Румунія

Romania (рум. România)

Османська окупація:

Князівство Волощина (рум. Țara Românească, рум. (кирил.) Цѣра Рȣмѫнѣскъ, лат. Valachia, тур. Eflak Prensliği, Eflak Voyvodalığı)

Площа — 77000 км², Населення — 4,424,961 (1859)

Столиця — Кимпулунг-Мусчел, Куртя-де-Арджеш (1317—1418), Тирговіште (1418—1659), Бухарест (1659—1859)

(1330—1859)

Після відходу римлян у III ст. землі Румунії протягом декількох століть були об’єктом вторгнень готів, гунів, аварів, слов’ян та ін народів. Романізоване населення Середнього і Нижнього Подунав’я в східнослов’янських джерелах називалося волохами. Значна його частина в IX—X століттях прийняла християнство по східному обряду. Разом з християнством поширилася слов’янська писемність, внаслідок чого староболгарська мова аж до середини XVIII століття залишалась тут офіційною мовою церкви та державного діловодства.

Вже в X—XI століттях на території сучасної Румунії стали виникати земельні володіння (кнезати), власники яких називалися князями. Проте більшість сільського населення аж до XIV століття складали вільні спільники.

За історичними літописами князівство було створено Басарабом I в 1330 році, який повстав проти угорського короля Карла Роберта та захопив землі по обидві сторони від річки Олт і зробив столицею своїх володінь Кимпулунг-Мусчел. Басараб I відмовився передати Угорщині землі Фагараш, Алмаші та Дробета-Турну-Северин та розбив Карла Роберта в битві при Посаді (1330). У 1334 році ногайці захоплюють Кілію і правління Басараба I припинилося.

У 1358 році угорці  захопили землі на півдні від Дунаю і змусив волоського правителя визнати свій сюзеренітет.  У 1428 році був підписаний мирний договір з османами, що ознаменувало собою початок їхнього панування.

У 1768 році під час російсько-турецької війни (1768—1774) Волощина перейшла під управління Росії, чому сприяло антитурецьке повстання Пірву Кантакузена. Однак міста Бреїла, Джурджу і Турну-Мегуреле залишалися під прямим османським правлінням з 1417 по 1829 рік.

Адріанопольський мирний договір 1829 року надав Дунайським князівствам автономію. Валахії були повернуті Бреїла, Джурджу і Турну-Мегуреле. Договір також дозволив Молдовському та Волоському князівствам вільно торгувати з іншими державами. У цей період була відновлена волоська армія (1831), проведена податкова реформа, а також проведені містобудівні роботи в Бухаресті та інших містах. Дунайські князівства з 1829 року перебували під контролем Російської імперії. Після закінчення Кримської війни на Паризькому конгресі було прийнято рішення позбавити Російську імперію прав на Волощину і Молдову. Також три південних повіти Бессарабської губернії передавалися Молдовському князівству.

У 1848 році на території Волоського князівства вибухнула демократична революція, яка мала ціль демократизувати суспільство та провести реформи на користь селян (на той час селянське питання гостро стояло у обох Дунайських князівствах). Народні заворушення розпочалися 9 червня, згодом охопивши Бухарест. 11 червня влада в країні перейшла до тимчасового уряду. Влітку уряд протримався у влади, але ситуація була вкрай критична. Країна пережила декілька невдалих державних переворотів, влаштованих боярами.

13 вересня до Бухаресту наблизилася османська армія Фуад-паші та штурмувала місто. Революція зазнала поразки, вслід за османськими військами до Волощини увійшли російські. Між Росією та Османською імперією був підписаний Балталиманський договір, що значно обмежував автономію Волощини та Молдовського князівства у складі Османської імперії.

