилягають до Кіліманджаро, стали центром діяльності християнських місіонерів.

Султанат:

У 1856 р. двоє спадкоємців султанату Омана Маджід бін Саїд та Туваїні бін Саїд почали боротьбу за трон – Занзібар і Оман були розділені на дві окремі сфери впливу. Маджід (1956-1870) став першим султаном Занзібару, але за умови сплачування щорічної данини своєму брату, султану Оману в Маскату (Див. у розділі Оман).

У 1859 році брат Маджіда Баргаш та його зведена сестра Салме намагалися захопити трон, але потерпіли невдачу і були заслані до Бомбея (Див. у розділі Індія) на два роки. У 1861 року Маджід заручившись підтримкою британців, які з поч. XIX ст. активно почали колонізувати східну Африку, остаточно відійшов від Оманського панування. У 1870 році після смерті султана Маджида Баргаш став володарем Занзібарського султанату. З його правлінням почалася модернізація інфраструктури держави, насамперед будівництву доріг і парків, лікарень, прокладанню водогону та будівництво громадських лазень, зокрема перських лазень Хаммамні. Водночас Баргаш в релігійній політиці був запеклим прихильником ібадизму, переслідуючи представником інших течій. У 1871 року під тиском Великої Британії султан заборонив работоргівлю в своїх володіннях, але фактично вона тривала й надалі. Невдовзі встановив більш міцну владу над містом Могадишо. У 1873 році на Занзібарі все ж було закрито великий ринок рабів. З 1876 року було встановлено контроль над торгівлею рабами і слоновою кісткою в районах озер Танганьїка та Ньяса. Через работоргівця Тіппу Тиба султан встановив торгівельні стосунки з Касонго Каломбо, мулохве Луби, якому продавав вогнепальну зброю, натомість отримував рабів, корисні копалини.

До середини 1880-х років Занзібар перебував у сфері впливу Британської імперії, хоча формального протекторату ще не було встановлено. На Берлінській конференції 1885 року була досягнута угода про те, що британська сфера впливу в Східній Африці буде простягатися від річки Джуба (південь Сомалі) до кордонів НСА і формально належатиме султанату Занзібар, і Велика Британія в 1888 році отримала прибережну смугу в оренду від султана, а для її розвитку була створена Імперська Британська Східно-Африканська компанія. У 1894 році компанія збанкрутувала, і британський уряд оголосив територію своїм протекторатом з адміністрацією в Момбасі (Кенія), а управляти територією став Форин-офіс.

Монетна система:

1882 – 1908: 136 піза = 1 ріал

Zanzibar

У 1882 році були введені монети номіналом 1 піса (мідь), ¼, ½, 1 (→ срібло), 2½ та 5 ріалів (→ золото), які карбувалися Королівським бельгійським МД, що в Брюселі. В 1887 році карбувалися мідні піси з нового зразка, тоді як срібні та золоті монети не карбувалися.

На аверсі і п’яти рядах надпис: султан Саїд бін Баргаш бен Султан — бережи його Аллах (араб. اللة سلطان سعيد بن برغش بن سلطان حڢظی). На реверсі рік за Гіджі 1299 (араб. ١٢٩٩).

1 пайс, 1882 (1299) 1882

15$ VF 4,640,000

Британський протекторат:

Занзібарський султанат [Британський протекторат] (араб. سلطنة زنجبار‎, суах. Usultani wa Zanzibar, англ. Sultanate of Zanzibar)

Столиця — Занзібар

1890-1963

450px-Royal_Coat_of_Arms_of_the_United_Kingdom.svg.png

У 1890 році після укладення Великою Британією та Німецькою імперією Хеліґоланд-Занзібарського договору Занзібарський султанат ставав британським протекторатом. Однак протекторат протримався недовго. 27 серпня 1896 року внаслідок короткої Англо-занзібарської війни нового султана Халіда ібн Баргаша було усунуто, а на його місце поставлено вигідного британцям правителя. У 1902 р. адміністрація Британської Східної Африки була передана Колоніальному відомству, і територія Кенії була включена до складу протекторату. У 1-й половині XX ст. на Занзібарі встановився маріонетковий султанський режим, повністю підконтрольний Великій Британії, проте формально Занзібар залишався напівсамостійним державним утворенням. 23 липня 1920 р. внутрішні райони протекторату Східної Африки отримали статуси домініонів, Кенія отримала окремий колоніальний статус, а сам султанат Занзібар повністю втратив формальний суверенітет над цією територією. У складі султанату залишилось лише 16 км прибережної смуги, за винятком східно-африканського султанату на узбережжі Кенії – Вітуленду (англ., нім. Witu, чи Wituland).

З 1913 року до незалежності в 1963 році англійці призначали своїх резидентів (фактично губернаторів). Однією з найбільш вагомих реформ, яку запровадили британці, було створення каналізаційних каналів, систему вивезення сміття та системи поховань. До того на пляжах Занзібара залишалися померлі тіла, екскременти та сміття, які створювали неприємний запах по всьому регіоні.

У січні 1961 року, проводячи політику деколонізації, Британський уряд сформувало виборчі округи і провело парламентські вибори. 10 грудня 1963 року Занзібар отримав незалежність від Великобританії, ставши конституційною монархією на чолі з султаном, яким став Сеїд-Джамшид-ібн-Абдулла. 16 грудня новостворену країну було прийнято до ООН.

Монетна система:

1908-1936: 100 центів = 1 рупія

У 1908 році карбувалися бронзові монети в 1 і 10 центів і нікелеві в 20 центів. Ці монети досить рідкісні в нумізматичних колах. Занзібарська рупія перебувала в обігу паралельно з індійською рупією, рупією НСА, східноафриканською рупією і талером Марії-Терезії. 1 січня 1936 р. занзібарська рупія була повністю замінена на східноафриканський шилінг (Монети див. у розділі Кенія)

Німецька колонія:

Німецька Східна Африка (нім. Deutsch-Ostafrika)

Столиця — Багамойо (1885-1890), Дар-ес-Салам (1890-1918)

Площа — 1,001,475 км2(1913), Населення — 7,700,000 (1913)

(1885-1919)

Proposed_Coat_of_Arms_East_Africa_1914.png

У 1884 році німецький колонізатор Карл Петерс уклав з 12 вождями народів банту угоди, що встановлювали протекторат Німецької імперії. Ці землі розташовувалися поряд з Дар ес-Саламом й вважалися залежними від Занзібару. У лютому 1885 року ці частково незаконні придбання були ратифіковані урядом Німеччини. Навесні 1885 року султан Баргаш спробував зупинити Ахмада ібн Фумо Бакарі, султана Віту, але військовий флот Німеччини завадив йому це зробити. Побоюючись посилення позицій Німеччини в Африці, в конфлікт втрутилася Велика Британія, що домоглася деяких поступок з німецького боку. За договором про розподіл сфер впливу від 29 жовтня 1886 року обидві держави визнали право Занзібару на невелику 10-мильну смугу вздовж узбережжя від Португальського Мозамбіку до річки Тани і низку портових міст на узбережжі Сомалі (Див. у розділі Сомалі). Разом з цим після втручання бельгійського короля Леопольда II в справи Луби, та колись підвладних Бельгії племен, перервали торгівлю Занзібару з цими областями.

Активізація німецької колонізації у 2-й половині XIX ст., зокрема атаки на володіння Занзібарського султанату на узбережжі, призвела до укладення Великою Британією та Німецькою імперією Хеліґоланд-Занзібарського договору в 1890 році, за яким материкові володіння Занзібарського султанату були поділені між Німецькою Східною Африкою (Див. також Бурунді, Руанда) і Британською Східною Африкою (Див. також Кенія, Уганда).

У липні 1891 року німецький комісар Еміль фон Целевські командувач батальйону солдатів, який складався із 320 аскарі з офіцерами та носильниками, вирушив на придушення повстання племені хехе. 17 серпня німців атакувало 3000-тисячне військо Мквави біля Лугало, яке, попри те, що було озброєне лише списами і кількома рушницями, швидко перемогли колонізаторів та вбили комісара. 28 жовтня 1894 року німці під командуванням нового комісара полковника барона Фрідріха фон Шеле здійснили напад на фортецю Мквави коло населеного пункту Каленга. Хоча вони взяли форт, Мкваві вдалося втекти. Згодом Мквава очолив партизанську війну, здійснюючи атаки на німців до 1898 року, але 19 липня потрапивши в оточення щоб уникнути полону, застрелився.

Попри колоніальний статус територій, за німців почав впроваджуватися сучасніший спосіб обробітку землі, була прокладена залізниця, вивчалося місцеве населення, будувалися школи та заохочувалася писемність. Значних економічних зисків від цієї колонії Німеччина так ніколи і не отримала – Східна Африка продовжувала субсидуватися німецьким урядом.

Видобуток золота в НСА розпочався з 1894 року після відкриття копалень поблизу озера Вікторія. У 1907 році компанія «Кіронда-Голдмінен-Гезеллшафт» (нім. Kironda-Goldminen-Gesellschaft) заснувала золотодобувну шахту «Секенке», яка розпочала свою діяльність в 1909 р.

У адміністративному відношенні управління колонією спиралося на зв’язки з вождями племен. У 1905-1907 рр. на території де мешкали племена матумбі спалахнуло повстання Маджі-Маджі, яке згодом охопило достатньо широкі терени — центральну й південну частину колонії (в сучасних територіях це південний схід і узбережжя сучасної Танзанії). Народні бунти були жорстоко придушені колонізаторами, в результаті чого було вбито близько 120 тис. африканців, а деякі племена повністю винищено.

Під час Першої світової війни, збройні сили колонії, що складалися з 3 тис. німецьких та 11 тис. місцевих військових, які очолював генерал Пауль фон Леттов-Форбек, на початковій стадії проводив успішні бої з британцями. Проте пізніше він змушений був відступати, через наступ бельгійців з боку Бельгійського Конго (Див. у розділі Конго) а також через брак ресурсів. З невеликим загоном фон Леттов-Форбек висунувся на територію Мозамбіку і Північної Родезії, де зрештою віддав наказ про припинення вогню за три дні. По закінченні Першої Світової війни у листопаді 1918 року фон Леттов-Форбек зі своїм загоном залишився єдиним командувачем в колоніальній Німеччині збройного формування, що не здалось ворогу. 14 листопада 1918 року Пауль фон Леттов-Форбек отримав телеграму про завершення війни й погодився скласти зброю. Він здійснив перехід до Аберкорна і 25 листопада 1918 року офіційно капітулював, припинивши свій більш ніж чотирирічний опір британським військам. Згодом тубільні вояки, що брали участь у кампанії на боці НСА, отримували пенсію від урядів Веймарської республіки та в післявоєнний період від ФРН.