Вже після 1849 року румунський національний рух консолідувався. Усвідомивши свої помилки, на перший план було поставлено об’єднання Дунайських князівств в єдину державу. Проведення ліберальних реформ планувалося румунською інтелігенцією вже на основі майбутньої єдиної держави. Частина інтелігенції повернулася в Дунайські князівства після 1854 року, коли звідти пішли реакційні російські війська. У Яссах та Бухаресті за підтримки Когелнічану видавалися газети «Тімпул», «Стяуа Дунеря», «Роминія літераре» і «Патрія». У газетах центральною темою була культурна єдність князівств і необхідність створення єдиної Румунії. У Дунайських князівствах тим часом склалася складна ситуація. Феодальний лад, який так і не був ліквідований революціями 1848 року, впливав на розвиток цих держав. Низька купівельна спроможність населення, викликана недостатніми доходами, і вузькість внутрішнього ринку гальмували розвиток Волощини. Юніоністи намагалися досягти своєї мети легальними методами, за допомогою Адунаря Обштяске. Їх противниками стало консервативно налаштоване «велике» боярство і наближені до господарів чиновники. У першу чергу це пояснювалося побоюванням втратити прибуткові місця у владі і лояльність господаря. Бояри побоювалися того, що ліберально налаштовані юніоністи отримали підтримку серед селянства, і можуть позбавити їх землі. Таким чином, після Кримської війни у Волощині та Молдови виникло два протиборчі табори — юніоністи і боярство. Всі політичні суперечки та розбіжності точились навколо створення єдиної румунської держави.

У 1858 році в Парижі відбулося засідання представників великих держав. Цього разу однією з основних тем став розгляд резолюцій, запропонованих торік диванами Ад-Хок. Конгрес тривав з 10 травня по 7 серпня, на ньому була прийнята спеціальна Паризька конвенція про устрій Дунайських князівств. Незважаючи на прийняте рішення, конвенція не була остаточним рішенням румунського національного питання, і те залишалося відкритим. Після того, як Російська імперія програла Кримську війну і вивела свої війська з князівств, ті стали залежними від держав Західної Європи. З Волощини на захід вивозилося зерно й сировина для промислового виробництва, тому ті стали залежними від західних капіталів (зокрема британських і французьких). Пізніше Велика Британія і Франція планували знайти для Волощини єдиного монарха, лояльного до них, після чого половинчасте об’єднання князівств повинно бути завершено. Конвенція, прийнята в Парижі, не принесла очікуваного юніоністам негайного об’єднання Волощини та Молдови в єдину державу. Вони усвідомили, що боротьбу за об’єднання слід проводити своїми силами, не покладаючись на інші держави. Попри це, юніоністи пізніше скористалися половинчастим об’єднанням князівств, сформувавши на його основі цілісну державу. Союз із Князівством Молдови в 1859 р. у 24 грудня 1861 року став правонаступником князівства Румунії.

Див. також Молдова

В обігу знаходились османські та російські грошові одиниці

На правах автономії:

Воєводство Сербія і Тимишоарський банат ((нім. Woiwodschaft Serbien und Temescher Banat, серб. Војводство Србіја і Тамішкі Банат)

Столиця — Тимишоара

1849-1860

У 1848 році в Австрійській імперії (нім. Kaisertum Österreich), як і у всій Європі, почалися революційні хвилювання. У Карловцях відбулася сербська травнева Скупщина на якій проголосилося про утворення Сербської Воєводини. Серби вимагали автономії у складі Австрійської імперії, тож віденський двір, враховуючи проголошення угорцями незалежної держави, був змушений піти на компроміс. Імперська конституція, оголошена 4 березня 1849 року, передбачала, що Воєводство Сербія отримає устрій, згідно якого «сербська церква залишатиметься на основі старих привілеїв», а імператорським наказом від 18 листопада 1849 року було утворено окрему територіальну одиницю «Воєводство Сербія і Тимишоарський банат». Відокремлене від Угорщини воєводство підпорядковувалося безпосередньо у Відні, однак не було оголошене окремою «коронною землею». Титул «воєвода» належав імператору, а віце-воєводою був призначений австрійський генерал (пізніше імператорський намісник став виконувати обов’язки військового і цивільного губернатора). Поразка Австрії у війні з Францією і Сардинією (1859) послугувала необхідністю врегулювання відносин з угорської частиною імперії, яке могло бути можливим тільки в результаті відновлення конституційних прав і цілісності Угорського королівства. В грудні 1860 року воєводство було скасовано. У травні 1861 року органи Сербського воєводства передали владу адміністрацій до оновлених жупаній. Титул «воєводи сербського» ( нім. Grosswojwod der Wojwodshaft Serbien) залишався за імператором Австрії (з 1867 – Австро-Угорщини) аж до розпаду імперії в 1918 році. 1-15 листопада 1918 року була спроба державного утворення Банатської республіки, але невдовзі територія увійшла до складу Румунського королівства.