Монетна система:

До 1904: 64 пеза = 1 рупія; 1904-1918: 100 галлерів = 1 рупія.

Монети див. у розділі Бурунді

Британський протекторат:

Територія Танганьїка (англ. Tanganyika Territory)

Столиця — Дар-ес-Салам

Населення — 7 650 000 (1950), 10,074 000 (1960)

1922-1961

450px-Royal_Coat_of_Arms_of_the_United_Kingdom.svg.png

У 1919 році за умовами Версальського мирного договору НСА було розділено поміж державами: західна менша частина відійшла Бельгії — тут було утворено підмандатну територію Руанда-Урунді, незначна частина (Кіонгський трикутник) на півдні стала частиною Португальського Мозамбіку, решту територій було передано у володіння Британії, що отримали назву Танганьїка.

У деяких місцевостях Танганьїки вожді суперничали поміж собою за прихильність англійців, оскільки підтримка колоніальної адміністрації надавала їм великі можливості для зміцнення влади. Англійці налагодили виробництво товарних сільськогосподарських культур, у тому числі бавовнику. Щоб нейтралізувати антиколоніальну опозицію, британська адміністрація намагалася налагодити соціальне забезпечення місцевого населення. У середині XX ст. Танганьїка була найбільшим виробником бджолиного воску у світі.

Губернатор Байат заохочував обмежене місцеве правління. Він уповноважив створення в 1922 р. таких політичних гуртків, як «Асоціація цивільної служби Танганьїки» (в 1929 р. стала «Африканською асоціацією Танганьїки»), з якої пізніше почався націоналістичний рух в колонії. У 1923 році відповідно до наказів про місцеву владу деяким вождям надавались обмежене керування враховуючи також звичаї та племінні закони. У 1926 р. була створена законодавча рада, яка складалася з 20 радників. Рада була створена для консультації та узгодження постанов, виданих губернатором. У цьому ж році колоніальна адміністрація почала субсидіювати місіонерські школи.

У 1927 році Танганьїка увійшла до «Митного союзу Кенії і Уганди», а також до «Східно-Африканського поштового союзу» (пізніше «Східно-Африканська адміністрація пошти і телекомунікації»), подальша інтеграція цих країн призвела до створення «Східно-Африканського співтовариства». У 1928 році почала працювати залізнична лінія, яка сполучала Табор із Мванзою, а в 1930 році була прокладена лінія, що сполучала Моші з Арушею.

«Асоціації виробників кави» в Кіліманджаро і Бухаї (західна Танзанія), а також інші подібні об’єднання, створювалися для допомоги селянам у боротьбі зі шкідниками сільського господарства й у реалізації продукції. Життєздатність колоніальної системи була підірвана в період світової економічної кризи 1930-х рр., коли зросли витрати на управління колоніями.

На початку Другої світової війни 3 вересня 1939 року британським військам у Танганьїці було наказано інтернувати все німецьке населення, що мешкало в колонії. Британський уряд побоювався, що ці громадяни будуть намагатимуться допомагати силам Вісі. Все ж деякі німці, які проживали у Дар-ес-Саламі, намагаючись уникнути таборів, спробували втекти з країни, але були зупинені і пізніше інтерновані Роальдом Дахі та невеликою групою солдатів «King’s African Rifles». Під час війни близько 100 000 чоловік з Танганьїки приєдналися до союзних сил та воювали в Сомалі та Абіссінії (Див. у розділі Ефіопія) проти італійців, на Мадагаскарі (Див. у розділі Мадагаскар) проти вишістів та в Бірмі (Див. у розділі М’янма) проти японців. Після Другої світової війни Танганьїка стала підопічною територією ООН під управлінням Великої Британії.

У 1945 році до законодавчої ради, яка повністю була відновлена у 1948 році при губернаторі Едуарді Твінінгі, були призначені перші африканці. 1 січня 1948 року з метою надання загальних послуг для БСА на зміну «Конференцію губернаторів Східної Африки» прийшла «Вища Комісія Східної Африки» (англ. East Africa High Commission), яку згодом замінила «Східноафриканська організація із загальних питань» (EACSO). EACSO, в свою чергу у 1967 році була замінена «Першим Східноафриканським співтовариством».

У 1946 році британцями була здійснена спроба обробки арахісових плантацій, але цей проект став для них збитковим і в 1951 році остаточно припинився.

Виступи проти введення нових податків у районі Паре в 1949 році прискорили прийняття колоніальною владою рішення про розвиток системи освіти і медичного обслуговування. У 1954 році шкільний викладач Джуліус Ньєрере створив «Африканський національний союз Танганьїки» (TANU). У 1958-1959 рр. в країні відбулися перші вибори. 1 травня 1961 року Танганьїка отримала внутрішнє самоврядування і були проведені нові вибори. На обох виборах перемогу отримав TANU, який привів країну до незалежності в грудні цього ж року.

В обігу знаходився східноафриканський шилінг (Монети див. у розділі Кенія)

Незалежність. Співдружність націй:

Танганьїка (англ., суах. Tanganyika) 1961–62);

Республіка Танганьїка (англ. Republic of Tanganyika, суах. Jamhuri ya Tanganyika, афр. Republiek van Tanganjika) 1962–64)

Площа — 942 560 км2, Населення — 10 100 000 (1961)

Столиця — Дар-ес-Салам

Tanganyika

9 грудня 1961 року Танганьїка здобула незалежність як конституційна монархія, а рівно через рік — 9 грудня 1962 року, було проголошено Республіку Танганьїку в складі Британської Співдружності. В 1961 року Джуліус Ньєрере став першим прем’єр-міністром Танганьїки, а після оголошення республіки  став першим президентом країни.

11 грудня 1961 року між Радянським Союзом і Танганьїкою були встановлені дипломатичні відносини, в результаті яких були відкриті посольство Танзанії в СРСР в місті Москві, і посольство СРСР в Танзанії в місті Дар-ес-Саламі.

В 1962 році в Танганьїці була прийнята конституція, згідно якої скасувалася монархія і були організовані національні збори, більшість на яких складали члени «Партії африканського національного союзу Танганьїки». За сприянням Ньєрере було утворено Міністерство національної культури та молоді. В цьому ж році відбулася реформа сільського господарства, яка передбачала перехід до колективних господарств на основі розширення сіл з необхідною побутовою і соціальною інфраструктурою Уджамаа. Земля була оголошена державною власністю, таким чином влада зосередивши в своїх руках основні важелі управління економікою.

14 серпня 1963 року поміж СРСР і Танганьїкою була укладена торгова угода, 6 листопада угода про культурне співробітництво. В грудні 1963 року на з’їзді ТАНУ було прийняте рішення про введення в країні однопартійної системи. Все ж існували розбіжності всередині самої  партії з питання подальшого розвитку країни, методах керівництва  та ін. , які прискорили соціальне розшарування суспільства, посилилися класові суперечності і сутички на релігійному і етнічному ґрунті.

В обігу знаходився східноафриканський шилінг (Монети див. у розділі Кенія)

Народна Республіка Занзібару і Пемби (англ. People’s Republic of Zanzibar and Pemba, араб. جمهورية زنجبار الشعبية)

Площа — 2,650 км2, Населення — 300,000 (1964)

Столиця — Занзібар

1964

Sultanate_of_Zanzibar.svg

12 січня 1964 року під проводом Джона Окелло, який оголосив себе фельдмаршалом, було здійснено державний переворот, під час якого було повалено султана і обрано демократичний уряд. Була утворена Народна Республіка Занзібару і Пемби, яку очолив Ахмад Абейд Каруме. Невдовзі революціонери Окелло почали жорстокі репресії проти південних азіатів і арабів. Під час репресій були вбиті від 5 до 12 тис. арабів, кілька тисяч індійців, також тисячі були поміщені під варту або вигнані з острова, а їх власність конфіскована і націоналізована. Окелло в своєму радіовиступі повідомив, що він лише знищив десятки тисяч «ворогів і маріонеток». Вбивство арабів і їх поховання в братських могилах були задокументовані італійською знімальною групою з гвинтокрилу, і показані у фільмі «Прощавай, Африка» (італ. Africa, Addio). Багато арабів намагалися втекти до Оману, тоді як, за наказом Окелло, європейцям не було заподіяно ніякої шкоди.

Революційний уряд націоналізував два іноземних банки, що діяли на Занзібарі – «Standard Bank» і «National and Grindlays Bank». На їх основі був створений «Peoples Bank of Zanzibar». Єдиний банк з місцевим капіталом «Jetha Lila» закрився, так як їм володіли вихідці з Індії.

Повалений султан здійснив намагався отримати військову підтримку Кенії та Танганьїки й хоча Танганьїка відправила 100 воєнізованих поліціантів до Занзібару, йому не вдалося стримати заворушення. 20 січня в полку Стрільців почався заколот. Заворушення закінчилися 3 лютого, і Каруме, як президент, отримав широку підтримку населення. На вулицях знову з’явилися поліцейські, розграбовані магазини відкрилися, а неліцензована зброя стала вилучатися у цивільного населення. Революційний уряд проголосив, що п’ятсот політичних в’язнів будуть представлені суду. Поведінка прихильників Окелло, його агресивна риторика, угандійський акцент і християнське віросповідання відштовхувало більшу частину помірно налаштованого населення Занзібару і до березня його прихильники в більшості були роззброєні.

Можлива поява комуністичної країни в Африці було причиною занепокоєння на заході. У лютому британський комітет із захисту зовнішньої політики заявив, що британські комерційні інтереси в Занзібарі «тимчасові», революція сама по собі «не важлива», а військове втручання має бути підтримано. Комітет був стурбований тим, що Занзібар може стати центром просування комунізму в Африці. Велика Британія, а також більшість країн британської співдружності та США відмовлялися визнавати новий уряд до 23 лютого, в той час як більшість комуністичних країн вже зробили це. На думку Британського верховного комісара в Занзібарі Тіматі Кроствейта, це сприяло орієнтуванню Занзібару на СРСР. Кроствейт і його співробітники були вислані з країни 20 лютого, з дозволом повернутися тільки після того, як визнання країни буде погоджено.

11 березня Окелло був офіційно позбавлений звання фельдмаршала і отримав відмову на в’їзд в країну при спробі повернутися на Занзібар із материка. Він був депортований в Танганьїку і потім в Кенію та кінцевому результаті до Уганди.

У квітні уряд сформував «Народну визвольну армію» (НВА) і завершив роззброєння загонів Окелло.

В обігу знаходився східноафриканський шилінг (Монети див. у розділі Кенія)

Об’єднання двох держав:

Об’єднана Республіка Танзанія (суах. Jamhuri ya Muungano wa Tanzania, англ. United Republic of Tanzania)

Площа — 947 303 км2, Населення — 11,683,000 (1965), 21,850 000 (1985), 34 021 000 (2000), 44 793 000 (2010), 56,313,438 (2018)

Столиця — Дар-ес-Салам

з 1964

Tanzania.svg

26 квітня 1964 року президент НРЗП Ахмад Абейд Каруме повідомив про об’єднання з Танганьїкою і утворення нової країни — Об’єднаної Республіки Танганьїки та Занзібару. 29 жовтня того ж року назва була скорочена до Об’єднаної Республіки Танзанії. Каруме залишився президентом Занзібару і став віце-президентом Танзанії. Під його керівництвом залишалися внутрішні справи архіпелагу, в той час як зовнішня політика перейшла на материкову частину країни. Занзібар а також Пемба стали напівавтономією у складі Танзанії під назвою Народна Республіка Занзібар (суах. Jamhuri ya Watu wa Zanzibar).

На відміну від багатьох інших африканських країн Танзанія уникла міжетнічних конфліктів, незважаючи на велику кількість мов (бл. 130 мов). Чимало сил уряд країни витратив на розвиток сільського господарства, медицини й освіти. В липні 1965 року була прийнята тимчасова конституція.

У 1967 р. Ньєрері підписав «Арушську декларацію», згідно якої Танзанія кодифікувала прихильність до африканського соціалізму (Уджамаа), а також пан-африканізму. Один з розділів «Арушської декларації» — «Кодекс лідера» забороняв державним і партійним службовцям займатися приватним підприємництвом. Після прийняття декларації банки та більшість великих підприємств були націоналізовані. Націоналізація перетворила країну на найбільшого роботодавця в Східній Африці, де Танзанія взялася і до роздрібної торгівлі. Водночас в країні почала розвиватися монополізована корупція, що привела до економічної кризи. Купівельна спроможність знижувалася з небувалою швидкістю, і навіть товари першої необхідності стали недоступними. Система дозволів (вібалів) дала право чиновникам вимагати величезні хабарі за можливість вести торгівлю. У вересні 1971 р ТАНУ на 15-му з’їзді прийняли доповнення до «Арушської декларації» у якому передбачалося посилення партійного контролю на місцях.

На початку 70-х років ТАНУ вжив заходів щодо зміцнення політичної структури держави. У 1970 — 1975 рр. у Східній Африці за фінансової підтримки Китаю була побудована одноколійна залізнична лінія завдовжки 1860 км Tanzania-Zambia Railway Authority (TAZARA), яка сполучала порт Дар-ес-Салам у східній частині Танзанії з містом Капірі-Мпоші в центральній провінції Замбії. Залізниця забезпечила можливість експорту міді та кобальту з копалень Мідного поясу Замбії, уникаючи транзитного мита через Родезію та ПАР. В середині 1970-х Дар-ес-Салам поступився офіційним статусом столиці м. Додома, але як і раніше в місті залишався центральний урядовий апарат.

У 1975 р. була прийнята поправка до конституції, що закріплює керівну роль ТАНУ в державній структурі країни. У січні 1977 р. ТАНУ об’єдналося в Занзібарі із правлячою «Афро-Ширазькою партією» (англ. Afro-Shirazi Party (ASP), після чого було утворено «Революційну державну партію» (суах. Chama Cha Mapinduzi (CCM).

30 жовтня 1978 року  угандійська армія вторглася на територію Танзанії намагаючись анексувати північну частину країни – провінцію Кагера. Між двома країнами почалася війна. У грудні угандійські війська були вигнані з території Танзанії, але Ньєрере прийняв рішення продовжувати бойові дії аж до повалення режиму угандійського президента Іді Аміна. У конфлікт на боці Уганди втрутилася Лівія – до країни прибули бл. 3 тис. солдат експедиційних лівійських військ. Незважаючи на це, танзанійська армія продовжувала просуватися вглиб Уганди. 11 квітня 1979 року була взята столиця країни Кампала, і війна фактично завершилася. Під час війни загинуло бл. 500 військових (1500 мирних жителів) з боку Танзанії та бл. 1000 (500 мирних жителів) з боку Уганди.

До 1985 року стало зрозуміло, що «Уджамаа» не змогла вивести Танзанію із економічної кризи. У жовтні 1985 р Дж. Ньєрере добровільно подав у відставку фактично зберігаючи контроль лише над CCM до 1990 року, а президентом країни був обраний А.Х. Мвіньї. На посаді президента Танзанії Мвіньї поступово відійшов від соціалістичної політики свого попередника та проводив реформи, спрямовані на лібералізацію економіки, суспільного і релігійного життя.

У жовтні 1995 року в країні вперше пройшли президентські та парламентські вибори на багатопартийній основі, перемогу на яких отримав Б. Мкапа.

7 серпня 1998 року в столиці Кенії Найробі та  столиці Танзанії Дар-ес-Саламі сталася серія терактів, об’єктами яких стали посольства США в цих країнах. В Найробі загинули 213 осіб, бл. 4650 були поранені. В Дар-ес-Саламі загинули 11 осіб, які працювали в посольстві. Організаторами вибухів були члени Аль-Каїди.

У лютому 2000 р. національні збори ухвалили низку правок до конституції відповідно до вимог громадян. Серед цих рекомендацій було також побажання обирати президента шляхом мажоритарного голосування, однак ці правки так і не були внесені до конституції.

У 2004 р. у водах Індійського океану стався підводний землетрус, який спричинив цунамі на узбережжі Танзанії. В результаті цунамі загинуло 11 людей.

21 грудня 2005 р. посаду президента Танзанії зайняв Джакайя Кіквете. Як президент він активно розвиває будівництво шкіл та університету в Додомі, отримуючи гранти від міжнародного співтовариства. Крім того, він оголосив загальне тестування населення на наявність СНІДу і сам першим протестувався.

У 2007 році уряд розробив план заходів по залученню іноземного капіталу, який включав скорочення числа ліцензій і дозволів, потрібних для відкриття нового бізнесу, а також в дію були прийняті нові закони про власність на землю і нові правила, які регулювали взаємовідносини між робітниками і роботодавцями. У цьому ж році в Танзанії пройшов «Перший Всеафриканський конгрес євангелізації» (під егідою Ватикану), а в жовтні Дж. Кіквете був прийнятий Папою Бенедиктом XVI.

31 грудня 2012 року Танзанія стала першою з країн континентальної Африки на південь від Сахари, де було розпочато відключення аналогового TV і до червня 2015 року відбувся перехід до цифрового TV.

11 вересня 2015 року Міністерство охорони здоров’я і соціального забезпечення Танзанії повідомило ВООЗ про осередки спалаху холери в районі Рорія області Мара, починаючи з липня 2015 року. На континентальній частині країни (регіон Дар-Ес-Салам) припало за весь період епідемії 72% випадків, на автономію Занзібар — 28 %. Станом на 20 квітня 2016 року кількість хворих сягнула 24 108 осіб, зокрема померло 385 людей.

На виборах, які відбулися 25 жовтня 2015 року, Джон Магуфулі був оголошений переможцем президентських перегонів.

В 2016 році Танзанію відвідали 1,284,279 туристів, а в 2005 р. – 590,000 чол.

9 червня 2020 року в Додомі невідомими було скоєно напад на лідера опозиції Фрімана Мбове, під час чого він отримав поранення.

Монетна система:

з 1966: 100 сенти = 1 шилінг

Танзанія

Танзанійський шилінг введений 14 червня 1966 року замість східноафриканського шилінгу, що випускався Управлінням грошового обігу Східної Африки для Кенії, Уганди, Танганьїки та Занзібару. Карбувалися монети 5, 10, 20, 50 сенті, 1, 5, 10, 20, 50, 100 шилінгів. Фактично на початку 1990-х монети номіналом нижче 50 шилінгів вийшли з обігу. У 1994 році була введена в обіг монета в 100 шилінгів, а в 1996 — 50 шилінгів.

10 шилінгів, 1989 1987-1993

1$ VF 10.000.000

Напівавтономія:

Народна Республіка Занзібар (суах. Jamhuri ya Watu wa Zanzibar)

Площа — 2462 км2, Населення — 1 303 569 (2012)

Столиця — Занзібар

з 1964

Coat_of_arms_of_Zanzibar

Незважаючи на злиття з Танганьїкою, Занзібар зберіг певну автономію – центральному уряду відійшли тільки функції оборони і зовнішньої політики. Як і на материковій частині з 1965 року було проголошено курс на побудови соціалізму – були націоналізовані та розподілені серед селян-орендарів і державних господарств земля, яку вилучили у арабських і індійських власників, проведена низка реформ.

У 1968 році Занзібар звернувся до СРСР, НДР та КНР з проханням фінансовою допомоги проектів міського перепланування з метою забезпечення доступним житлом всіх занзібаріців. Однак, декілька проектів, таких як «Новий Занзібар» розпочатих НДР, потерпіли невдачу і уряд Занзібару зосередився лише на допомозі з боку Китаю.

Надмірна централізація влади в руках однієї людини при слабкості демократичних інститутів А. Карума, призвела до радикальних дій з боку незгодних з його політикою. Переживши два замахи в 1967 і 1971 рр., у квітні 1972 року А. Карума все ж було вбито. Президентом Занзібару і головою ASP став А. Джумбо. У грудні відбувся 5-й з’їзд ASP, який підтвердив свій курс до соціалізму. Був затверджений трирічний план економічного і соціального розвитку Занзібару, в якому передбачалися заходи з розвитку сільського господарства, освіти, охорони здоров’я.