В обігу знаходились австрійські грошові одиниці

Об’єднання Дунайських князівств (рум. Unirea Principatelor Dunărene) 1859-1861)

Об’єднане князівство Волощини та Молдови (рум. Principatele Unite ale Valahiei și Moldovei) 1859-1862)

Населення — 3 900 000 (1861)

Столиця — Ясси, Бухарест

У 1859 році у Волощині та Молдові пройшли вибори князя. На посаду князя було обрано одну і ту ж людину — Александру Йоан Куза, що суперечило французькій і британській політиці. Вибори в обох князівствах супроводжувалися масовими заворушеннями і селянськими повстаннями. У Волощині під час засідання представницького зібрання, жителі Бухареста оточили будівлю парламенту з вимогами обрати того ж господаря, що і в Молдові.

Вибори господаря у Волощині та Молдові викликали різкий протест по всій Європі — Османська імперія, Велика Британія, Франція і Австро-Угорщина відмовилися визнавати вибори легітимними. Османська імперія почала готуватися до війни проти Дунайських князівств — на південний берег Дунаю і в Добруджу стягувалися війська. Османські війська підтримала Австро-Угорщина, яка теж почала висунення військ до Трансильванії. Франція та Російська імперія висловили протест цим двом державам, закликавши припинити маневри військ біля кордонів Дунайських князівств. У такій ситуації Османська імперія і Австро-Угорщина змушені були припинити підготовку до війни. Одночасно до війни готувалася і новостворена держава, яка готувалася проголосити незалежність від Османської імперії. Війська Об’єднаного князівства стягувалися до кордону з Сербією. Сербські і чорногорські дипломати вели в Бухаресті консультації про можливість спільних військових дій проти Туреччини.

Напружена ситуація в князівствах зберігалася протягом двох років. Нова держава — Об’єднане князівство Валахії і Молдови — в наступні роки було визнана васалом Османської імперії низкою держав. У 1861 році Османська імперія визнала існування на її території нового суб’єкта — Румунії.

В роки об’єднання князівств (1859—1862) в країні відбувалися селянські повстання. Після визнання європейськими державами Кузи господарем обох князівств почалася криза кріпацтва, який призвів до масовіших повстань селян. У жудеці Бузеу повсталі селяни створили збройні формування, якими командував Ніца Малайреу. Повсталі направилися до столиці Волощини Бухаресту, намагаючись по дорозі залучити в свої формування місцевих селян. Вони вимагали від влади скасування кріпацтва і роздачі їм земель.

У 1862 році Сербія почала приготування до війни з османами. Вона закупила у Російської імперії велику кількість зброї. Об’єднане князівство на чолі з Александру Кузою надало свою територію для перевезення зброї до Сербії. Проте нелегальний перевіз зброї через васальну державу Османської імперії був помічений турецьким урядом. Турецький султан зажадав передати зброю Османської імперії, спрямувавши до Дунаю 3000 кавалеристів. Почався міжнародний дипломатичний скандал. Попри це, Куза не пішов на поступки османам. Зброя була доставлена ​​до Сербії, а Об’єднане князівство значно зміцнило свої позиції на міжнародній арені.