У 1977 році після злиття основних партій Танганьїки та Занзібару в одну CCM, серед занзібарців почали обиратися 10 представників до Національних зборів Танзанії. Конституція Занзібару прийнята в жовтні 1979 року (вступила в силу в 1980 році), закріпила автономний статус Занзібару в рамках об’єднаної держави. На початку 1984 року спалахнула політична криза, пов’язана з вимогами більшої автономії. Джумбо і три міністри в січні змушені були піти у відставку, а в квітні президентом Занзібару і відповідно віце-президентом Танзанії був обраний Алі Хасан Мвіньї, прихильник союзної держави. Він провів значні зміни у Вищій революційній раді Занзібару. Нова, більш ліберальна конституція для острівної частини була прийнята в січні 1985 року. Відповідно до неї Палата представників обиралася загальним, прямим голосуванням.

У 1990 році коаліція, яка складалася з етнічних та культурних груп Занзібару вимагала проведення референдуму про незалежність. Вони заявили, що злиття з материковою Танзанією, засноване на нині мертвій ідеології соціалізму, перетворило Занзібар в одну з економічно найбідніших острівних держав, але їхні вимоги були знехтувані. У жовтні 1990 року пройшли президентські і парламентські вибори у Занзібарі, президентом був обраний С. Амур.

У травні 1992 року конституція ОРТ була доповнена поправками із введенням у країні багатопартійної політичної системи. До середини 1992 року було зареєстровано кілька політичних організацій, проте уряд продовжував обмежувати опозиційний опір.

На початку 1993 року уряд Занзібару в односторонньому порядку приєднався до Організації Ісламська конференція (ОІК), що викликало низку протиріч і створило міжрелігійну напруженість, де переважна більшість християн материкової частини країни зажадали відставки А. Мвіньї за походженням мусульманина і занзібарця. У лютому 1993 року парламентська комісія визнала членство Занзібару в ОІК неконституційним. У серпні 1993 року Занзібар вийшов із ОІК, але відносини між острівною та материковою частиною країни погіршились.

У жовтні 1995 року після перемоги на парламентських виборах «Об’єднаного фронту громадян» (англ. Civic United Front (CUF), партія виступила за розширення автономії. В грудні 1997 року та січні наступного року 18 членів CUF були заарештовані за підозрою в змові з метою повалення уряду С. Амура. З січня члени CUF в знак протесту проти арешту колег відмовилися відвідувати сесії парламенту. У цьому ж місяця генеральний секретар Співдружності Е. Аньяоку відвідав Занзібар з метою врегулювання конфлікту. У грудні 1999 року Б. Мкапа відхилив рекомендації комісії перетворити об’єднання Танганьїки та Занзібару на федерацію.

29 жовтня 2000 року на президентських і парламентських виборах у Занзібарі та Пембі, CUF звинуватили у підтасовці результатів, після чого результати не були визнані. На острові почалися народні хвилювання під час яких були здійснені низка бомбових атак. У січні 2001 року поліція Занзібару і Пемби повідомила про 112 вибухів і заарештувавши 59 осіб. В цей же час пройшли опозиційні демонстрації, які вимагали нових виборів. 27-28 січня понад 40 осіб було вбито, 100 поранено і 400 заарештовано в зіткненнях поміж поліцією і демонстрантами. До лютого біл. 600 занзібарців на човнах втекли до Кенії. Все ж після обіцянок уряду не застосовувати репресії на острів до середини 2002 року більша частина біженців повернулася.

До загальних виборів 2005 року відбувалась робота над складанням реєстру виборців. Додатково до угоди союзний уряд дозволив Занзібару мати власний гімн, герб і прапор, який був піднятий 9 січня 2005 року. Після виборів, що відбулися 30 жовтня 2005 року, була утворена Палата представників Занзібару. Все ж залишилися проблеми економічних свобод Занзібару, які в даний час обмежені. Наприклад, уряду Занзібару заборонено збирати податки з відвідують острова туристів, оскільки це віднесено до компетенції союзного уряду.

У листопаді 2009 року тодішній президент Занзібару Амані Абеїд Каруме зустрівся з Генеральним секретарем CUF Сейфом Шаріфом Хамадом, щоб обговорити плани порятунку Занзібару від майбутніх політичних потрясінь та припинити ворожнечу з Таньгаїкою. Невдовзі в Занзібарі вперше після введення багатопартійної системи CUF погодився визнати Каруме законним президентом Занзібару.

В 2010 році аеропорт «Кісауні» та міжнародний аеропорт «Занзібар» було перейменовано на честь першого президента острова Абейд Амані Каруме. У листопаді 2010 року, після перших на міжнародному рівні мирних та чесних демократичних виборів, президент Амані Каруме відступив, передавши Президенту Алі Мохамед Шейн керівництво островом.

10 вересня 2011 року біля острова Занзібар паром «MV Spice Islander» проходив між двома островами архіпелагу – Унгуджею і Пембою. Пором був сильно перевантажений і сталася аварія під час якої щонайменше 163 людини загинули.

Танзанія - Занзібар

В 1998 році почали карбуватися монети номіналом в 200 шилінгів, з позначенням назви острова. В 2014 з позначенням назви острова почали карбувати монету номіналом 500 шилінгів.

200 шилінгів, 1998 1998

6$ VF _______

Острови:

Острів Мафії (араб. جزيرة مافيا, суах. Chole Shamba)

Площа — 435 км2, Населення — 46,850 (2012)

з VIII ст.

Острів Мафії вперше згадується ще у VIII ст. В ті часи острів відігравав важливу роль у древній торгівлі між людьми Східної Азії та Східної Африки, де регулярно зупинялися арабські судна. На крихітному острові Чол-Міньї, що знаходиться недалеко від берега Чол-Бей, колись розміщувалось поселення, з якого контролювали торгівлю зі срібних копалень Східного Зімбабве, і потрапити до нього можна було через старі порти Кілви та Мічангані.

В середині 1820-х років, на місто Куа на острові Джуані, здійснили напад сакалавські канібали, які прибули на 80 суднах із Мадагаскару. Відповідно до договору 1890 р. Німеччина приєднанплп острів до німецьких колоніальних володінь, який був адміністративно відокремлений від Занзібара. На невеликому острові Чола німці спорудили фортечну будівлю, а в знак також компенсації за острів виплатила занзібарському султану Алі бін-Саїду 4 мільйони золотих марок. 12 січня 1915 р. після недовгого спротиву німецького крейсера «Кенігсберґ» острів захопили британці. У 1922 р. було скасовано рабство, а острів увійшов до складу Танганьїки.

У 1995 році острів отримав фінансову допомогу від Всесвітнього фонду природи (WWF), з метою утворення природного морського заповідника-парку. Організація продовжувала надавати й далі підтримку острову де була сполучена мережа островів Руфіджі-Мафія-Кілва (RUMAKI). При парку існує школа і курси з навчання підводному плаванню.

У серпні 2016 року водолаз Алан Саттон, який спочатку шукав залишки старого німецького форту, що за чутками були вимиті у море, натрапив на залишки стіни, що тягнулася майже 4 км від острова Мафія.

Мафії острів

На аверсі надпис: вгорі позначення номіналу (англ. 25 fils, араб. ٢٥ فيلس), внизу назва острова (англ. MAFIA ISLAND, суах. CHOLE SHAMBA). На реверсі надпис: Мафія (араб. مافيا), Чоле-Шамба (араб. (چهولي چهامبا), рік 2014 (араб. ٢٠١٤)

25 філсів, 2014 2014

UNC Unusual

Докладніше: History_of_TanzaniaHistory_of_Zanzibar, Sultanate_of_ZanzibarМкваваGerman_East_AfricaTanganyika_(territory)Tanganyika, Народна_Республіка_Занзібар_і_ПембаУгандійсько-танзанійська_війна1998_United_States_embassy_bombingsСьома_холерна_пандеміяЗанзібар_(автономія)Mafia_Island,

Таджикистан

Tajikistan (тадж. Тоҷикистон, араб. تاجیکستان)

Російська окупація:

Бухарський емірат (перс. امارت بخارا‎, узбек. Buxoro amirligi)

Столиця — Бухара

Населення — 2 478 000 (1875)

(утворений в 1785 р. (російська окупація 1868–1920)

Coat_of_arms_of_the_Emirate_of_Bukhara

Продовжити читання “Таджикистан”

Сирія

Syria (араб. سوريا) Османська колонія: Османська Сирія (араб. سوريا العثمانية) Столиця — Алеппо (1516-1918)

Syria (араб. سوريا)

Османська колонія:

Османська Сирія (араб. سوريا العثمانية)

Столиця — Алеппо

(1516-1918)

Герб_Османскої_Імперії.png

Продовжити читання “Сирія”

Ліхтенштейн

Liechtenstein (нім. Liechtenstein)

Князівство Ліхтенштейн (нім. Fürstentum Liechtenstein)

Площа — 160 км², Населення —  7,500 (1901), 8,800 (1921), 13,900 (1951), 25,700 (1981), 33,104 (2001), 38,557 (2019)

Столиця — Вадуц

(з 1719)

800px-Staatswappen-Liechtensteins.svg.png

За часів пізньої Римської імперії, на півночі Алеманнії для захисту кордонів від германських племен було збудовано форт Шаан, залишки якого збереглися до наших днів. У VIII ст. частина Реції була включена до складу Франкійської держави під династіями Меровінґів і Каролінґів. У джерелах, датованих 842 роком, вперше згадуються сучасні населені пункти Ліхтенштейну, зокрема Бальцерс, Ешен та Шаан. Між Х ст. та 1152 роком територія Реції належала графству Бреґенц. Згодом ці землі стали частиною герцогства Швабії. У 1264 році після смерті останнього графа Кібурґа, володіння графів перейшли до Рудольфа I Габсбурга й були включені до складу Габсбурзької імперії (Див. у розділі Австрія). У 1342 році було утворене графство Вадуц, як мала частина графства Верденберґ династії Монфор (нім. Grafen von Montfort). Рід графів Вадуц припинив своє існування у 1416 році. Території, які їм належали, перейшли у володіння графів Брандис. Вони також придбали феод Шелленберґ. Таким чином, у 1434 році сформувалися сучасні кордони Ліхтенштейну, які охоплювали Оберланд (графство Брандис) та Унтерланд (феод Шелленберґ). Велике значення у історії Ліхтенштейну мала Швабська війна (1499—1500), оскільки по її закінченню був остаточно встановлений кордон між Швейцарською конфедерацією (Див. у розділі Швейцарія) та Священною Римською імперією. У 1507 році імператор Максиміліан надав Вадуцу особливі права і привілеї, включаючи суверенітет і збір податків. Ці права були передані австрійській сім’ї Ліхтенштейнів. У 1699 році Шелленберґ, а 1712 Вадуц були продані князеві Ліхтенштейну. У 1719 році обидві території було об’єднано в одне князівство, саме з цього моменту пов’язують утворення держави Ліхтенштейн.