В обігу знаходились османські, австрійські та російські грошові одиниці

Османська автономія:

Об’єднане князівство Румунія (рум., молд. Principatele Unite Române)

Населення — 4 424 961 (1866)

Столиця — Ясси, Бухарест

(1862-1866)

Після об’єднання Дунайських князівств у них відразу загострилися внутрішні проблеми. У державі почалося протистояння домнітора Іоана Кузи і землевласницької опозиції через реформи, які почав проводити глава держави. Землевласницька опозиція була незадоволена спробою домнітора звільнити селян від кріпацької залежності і наділити землею, її підтримала частина великої буржуазії. Їх очолив Іон Бретіану. Інша частина буржуазії і зароджуючуєся підприємництво були зацікавлені ​​у звільненні селян, тому підтримали реформи Кузи. Їх очолив перший міністр князівства Михайло Когелнічану. Таким чином, румунська буржуазія, землевласники і влада розкололися на дві частини — реформаторів і консерваторів.

Під тиском селян парламент князівства схвалив у 1863 проект закону про секуляризацію монастирських земель. На той час у країні ¹⁄₅ частину всієї землі належала монастирям. Бояри і великі землевласники підтримали цей законопроект, оскільки сподівалися за його рахунок відвернути увагу селян від боротьби проти панівних класів. У 1864 в румунському парламенті почалося обговорення нового земельного закону. Передбачалося провести велику аграрну реформу на зразок скасування кріпацтва в Російській імперії. Олександру Куза зі своїми прихильниками збирався скасувати панщину і наділити частину селянства власними земельними ділянками. За отриману ділянку (в середньому 5,7 га на сім’ю) селяни повинні були виплачувати протягом 15 років викуп державі.

Ця реформа не сподобалася Національним зборам Об’єднаного князівства, які майже повністю складалося з великих землевласників і поміщиків. Національна рада негайно відкинула законопроект. Частина опозиційних Кузе поміщиків стала вимагати введення в державу турецьких військ для «відновлення порядку». У такій ситуації 14 травня 1864 Куза розпустив парламент і призначив референдум, на якому було поставлено питання про зниження майнового і вікового цензу. На референдумі було ухвалено, що обирати Національні збори мають право громадяни віком не менше 21 року і які виплачують не менше 48 леїв податку. Це дозволило прихильникам домнітора отримати за підтримки селян у Національних зборах II скликання більшість голосів. Це дозволило Кузе контролювати все князівство.

У Європі це було сприйнято як державний переворот. Франція підтримала новий уряд, але Російська імперія, Велика Британія і Пруссія використовували зміну влади в країні як привід для втручання в її внутрішні справи. Кузе звинуватили в порушенні статусу князівства, наданого йому в 1858 на Паризькій конференції . Для того, щоб залагодити конфлікт, домнітор змушений був поїхати до Стамбулу, де 28 липня був затверджений новий статус князівства. Також Об’єднаному князівству було дозволено самому вирішувати свої внутрішні справи, що було серйозним кроком до створення незалежної держави.

У 1866 організувався палацовий переворот. У ніч на 11 лютого в спальню Кузи увірвалася група румунських офіцерів, яка змусила правителя відректися від престолу та покинути країну. Тим часом у Європі обговорювалася доля ослаблених князівств. Франція хотіла призначити на пост домнітора лояльного до себе монарха, Туреччина збиралася повністю підпорядкувати цю державу собі, а в Італії обговорювалося питання про передачу Об’єднаного князівства Австро-Угорщині в обмін на Венецію. Остання пропозиція була відкинута австрійцями з формулюванням «австрійська тура і без того перевантажена чужоземними національностями, щоб додавати ще молдован і волохів».

В обігу знаходились османські, австрійські та російські грошові одиниці

Князівство Румунія (рум. Principatele România)

Столиця — Ясси, Бухарест

(1866-1881)

(1866-1870)

Після повалення Кузи в країні було сформовано тимчасовий уряд, який взявся за пошук нового монарха. Іон Бретіану та його прихильники почали пошук відповідного монарха. Спочатку румунський престол був запропонований фламандському графу Філіпу, який був сином короля Бельгії Леопольда I, але той відмовився. Вдруге престол був запропонований Карлу Гогенцоллерн-Зігмаргену, представнику швабської гілки Гогенцоллернів.