У 1806 році Ліхтенштейн увійшов до складу Рейнського союзу, сформованого Наполеоном Бонапартом, який невдовзі оголосив князівство незалежною державою. З 1815 по 1866 Ліхтенштейн входив до складу Німецького союзу (Див. у розділі Німеччина), причому 1860 Ліхтенштейни стали спадковими членами верхньої палати австрійського парламенту, а 1866, за Йоганна II (1840—1929), князівство здобуло незалежність. 5 грудня 1861 у Вадуці був створений Державний Банк Ліхтенштейну, який наразі є найстарішим фінансовим інститутом в князівстві. В цьому ж році було засновано перший бавовняно-ткацький комбінат. У 1862 році була прийнята Нова конституція, яка передбачала представництво населення у парламенті. Згідно неї депутати до ландтагу вже не призначалися двома станами — духовенством і селянством, а обиралися виборцями від населення. Гарантувалася певна свобода особистості та віросповідання. У австро-прусській війні 1866 року Ліхтенштейн виступав як союзник Австрії, з 1876 по 1918 мав тісні зв’язки з Австро-Угорщиною. У 1868 році, після розпаду Німецького союзу, Ліхтенштейн розпустив свою армію, що складалася із 80 осіб, та оголосив про свій постійний нейтралітет. Від 1869 року у Ліхтенштейні з’явився телеграф Морзе. У 1872 р. через Ліхтенштейн була прокладена залізнична лінія між Швейцарією та Австро-Угорською імперією, а в 1886 році два мости через Рейн до Швейцарії. У 1898 у князівстві запрацював телефон.

Князь Ліхтенштейну Йоганн II підтримував розвиток туризму в Судецьких горах. У 1899 році він пожертвував 2 000 крон із загальної суми зборів у 10 000 крон на будівництво оглядової вежі у Цвіліні біля Крнова, відкритої у 1903-му, так само спонсорував створення оглядової вежі на горі Пастирка біля Моравська-Тршебової, відкритої 19 серпня 1906-го. Був одним із тих, хто фінансував будівництво гірського притулку на південно-східному схилі Краліцької Снєжки, надавши землю та ліс для будівництва. Перший камінь був закладений у фундамент у 1908 році, урочисте відкриття відбулося 21 липня 1912-го. Будівлю було названо на його честь.

Між 1905 та 1920 роками було відреставровано та розширено замок Вадуц (збудований в XII ст.). У 1938 році замок знову став резиденцією князів.

До кінця Першої світової війни Ліхтенштейн зберігав нейтралітет, але водночас був тісно пов’язаний з Австро-Угорщиною. Після розпаду імперії й утворення Чехословаччини (Див. у розділі Чехія) в 1918 році і відходу до неї Суденецької області також до нової держави відійшла і значна частина земель, яка належала Ліхтенштейнському князю (зокрема замок в в Ледниці, нині Культурний ландшафт Ледніце-Вальтіце, площею 283,09 км²). Економічний збиток, понесений через військовий конфлікт, змусив країну укласти митний та валютний союз зі Швейцарією. У 1919 році Ліхтенштейн та Швейцарія підписали договір, за яким Швейцарія брала на себе представництво інтересів Ліхтенштейну на дипломатичному та консульському рівні у тих країнах, де він не був представлений. У 1921 році поміж державами уклалася угоду про торгівлю і поштову службу, 1924 року укладено митний союз. У 1922 році у Ліхтенштейні для поліпшення місцевого громадського транспорту почали рух перші автобуси. Навесні 1938 року, одразу ж після анексії Австрії нацистською Німеччиною, 84-річний князь Ліхтенштейну Франц I зрікся престолу, призначивши своїм наступником 31-річного троюрідного брата Франца Йосифа. Невдовзі активізувався Німецький національний рух Ліхтенштейну (нім. Volksdeutsche Bewegung in Liechtenstein, VDBL), який прагнув приєднання Ліхтенштейну до Третього рейху. 24 березня 1939 року VDBL під керівництвом Теодора Шедлера була зроблена спроба державного перевороту. Місцеві селяни розігнали нацистів вилами та водою з пожежного гідранту. Відтоді рух VDBL втратив будь-які симпатії місцевого населення.

Впродовж Другої світової війни Ліхтенштейн залишався нейтральним, попри те, що сімейні реліквії з військової зони були вивезені для збереження до Ліхтенштейну та Лондону. Після війни Чехословаччина та Польща ініціювали повернення того, що вони вважали німецькою власністю, заявивши також свої права на родинні землі та володіння династії Ліхтенштейнів у Богемії, Моравії та Сілезії (до Аншлюсу князі Ліхтенштейну жили у Відні). Експропріації піддалися більше 1 600 км² сільськогосподарських і лісових угідь, у тому числі кілька замків та палаців родини. Під час «холодної» війни громадянам Ліхтенштейну було заборонено в’їжджати на територію Чехословаччини.

Ліхтенштейн надав політичний притулок бійцям «Першої Російської Національної Армії» (нім. 1. Russische Nationalarmee der Deutschen Wehrmacht) до 12 лютого 1945 року дивізія «Руссланд») на чолі з Борисом Хольмстон-Смисловським. У групі Хольмстон-Смисловського було 494 людини: 462 чоловіки, 30 жінок і двоє дітей. Князівство відмовилось видати біженців СРСР. Лише нащадка двору Романових Володимира Кириловича та його оточення було депортовано до Великої Британії. Ті хто погодився на повернутися до СРСР, були розстріляні за наказом радянського командування на території Угорщини. Таким чином князівство Ліхтенштейн стало першою державою, яка протистояла радянським вимогам про екстрадицію. На згадку про цю подію на межі міста Гінтер-Шелленберг (нім. Hinterschellenberg) було встановлено меморіальний камінь.

У 1949 році князівство стало членом «Міжнародного суду», а в 1978 було прийнято до «Ради Європи». 1 липня 1984 року Ліхтенштейн став останньою країною в Європі, яка надала жінкам право голосу. У 1984 році Ганса Адама призначають заступником Франца Йозефа II, а після смерті батька з 13 листопада 1989 року він стає новим князем Ліхтенштейну. В цей час країна стикнулися з проблемами незаконних фінансових операцій, відмивання коштів від наркоторгівлі. Намагання нового князя покласти цьому край наразилися на протидію депутатів. Також проти Ганса-Адама виступив голова Конституційного суду Бернгард Вілле, який зазначив, що князь не має права контролювати діяльність уряду. У відповідь князь Ліхтенштейну відмовився затвердити Вілле на його посаді. Вілле подав позов на князя до Європейського суду й виграв. Ганс-Адам II був вимушений сплатити значний штраф. У 1990 році Ліхтенштейн вступив до ООН, 1991 року — до «Європейської асоціації вільної торгівлі» й увійшов до «Європейської економічної зони» (ЄЕЗ) та в 1995 році «Світової організації торгівлі» (СОТ). 6 лютого 1992 року між Україною і князівством Ліхтенштейном встановлені дипломатичні відносини.

У 1999 році Ганс-Адам, намагаючись навести лад у державі, запросив для ведення слідства прокурора Інсбрука — Карла Шпитцнера. Було виявлено, що частина депутатів дійсно була пов’язана з картелями наркобаронів. Сума, яка фігурувала у справі, перевищувала сотні млн. доларів. Ганс-Адам II зробив усе можливе, щоб депутати-злочинці потрапили за ґрати. Наступним кроком князя стала боротьба з системою «брудних» грошей, які проходили через банки Ліхтенштейна. 19 липня 2000 року об’єднання банків оголосило, що анонімні рахунки відкриватися не будуть, а термін «банківська таємниця» не повинен заважати слідству. На протидію цьому ліберали запропонували ліквідувати монархію або істотно обмежити владу князя, але населення навесні 2001 року на чергових виборах проголосувало за консерваторів, яких підтримував Ганс-Адам. Після цього 2003 року він провів загальний референдум, на якому його піддані мали визначитися: потрібно чи ні залишатися Ліхтенштейну монархією, а також щодо прав князя. На референдумі Ганс-Адам II здобув підтримку більшості населення (87%), яке висловилося за те, щоб розширити повноваження монарха. Також майже дві третини мешканців держави проголосували за підтримку нової конституції.

З жовтня 2002 р. до червня 2016 р. у Шелленберзі діяло Почесне консульство України в Ліхтенштейні, яке очолювала п. Ренате Вольвенд. 15 серпня 2004 року управління справами у державі Ганс-Адам передав своєму старшому сину — Алоїсу, за собою залишив корону та право контролювати справи у князівстві. 1 липня 2007 року правлячий князь Ліхтенштейну, Ганс-Адам II, і прем’єр-міністр Ліхтенштейну, Отмар Гаслер, вперше в історії князівства призначили Почесними Консулами Ліхтенштейну доктора Брюса Аллена (англ. Bruce S. Allen) та Леодіса Метьюза (англ. Leodis C. Matthews), які були за громадянством американцями.

13 липня 2009 року урядами Чехії та Ліхтенштейну було прийняте рішення про відновлення дипломатичних стосунків без попередніх умов, а 8-го вересня 2009 року міністри закордонних справ Чехії Ян Когоут та Ліхтенштейну Аурелія Фрік підписали протокол про встановлення дипломатичних відносин між державами.

19 грудня 2011 року держава приєдналася до Шенгенської зони. 16 травня 2014 року представники Ліхтенштейну і США в Вадуці підписали угоду «FATCA», за якою банки князівства зобов’язалися передавати в Сполучені Штати інформацію про банківські рахунки осіб, які є платниками податків у США. В обмін на співпрацю банки Ліхтенштейну зберегли доступ до фінансового ринку США. 28 жовтня 2015 року подібна угода підписалася поміж Вадуцом і Брюсселем. Починаючи з 2017 року, Ліхтенштейн і ЄС розпочали автоматичний обмін податковою інформацією. Кінцева мета Брюсселя полягала в запобіганні ухиляння від сплати податків громадянами і компаніями країн ЄС. У лютому 2019 року генеральна прокуратура Ліхтенштейну розпочала розслідування, за підозрою у відмиванні коштів українськими банками-банкрутами. В ході розслідувань з’ясувалося, що гроші виводилися через «Bank Frick and Co». Зокрема – $ 25 млн. з банку «Національний кредит», $ 59 млн. з банку «Фінанси і Кредит» і $ 115 млн. з «Дельта Банку».

Держава не витрачає на князя жодних коштів а також жителі князівства не сплачують податки на утримання князя та його родини. Свої витрати Ганс-Адам здійснює власним коштом. Його статки становлять близько 3,5 млрд. дол. (станом на 2019 рік) і він є на сьомому місці серед найбагатших людей в світі. Йому належить колекція шедеврів епохи Відродження, а також два палаци в Відні. Усі дороги Ліхтенштейну ремонтуються коштом князя.

Монетна система:

1728-1893: 120 крейцерів = 1½ гульдена = 1 ферейнсталера = ½ дуката; 1898-1920: 100 галерів = 1 крона; з 1924: 100 галерів = 1 ліхтеншейнський франк. Також рівноцінною валютою з 1924 року став швейцарський франк.

Ліхтенштейн.jpg

Починаючи з 1728 року в обігу знаходився конвертований, або союзний талер. У 1862 році при князі Йоганні II карбувався срібний ферейнсталер (союзний), який мав таку ж вагу і діаметр, що і попередні монети. У 1893 році союзний талер було виведено з обігу за курсом 3,53 до крони. У 1898—1921 рр. валютою Ліхтенштейну слугувала крона (нім. Liechtenstein krone). Паралельно з нею Ліхтенштейн використовував австро-угорську крону, а після розпаду Австро-Угорщини 1918 року — австрійську крону. Ліхтенштейнська крона поділялася на 100 галерів. Існували монети номіналом 1, 2, 5 (→ срібло), 10 та 20 крон (→ золото), і банкноти 10, 20 та 50 галерів. Післявоєнна криза привела до нестабільності крони і 28 серпня 1920  року монети були виведені з обігу. 26 травня 1924 року Ліхтенштейн перейшов на ліхтенштейнський франк, який з того часу знаходиться в обігу паралельно зі швейцарським франком. В 1924 році карбувалися монети: зі срібла ½, 1, 2 та 5 франків, із золота в 1930 та 1946 рр. карбувалися 10 та 20 франків. Невдовзі швейцарський франк повністю став офіційною валютою Ліхтенштейну і згідно з угодою зі Швейцарією з 1980 року Ліхтенштейн має право карбувати свої власні монети, проте зобов’язується використовувати лише швейцарські банкноти. В обігу знаходяться лише швейцарські грошові знаки, ліхтенштейнські монети випускаються тільки як ювілейні та сувенірні.

1 крона, 1910 1900-1915

40$ UNC 50.000

Докладніше: History_of_Liechtenstein, Liechtenstein, Німецький_національний_рух_Ліхтенштейну, Russen-DenkmalВідмивання коштів,

Швейцарія

Switzerland (лат. Helvetica, нім. die Schweiz, фр. la Suisse, італ. Svizzera)

Швейцарська Конфедерація (нім. Schweizerische Eidgenossenschaft, лат. Confoederatio Helvetica, фр. Confédération suisse, італ. Confederazione Svizzera, ретором. Confederaziun svizra)

Площа — 41,285 км², Населення —  2,515,396 (1861), 2,972,041 (1891), 3,883,360 (1921), 4,717,200 (1951), 6,335,243 (1981), 7,197,638 (2001), 8,570,146 (2019)

Столиця — Берн

(1291-1797, з 1848)

800px-Coat_of_Arms_of_Switzerland_(Pantone).svg.png

У 58 році до н. е. неподалік тодішньої Генави (сучасна Женева) сталася битва між легіонами Цезаря і військом гельветів, племені кельтського походження, які прийшли в Альпи з середнього Рейну. Римляни перемогли, і невдовзі після цього підпорядкували собі всі землі гельветів — області, які приблизно збігаються з кордонами західної частини нинішньої Швейцарії (звідси друга назва Швейцарії — Гельвеція). Цезар заснував римські колонії: Джуліа Еквестріс (з головним містом Новіодунумом (сучасний Ньон), Авентікум (сучасний Аванш) та Рауріку (поблизу сучасного Базеля). У 259 р. н. е. територію нинішньої Швейцарії захопили німецькі племена алеманнів і бургундів. У IV ст. були засновані перші християнські єпископства. В другій половині V ст. після падіння Західної Римської імперії на території нинішньої Швейцарії увійшли германські племена. На заході на вільних землях оселилися бургундці, в той час як на півночі осіли алеманські поселенці, які поступово змусили відступити кельто-римське населення в гори. У 534 році Бургундія увійшла до складу королівства Франків, через 2 роки увійшла і Алеманія. У VIII-X ст. при Каролінських царях поширювалася феодальна система управління, а монастирі та єпископства відігравали важливу роль для утриманням влади. У 843 році між трьома онуками Карла Великого землі сучасної Швейцарії, згідно з Верденським Договором, були розділені на троє: Верхня Бургундія (Сучасна західна частина Швейцарії) увійшла до складу Лотарингії, а Алеманія (східна частина) до Східно-Франкського королівства, яке в 962 році стала частиною Священної Римської імперії. У 1264 році після смерті останнього графа Кібурзького з правлячої династії Гогенштауфенів, Рудольф Габсбурзький успадкував його володіння. У східній Швейцарії закріпилися Габсбурги, на заході закріпилися графи Савойські. Після смерті короля Німеччини Рудольфа I, у серпні 1291 року швейцарські громади уклали між собою постійний оборонний союз і підписали договір, відомий як «Вічний союз» (нім. Bundesbrief). З цього року починається офіційна історія швейцарської держави. Після підписання договору трьох кантонів Урі, Швіц і Унтервальден, фактично була утворена самостійна держава Швейцарський союз, хоча в правовому відношенні договір не скасовував юридичну залежність кантонів від імперії. До 1353 року міста Люцерн, Цюрих і Берн та кантони Ґларус і Цуґ уклали окремі угоди з трьома округами, утворивши «Стару Федерацію» з восьми держав, що існували протягом більшої частини XV ст. У 1440-1450 рр. Цюріх був виключений із конфедерації через конфлікт за територію Тоггенбурга. У 1481 році було укладено договір про включення «міських кантонів» Фрібур і Золотурн, а і 1501 році до Союзу були прийняті «міські кантони» Базель і Шаффхаузен. У 1513 р рівноправним членом Союзу став і «сільський кантон» Аппенцелль. У XVI ст. Стара Швейцарська Конфедерація стала складатися з 13 суверенних союзників (нім. Dreizehn Alten Orte) двох різних типів: 5 сільських держав — Урі (1315), Швіц (1315) назва якого була запозичена для конфедерації), Унтервальден (1315), Ґларус (1352), Аппенцелль (1513) — та 8 міських держав — Цюрих (1351), Берн (1353), Люцерн (1332), Цуґ (1352), Базель (1501), Фрібур (1481), Золотурн (1481), Шаффгаузен (1501). У 1648 році незалежність Швейцарії від Священної Римської імперії була офіційно визнана Вестфальським мирним договором. Під кінець 1797 р. директорія Французької Республіки постановила зайняти Швейцарію. 5 березня 1798 р. французькі війська вступили на швейцарські терени, і невдовзі вся країна опинилася під владою Франції. Невдовзі на території сучасної Швейцарії було утворено Гельветійську республіку (фр. la République helvétique, нім. Helvetische Republik, італ. Repubblica elvetica). Країну було поділено на 23 кантони. 19 лютого 1803 р. Наполеон видав Акт Посередництва (нім. Mediationszeit, фр. Acte de médiation), згідно з яким Гельветійську Республіку було ліквідовано, а замість неї створено «Конфедеративний союз» 19 кантонів, тісно асоційований із Францією. У 1813 році статус Швейцарії як федерації держав знову був відновлений і вона вже складалася з 19 кантонів (до традиційних 13 кантонів додались колишні асоційовані та підвладні землі: Санкт-Ґаллен, Ґраубюнден, Аарґау, Турґау, Тічино, Во). Три додаткові західні кантони, Вале, Невшатель та Женева, приєднались у 1815 році. Віденський конгрес 1814–1815 рр. встановив кордони Швейцарії, близькі до сучасних, і гарантував її «вічний нейтралітет». Процес «Ресторації», завершений до 1830 року, повернув майже всі колишні феодальні права шляхті кантонів, що призвело до повстань сільського населення. Втіленням цих демократичних сил була «Ліберальна радикальна партія», яка закликала до прийняття нової федеральної конституції. Ця напруженість разом з релігійним питанням («питання єзуїтів») призвела до збройного конфлікту у 1840-ті та короткої Зондербундської війни. Перемога радикальної партії мала наслідком формування Швейцарії як федеральної країни 1848 року. 12 вересня 1848 року ухвалено конституцію, що утвердила Швейцарію як єдину федеративну державу. Кантони отримали розширений суверенітет, але вже не мали права утримувати власну армію чи підтримувати міжнародні відносини. Федеральний уряд був наділений правом випускати гроші, регулювати митні правила і, найголовніше, визначати зовнішню політику. Федеральною столицею було обрано Берн. У тому ж 1848 році затверджений національний прапор Швейцарії. У 1874 р. Федеральну Конституцію оновлено. Змінена Конституція 1874 року з подальшими поправками ще більше посилила владу федерального уряду, не ставлячи під загрозу федеративну основу Швейцарської держави.