Карл звернувся за порадою до прусського прем’єр-міністра Отто фон Бісмарка, який порадив йому зайняти вакантний престол. Це було вигідно Німеччині, яка могла отримати союзника на південних кордонах Австрії. Навесні 1866 року Карл таємно під виглядом купецького прикажчика Лемана прибув через Австро-Угорщину до румунського кордону. Це пояснювалося тим, що Австро-Угорщина не була зацікавлена ​​у зміцненні німецького впливу біля її південних кордонів. На румунсько-австрійському кордоні «Жахлива коаліція» надала йому екіпаж, на якому він вже легітимно перетнув Об’єднане князівство. 10 травня того ж року він увійшов до Бухаресту, де безперешкодно зайняв престол. В Об’єднаному князівстві він став відомий як Кароль I.

Османська імперія була незадоволена настільки різкою зміною влади. Новий правитель був їй невигідний, тому вже в травні до румунського кордону було стягнуто 20 000 солдатів. Ситуація могла перерости у війну, але в спаву втрутилися Російська імперія, Франція і Австро-Угорщина. Вони засудили дії ОІ і закликали сторони до мирного діалогу. Турецький султан змушений був визнати спадковість влади домнітора. Отримавши посаду домнітора, новий монарх перейменував Об’єднане князівство Валахії та Молдови в князівство Румунія. Посада домнітора була заміщена посадою князя. Це було закріплено в новій румунської конституції 1866. У порівнянні з конституцією 1864 нова була ліберальнішою.

У перший рік свого правління Кароль I у своїй зовнішній політиці більше орієнтувався на Францію і Велику Британію, ніж на Росію, Сербію та Чорногорію. Навесні того ж року більшість місць у Національних зборах зайняли ліберали, при яких зовнішньополітична ситуація різко змінилася. Ліберали вважали, що британські і французькі дипломати підтримують Османську імперію, і Об’єднане князівство через них може потрапити тільки у більшу залежність від турецького султана. У квітні 1867 князь Сербії Михайло Обренович спробував налагодити відносини з новим румунським монархом і відвідав Бухарест, але не зустрів підтримки з боку нової влади.

Франція і Пруссія, будучи суперниками, домагалися посилення впливу Австро-Угорщини на Балканах і ослаблення позицій Росії в цьому регіоні. Для цього на Бухарест було здійснено дипломатичний тиск, який призвів до початку австрійсько-румунських переговорів. Проте переговори провалилися через суперечку про політичний статус Трансильванії, і французько-прусський план не здійснився.

Зовнішньополітична криза навколо князівства постійно загострювалася. З’явилися чутки, що князівство Румунія готується проголосити свою незалежність 11 лютого 1868 року. Відразу після цього почали друкуватися листівки, в яких закликалося до об’єднання всіх християн Балканського півострова і боротьбі проти османів. Бісмарк, союзник Кароля I, закликав його не поспішати з проголошенням незалежності і перетворити князівство в «Бельгію Південно-Східної Європи», тобто стати нейтральною стороною. Напружена ситуація в князівстві зберігалася протягом всієї весни. 10 травня 800 чоловік оточили палац Кароля I і провели мітинг під гаслом «хай живе єдина і незалежна Румунія!»

Ситуація ускладнилася тим, що в сусідній Болгарії розгорталося народно-визвольне повстання. Болгарські загони формувалися на терені Румунії. У 1868 році Каролю I неодноразово висловлювали протест західні великі держави. Проте князь заперечував, що на терені князівства знаходяться болгарські склади зі зброєю і формуються повстанські загони. У середині липня Фуад-паша, відповідальний за князівство перед османським султаном, зажадав скликати надзвичайну комісію з розслідування стану в князівстві. До Дунаю знову почали стягуватися османські війська, але під тиском російської та німецької дипломатії османи змушені були відступити.

У підсумку на вимогу великих держав з Національних зборів ліберали були вигнані. Після виборів до зборів більшість голосів отримали помірні ліберали на чолі з Когелнічану. Новий парламент і кабінет міністрів проводили помірну зовнішню політику, що задовольняло усі сторони конфлікту.

У 1869 були знову проведені переговори з Австро-Угорщиною з приводу укладення союзу, але вони провалилися. У результаті Об’єднане князівство зблизилося з Російською імперією. Тим часом французькі дипломати і раніше намагалися впливати на зовнішню політику князівства. Вони вимагали створення Дунайської федерації — об’єднаної румунсько-австрійської держави, спрямованої проти Росії. Усередині самого князівства ситуація зберігалася нестабільною. Болгарські воєнізовані формування постійно порушували кордони країни, зростало невдоволення селян. У країні поширювалися ідеї антимонархізму, в Бухаресті і Плоєшті постійно відбувалися виступи містян. У нестабільній ситуації в країні народ звинувачував Національні збори.

Республіка Плоєшті (рум. Republica de la Ploieşti)

(8-9 серпня 1870)

Народні мітинги і виступи в місті Плоєшті тривали до 1870 року. 8 серпня того ж року в місті відбувся з’їзд лібералів, де обговорювалося повалення монархії і встановлення республіки Румунія. У ніч на 9 серпня в місті відбувся переворот, і до влади прийшли прихильники республіки. Була проголошена Республіка Плоєшті, яка існувала всього один день. Увечері в місто прибула регулярна румунська армія, яка заарештувала нову адміністрацію міста. Повстання було придушене, але в інших містах князівства бунти тривали. Деякі учасники перевороту заперечували свою причетність до нього. Ліквідація республіки і подальші дії Кароля I схвилювали помірних лібералів в Бухаресті, які почали вести більш лояльну до князю політику.

Судові процеси над повстанцями були перенесені з Плоєшті до Тарговіште, а 17 жовтня 1870 року вони були визнані невинними.

Князівство Румунія (рум. Principatele România)

(1870-1881)

Кароль I в такій ситуації 23 березня 1871 звернувся до членів Національних зборів з ультиматумом. Він зажадав налагодити ситуацію в країні, або він зречеться престолу. Це звернення викликало паніку в парламенті. Революційні події у Франції, створення Паризької комуни та масові заворушення в румунських містах змусили буржуазійну більшість у парламенті діяти за правилами у князя. Було сформовано новий уряд консерваторів на чолі з Катарджіу. Консерватори відкрито почали проведення реакційної політики.

У 1872 за підтримки російських і німецьких дипломатів було залагоджено політичний конфлікт з Грецією. Це завадило Італії, Османській імперії, Австро-Угорщині та іншим державам втрутитися у внутрішні справи князівства. Проте восени того ж року Османська імперія запропонувала існування князівства на правах зі звичайними провінціями імперії. Все ж вона була змушена відмовитися від цього плану через втручання в конфлікт Росії і Німеччини.

У 1873 вибухнула економічна криза, що торкнулася і Румунії. З метою відвернути увагу румунського народу від цих та інших складних проблем, уряд князівства і Кароль I почав вести переговори з великими державами про можливе проголошення незалежності князівства. Не отримавши міжнародної підтримки і зустрівши опір з боку румунських консерваторів і лібералів, лідери держави відмовилися від такої ідеї. У 1872 році в Берліні і Санкт-Петербурзі були відкриті перші румунські посольства. З метою продемонструвати незалежну від Османської імперії політику, в 1875 році уряд князівства підписав з Австро-Угорщиною невигідний Румунії торговий договір. До князівства почали надходити товари дешевої австрійської продукції, що завдало шкоди національній румунської промисловості. У такому ж дусі були підписані й інші міжнародні угоди. Так, угода з Німеччиною про спорудження залізниці Кишинів — Ясси — Іцькани — Бурдужень потерпіла фіаско — пізніше з’ясувалося  про привласнення коштів румунськими підприємцями. Після цього угоду було розірвано, що викликало новий міжнародний скандал.