Ще починаючи з XVIII ст. селище Ла-Шо-де-Фон почало розвиватися як промисловий центр, а в 1848 році в Ла-Шо-де-Фон заснована годинникова фірма «Omega». Протягом XIX ст. родина годинникарів Галле (нім. Gallet) розширювала містечко, а в 1899 році родина пожертвувала кошти на Міжнародний музей «d’Horlogerie». Наприкінці XIX ст. швейцарське маркування почало позначатися як «Swiss made», пізніше «Swiss Movt», які встановлюються фактично на всіх швейцарських виробах. У 1853 році Франц Зауер (1806–1882) заснував ливарний завод «Saurer» для побутових товарів поблизу швейцарського міста Санкт-Ґаллен. Згодом цей завод почав працювати як підприємство з виробництва швейного та текстильного обладнання, яке з 1896 по 1980 рік також випускало легкові та вантажні автомобілі та двигуни. У 1866 році була заснована компанія з виробництва продуктів харчування «Nestlé SA», в 1884 компанія хімічної промисловості «Ciba», в 1886 подібна компанія «Sandoz». В 1896 році засновано фармацевтичну компанію «Hoffmann-La Roche».

У 1863 році з ініціативи швейцарського громадського діяча Анрі Дюнана в Женеві був заснований Міжнародний комітет Червоного Хреста (англ. International Committee of the Red Cross (ICRC).

З 1847 по 1914 рр. розвинулося будівництво залізниць. Товариство «Schweizerische Nordbahn» (SNB) відкрило першу залізничну лінію в 1847 році, що з’єднувало Цюрих і Баден. Залізничний тунель «Gotthard» було завершено в 1881 році.

Сировина, що імпортувалася, перероблялася у високоякісні продукти, які потім надходили на світовий ринок. У 1856 році була заснована зі штаб-квартирою у Цюриху швейцарська міжнародна фінансова група «Credit Suisse Group». Все ж банківська діяльність виникла як важливий чинник швейцарської економіки із заснуванням Союзного банку Швейцарії (Union Bank of Switzerland (UBS) у 1862 р. та Швейцарського корпоративного банку (Swiss Bank Corporation (SBC) у 1872 році. У 1898 році почалася націоналізація швейцарських залізниць та створення державної компанії «Федеральні залізниці Швейцарії» (SBB CFF). 

З моменту початку війни в серпні 1914 року у Швейцарії була проведена мобілізація, яка дозволила поставити на кордонах бл. 250 000 чол. в стройових і 200 000 чол. у допоміжних частинах. Таким чином, швейцарці мали підставу вважати свої кордони захищеними практично протягом всієї війни і не побоюватися перенесення бойових дій на свою територію. При цьому основним районом зосередження військ була межа з Францією, після вступу у війну в 1915 році Італії деякі війська були сконцентровані також і на італійському кордоні. Швейцарія з її 70% німецькомовним населення симпатизувала Центральним державам, і кордон з Німеччиною був прикритий військами в найменшій мірі. Як тільки стало зрозуміло, що ні Антанта, ні Центральні держави порушувати нейтралітет Швейцарії не мають наміру, чисельність військ на кордоні стала поступово знижуватися, і до листопада 1916 року досягла 38 000 чол. У той же час навіть така кількість відмобілізованих створювала певну напругу в економіці і соціальній сфері. Військовослужбовці втрачали платню, яку вони отримували на колишніх робочих місцях, що призводило до зростання невдоволення населення.

У 1918 році політичні розбіжності призводять в Цюріху до загального страйку. Організатори страйку «Ольтенський комітет» вимагав введення пропорційних виборів до національного парламенту, права голосу для жінок, 48-годинного робочого тижня, а також пенсійного страхування і страхування на випадок інвалідності. Невдовзі федеральною радою були введені війська, які придушили страйк.

Через страйки до кінця війни швейцарська армія знизила кількість призваних до своїх лав до 12 500 осіб. В ході війни найбільше інцидентів з перетинами кордону Швейцарії воюючими сторонами (близько 1000 разів) прирали на район перевалу Пассо Стельвіо (італ. Passo dello Stelvio; нім. Stilfser Joch) в Східних Альпах, де відбувалися зіткнення між італійськими та австрійськими військами. Однак, з часом вдалося все-таки укласти тристоронню угоду не вести бойових дій в безпосередній близькості до швейцарської території. 10 січня 1920 року Швейцарія стала однією з 42 країн-засновників Ліги Націй, а в листопаді штаб-квартира цієї організації переїхала з Лондона до Женеви.

В 1929 році Європу охопила світова криза, яка не оминула і Швейцарію. Починаючи з середини 1930-х, відбувалося поступова зміна акцентів Швейцарії щодо своєї безпеки від зовнішньої загрози. Великою мірою це пояснювалося появою і розвитком фашизму і націонал-соціалізму в сусідніх Італії (Див. у розділі Італія) та Німеччині (Див. у розділі Німеччина). У 1932 році Вільгельм Густлофф організував в Давосі швейцарське відділення НСДАП, члени швейцарського уряду Філіпа Еттера «Католицьку консервативну партію» і Марсель Пілі Голаз «Радикальну партію», які відкрито проявляли прихильність до націоналістичних ідей, і навіть командувач швейцарської армією генерал Анрі Гіза висловив в 1934 році своє захоплення італійським диктатором Муссоліні, який «знав, як об’єднати всі сили нації». Багато високопоставлених військових перебували також в пронацистських організаціях «Schweizerischer Vaterländischer Verband» (SVV), «Eidgenössische Sammlung» та ін.

У 1934 році федеральний парламент прийняв закон про банківську діяльність (нім. Federal Act on Banks and Savings Banks), котра поклала початок про зберігання банківської таємниці в Швейцарії. З тих пір видача інформації про власника рахунку в швейцарському банку є кримінальним злочином.

Німеччина почала планування вторгнення до Швейцарії 25 червня 1940 року, у той же день коли капітулювала Франція (Див. у розділі Франція). Після цього, Швейцарія та Ліхтенштейн опинилися в повному оточенні окупованої Франції та країн Осі. Спочатку цей план мав назву операція «Таннебаум». Виконання цього плану було заплановано на 6 вересня 1940 року, та повинно було здійснюватись силами 12-ї армії, яка входила до складу групи армій «С». Однак, Гітлер, за нез’ясованих досі причин, ніколи не давав дозволу на початок цієї операції. З 1939 по 1942 рік 45% усіх експортованих товарів було вивезено до Італії та Німеччини. Основну частину поставок становили годинники, виробниче та технічне обладнання а також продукти харчування. Швейцарія не тільки експортувала товари до Німеччини, вона також імпортувала звідти вугілля, нафту, сировину, продукти харчування. Залізницями Швейцарії перевозилися німецькі та італійські військові вантажі. Швейцарський франк в період війни був єдиною стабільною вільноконвертованою валютою – німці, як і союзники, продавали велику кількість золота швейцарським банкам. У період з 1940 по 1945 рік німецький рейхсбанк продав швейцарським банкам золото на 1,3 млрд. франків в обмін на швейцарські франки та іншу іноземну валюту. Сотні млн. франків цього золота були викрадені з центральних банків окупованих країн. 581 000 франків золота «Мельмер», було конфісковано у євреїв на сході Європи та продано швейцарським банкам.

У 1940 році на території Швейцарії були організовані перші табори для інтернованих французьких солдатів, а також поляків з числа підрозділів, які воювали в лавах французької армії. За період війни Швейцарія інтернувала 300 000 біженців, 104 000 з яких служили в союзних військах. 60 000 біженців були цивільними особами, які врятувались від переслідування нацистами. З них 26-27 тис. були євреї. Від 10-25 тис. єврейських біженців відмовили у в’їзді. Перша велика група радянських утікачів з’явилася у Швейцарії влітку 1944 року. На початку 1945 року сюди вдалося втекти майже 8 тис. радянських військовослужбовців. А всього на момент капітуляції Німеччини в таборах для інтернованих перебувало 103 689 осіб, з яких приблизно 11 000 бійців червоної армії. При цьому поряд з радянськими військовополоненими в швейцарських таборах утримувалося і невелике число солдатів «Російської визвольної армії» генерала Власова, що втекли з поля бою. Характерно, що і до радянських військовополонених, і до власовців швейцарці ставилися набагато гірше, ніж до інтернованих італійців або англійців. Більш того, на відміну від інтернованих союзників, радянські військовополонені покинули швейцарські табори одними з останніх. Одним з факторів, що ускладнювали перебування інтернованих радянських громадян у Швейцарії, була відсутність дипломатичних відносин між двома країнами.

У 1943 році Соціал-демократи отримують вперше одне крісло в уряді. У 1944 році під тиском союзників Швейцарія заборонила транзит німецьких і італійських вантажів через свою територію. Починаючи з 1944 року союзники бомбили швейцарські міста: 1 квітня 1944 року — Шаффхаузен на півночі країни; 25 грудня 1944 року — Тайнген; 22 лютого 1945 року піддалися бомбардуванням відразу 13 населених пунктів на території Швейцарії; 4 березня 1945 року — одночасно Базель і Цюріх. 21 жовтня 1949 державний департамент США і швейцарський уряд уклали договір про перерахування 62 176 433,06 швейцарських франків (еквівалент $ 14 392 692,82), на додаток до перерахованих раніше $ 4 млн., як повну й остаточну компенсації за збитки, завдані громадянам і власності в Швейцарії усіма збройними силами Сполучених Штатів під час Другої світової війни.

Після закінчення Другої світової війни Ліга націй припинила своє існування. Швейцарія прийняла рішення не вступати у новостворену ООН (у 1986 році проголосувала проти вступу і лише в 2002 році держава стала одним із членів організації) і отримала статус спостерігача, що дозволило розмістити в Женеві європейську штаб-квартиру і кілька спеціалізованих організацій ООН, включаючи «Міжнародну організацію праці» і ВООЗ. У 1946 році в Швейцарії з’явилися плани по створенню своєї ядерної зброї на початку «холодної» війни. Центром розробок стала Швейцарська вища технічна школа Цюріха. Плани з ядерного озброєння так і не були реалізовані через нестачу фінансування і в 1969 році Швейцарія підписала, а в 1977 році ратифікувала, Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

У 1947 році введено державне пенсійне страхування по старості і непрацездатності (AHV). У 1948 році держава вступила до «Організації Європейського економічного співробітництва», але утрималася від приєднання до «Європейського економічного співтовариства» (згодом Європейського союзу, ЄС).

З 1954 року у Женеві запрацювала найбільша в світі «Лабораторія високих енергій», яка спочатку була створена як «Європейська рада з ядерних досліджень» (фр. Conseil Européen pour la Recherche Nucléaire (CERN). У 1960 році був побудований перший в країні ядерний реактор.

У 1959 році Швейцарія стала однією з країн-засновниць «Європейської асоціації вільної торгівлі», а в 1963 році увійшла до Ради Європи, знову продемонструвавши свою зацікавленість у європейській співпраці.

У 1967 році розпочалося будівництво атомної електростанції в Мюлеберзі, у 1969 році була побудована АЕС Бецнау, в 1971 Бецнау-2, у 1979 АЕС Ґесген, у 1984 Ляйбштадт.

У 1960-х роках виникли проблеми навколо питання про велику кількість емігрантів із країн Південної Європи, які приїхали у пошуках заробітку до Швейцарії. Незважаючи на традиційний інтернаціональний характер країни та необхідність участі іноземців в її економічному житті, багато швейцарців виявляли вороже ставлення до мігрантів з Південної Європи і вважали їх винними у внутрішніх проблемах країни, таких як нестача житла, наприклад. У зв’язку з цим уряд ввів обмеження, що різко скоротило частку іноземців серед працюючих. Політичний рух, який вимагав зменшення кількості іноземних робітників, не отримав великої підтримки на виборах, але зміг організувати в 1970, 1974 і 1977 роках референдуми з конституційних поправок про обмеження частки іноземців у складі населення Швейцарії. Ці пропозиції не отримали схвалення, але спроби обмежити присутність іноземців у Швейцарії не припинялися і в 1980—1990-х роках. У 1982 році виборці відхилили пропозицію уряду про лібералізацію правил, що регулювали перебування іноземних робітників і їхніх сімей, а в 1987 році імміграція була ще більше обмежена. У 1994 році учасники референдуму схвалили посилення закону про перебування іноземців. Проте контингент іноземних робітників залишається великим — 25% від загальної кількості зайнятих. У той же час кількість іноземних громадян, які проживають у Швейцарії, зросла приблизно до 1,4 млн. Багато з них — біженці з Боснії і Герцеговини та країн, що розвиваються.

У 1971 році всенародним референдумом було запроваджене виборче право голосування для жінок (Поправка щодо рівних прав була ратифікована в 1981 р.). У 1972 році національний референдум ратифікував угоду про вільну торгівлю з ЄС, згідно з яким до 1977 року було поступово скасоване мито на всі промислові вироби.

У 1960-х рр. декілька франкомовних округів, розташованих у горах Юра в окрузі Берн, зажадали утворення нового округу. Це викликало опір з боку німецькомовного населення цього регіону. Для запобігання сутичкам туди були введені федеральні війська. На початку 1970-х років виборці округу Берн схвалили проведення референдуму у франкомовних округах щодо питання про відділення. Внаслідок серії плебісцитів, що проводилися протягом ряду років, три з семи округів і декілька прикордонних громад проголосували за створення нового округу. Цей новий округ отримав назву Юра. Рішення було потім схвалене на загальнонаціональному референдумі в 1978 році, і новий округ вступив до конфедерації в 1979 році.

У 1983 році Швейцарія стала повноправним членом Групи десяти, об’єднання найбільших вкладників «Міжнародного валютного фонду» (МВФ). У 1984 році Елізабет Копп стала першою жінкою-членом Федеральної ради. У 1985 році жінкам були надані рівні права в сім’ї. У 1991 році рада міста Берн постановила, що в її складі не повинно бути понад 60% представників однієї статі.

У 1985 році для скорочення викидів вихлопних газів від автотранспорту швейцарський уряд ввів дорожнє мито, також було встановлено граничну вагу для автомобілів (28 т), обмежено рух у нічні години та у вихідні дні. На референдумі 1994 року виборці схвалили рішення про те, що до 2004 року іноземні комерційні вантажі мають перевозитися, через територію Швейцарії, тільки залізницею.

12 березня 1989 року Тім Бернерс-Лі, працюючи в компанії CERN над внутрішньою системою обміну документів ENQUIRE, запропонував глобальний гіпертекстовий проект, нині відомий як Всесвітнє павутиння (англ. World Wide Web (WWW). Аналогічна пропозиція незалежно від Бернерса-Лі була висунута у тому ж році іншим працівником CERN Робертом Кайо. У 1990 році такі рішення привели до співпраці обох вчених. У 1991-1993 рр. вперше було запропоновано для широкого обговорення ідентифікатори URI, протокол HTTP і мову HTML, технології, без яких неможливо уявити сучасний Інтернет.

У 1992 році населення Швейцарії проголосувало проти вступу до Європейського економічного простору (EWR), але увійшла до організацій «Міжнародний валютний фонд» і «Світовий банк», а з 1995 року до «Світової організації торгівлі». У 1996 році прийняте рішення про участь швейцарських збройних сил у маневрах і технологічних програмах організації «Партнерство заради миру» викликало бурхливі протести в країні.

У 1999 році на федеральному референдумі була прийнята нова конституція. Зокрема вона закріпила поділ трьох кантонів (до цього вони складалися з шести напівкантонів). Новими повноправними кантонами стали Базель-Ланд і Базель-Штадт, Аппенцелль-Аусерроден і Аппенцелль-Іннерроден, Нідвальден і Обвальден (раніше вони становили кантон Унтервальден). Загальна кількість кантонів в Швейцарії відтоді становить 26.

16 жовтня 2004 року Швейцарія приєдналася до Шенгенської угоди, а 12 грудня 2008 року прикордонний контроль було скасовано, хоча водночас Швейцарія не перебуває в митному союзі з Європейським Союзом. У 2008 році Швейцарія ратифікувала Дублінську конвенцію (англ. Dublin Regulation), що уточнювала трактування Женевської конвенції 1951 року для країн ЄЕС і тих, які не увійшли до ЄЕС.

З 7 березня по 5 квітня 2008 року в м. Беллинзоні страйкували залізничники компанії «FFS Cargo» проти реструктуризації компанії, яка передбачала скорочення робочих місць. Низка страйків завершилася після скасування такого рішення. 16 червня 2011 року в Женеві було підписано «Конвенцію про надомну працю», яка набула чинності 5 вересня 2013 року. 13 березня 2012 року туристичний автобус, що перевозив групу школярів, врізався в стіну тунелю. Аварія сталася поблизу міста С’єрра (кантон Вале). З 52 осіб, які перебували в автобусі, загинули 28 людини, включаючи всіх дорослих і 22 дитини, решта отримали травми різного ступеня тяжкості. Автокатастрофа стала однією з найбільших в Швейцарії, причини катастрофи залишились не з’ясованими. 17 лютого 2014 року літак Ефіопських авіаліній, що летів з міста Аддис-Абеба до Риму захопив другий пілот Хайлемедхін Абера Тегегн, сподіваючись отримати притулок у Швейцарії. Ніхто з пасажирів чи членів команди не постраждав. У травні 2016 року, після того як заочно він був засуджений ефіопським судом, йому було надано притулок.

У 2014 році Швейцарія стала головою ОБСЄ, замінивши Україну, яку очолив федеральний радник і, за сумісництвом, міністр закордонних справ Конфедерації Дідьє Буркхальтер. У лютому на референдумі схвалена законодавча ініціатива щодо обмеження припливу іммігрантів з ЄС.

4 серпня 2018 року у Швейцарських Альпах розбився літак «Junkers Ju-52» часів Другої світової війни. Літальний апарат виконував прогулянкові польоти, на початку 1980-х його перестали експлуатувати швейцарські військово-повітряні сили. На літаку перебували 17 пасажирів, двоє пілотів і один член екіпажу, які загинули.

20 грудня 2019 року атомна електростанція в Мюлеберзі розпочала проект із закриття небезпечних об’єктів. Демонтаж АЕС в Мюлеберзі розпочався 6 січня. Повністю роботи плануються бути завершені лише до 2034 року. Компанія-оператор BKW прийшла до висновку, що подальша експлуатація цієї АЕС, після 47 років роботи, нерентабельна.

Монетна система:

100 раппенів (сантимів, чентесімо) = 1 франк

22 кантони (1815-1979):

Швейцарія (ср.).jpg

Швейцарський франк з’явився в 1850 році і за вартістю дорівнював французькому франку. Він замінив різноманітні валюти швейцарських кантонів, деякі з них до того часу використовували франк (ділився на 10 баценів чи 100 сантимів), який по вартості дорівнював 1½ французького франка. В 1865 році Франція, Бельгія, Італія та Швейцарія об’єднались в Латинський монетний союз і домовились обмінювати свої національні валюти в співвідношенні 4,5 грами срібла за 0,290322 грами золота. Пізніше було встановлене співвідношення валют лише до золота (Золотий стандарт). Навіть після того, як монетний союз втратив свою силу в 1920-х роках і перестав існувати в 1927, Швейцарія дотримувалась цього співвідношення аж до 1967 року. Швейцарський франк протягом усієї своєї історії залишався одним з «найтвердіших» за курсом серед усіх валют у Європі та світі. Девальвація франка була зафіксована тільки 27 вересня 1936 року і була викликана Великою депресією, коли франк знецінився на 30% слідом за англійським фунтом, доларом США і французьким франком. У другій половині XX століття швейцарський франк продовжував залишатися одним з «найтвердіших» у світі — поряд з японською єною, а на початку 2000-х він випередив і єну. Значне одномоментне зміцнення швейцарського франку відбулося 15 січня 2015 року. Воно було викликане захисними діями центробанку Швейцарії у відповідь на ризики від боргової кризи в єврозоні. Тоді франк виріс відносно всіх валют світу на 20-30%. Монети швейцарського франку карбуються на Швейцарському МД. Сьогодні в обігу перебувають монети номіналом в 5, 10, 20 рапенів/чентіссімо/сантимів та ½, 1, 2 та 5 франків. Раніше карбувалися також монети номіналом в 1 (до 2006 року) та 2 (до 1977 року) р/ч/с.

½ франка, 1950 1875-1981

6$ UNC 7.148.000

23 кантони (1979-1999):

Швейцарія (23).jpg

½ франка, 1990 з 1983 2$ UNC 20,023,100

Докладніше: Історія_ШвейцаріїШвейцарія_в_роки_світових_війнЗакриття АЕС,