24 квітня 1877 Російська імперія оголосила війну Османській імперії, де отримала підтримку васальних держав Османської імперії, в тому числі і Румунії, яка розраховувала на здобуття незалежності. Міністр закордонних справ князівства Михайло Когелнічану надав дозвіл російським військам на території князівства.

Війна була викликана підйомом національно-визвольного руху на Балканах і загостренням міжнародних протиріч. У січні 1877 року Росія уклала угоду з Австро-Угорщиною, яка довгий час зберігала нейтралітет, за що отримувала від Османської імперії право на окупацію Боснії і Герцеговини. 20 травня на румунсько-турецькому кордоні почалися перші зіткнення. З південного берега Дунаю турецька артилерія почала вести обстріл населених пунктів противника. У відповідь з боку Румунії був обстріляний Відін. 21 травня в Національних зборах було прийнято рішення розірвати будь-які стосунки з Османською імперією і проголосити незалежність. Проте румунські війська почали активні військові дії тільки з серпня. Це пояснювалося браком військ у російської армії, в результаті до боїв були залучені румуни, а князь Кароль I, при облозі Плевни, виконував обов’язки головнокомандувача.

Російсько-турецька війна завершилася 3 березня 1878. Її завершення ознаменувалося дипломатичним скандалом між Росією та Румунією. Російський уряд заявив про намір повернути до складу імперії території, втрачені після Кримської війни — три повіти в Південній Бессарабії. В обмін російська сторона обіцяла передати князівству Добруджу, відвойовану у Туреччини. Кароль I і Михайло Когелнічану відмовилися піти на територіальний обмін між двома державами. У відповідь Росія пригрозила насильно роззброїти всю румунську армію і ввела свої війська в Кагульський, Ізмаїльський та Болградський повіти. Пізніше вона оголосила ці терени своїми, що було зафіксовано в Сан-Стефанському і Берлінському договорах.

У 1878 році, згідно з Сан-Стефанськом договором, князівство Румунія отримало повну незалежність. У Берлінському договорі, де переглядалися підсумки війни, Румунія повторно була визнана незалежною державою. Також повторно визнавалася анексія Румунією Добруджі і Росією Буджаку. За три роки після здобуття незалежності до конституції були внесені правки, згідно яких Кароль I набував статусу короля Румунії. 10 травня 1881 року, в день, коли Кароль I прибув до Бухареста відбулася коронація князя.

Монетна система:

з 1867: 100 бань = 1 лей

Найперший лей на території сучасної Румунії був запроваджений у 1867 році, він дорівнював 5 грамам срібла 835 проби або 0,29032 грама золота. Карбувалися монети номінальною вартістю в 1, 2, 5, 10 (мідь), 50 (срібло) бань, 1, 2, 5 (срібло),  20 (золото) леїв 1 лей, 1881 1881

12$

F

1.800.000

Монархія:

Королівство Румунія (рум. Regatul României)

Площа — 138 000 (1915), 295 049 (1940) км², Населення — 5 500 000 (1887), 5 956 690 (1899), 7 234 919 (1912), 7,900,000 (1915), 18 057 028 (1930), 19 934 000 (1939), 20,058,378 (1940), 13 535 757 (1941)

Столиця — Бухарест

(1881-1947)

(1881-1918)

У 1881 Румунія була проголошена королівством. Протягом останньої чверті XIX ст. при владі поперемінно перебували, так звані, історичні партії — консервативна і ліберальна. У І Балканській війні 1912 року Румунія зберігала нейтралітет, проте вступила у II Балканську війну на боці Сербії та Греції проти Болгарії. За Бухарестським мирним договором 1913 року Болгарія передала до складу Румунії Південну Добруджу.

У Першу світову війну 1914-18 рр. румунська кампанія була частиною боїв на Східному фронті. Вступ у війну Королівства Румунія в серпні 1916 на боці Російської імперії і Антанти згодом виявився для них серйозним послабленням. Румунська армія проявила себе, як вкрай слабкий союзник і Російська імперія була змушена послати до Королівства Румунія значну кількість власних військ. Це проте не змогло завадити тому, що Центральні держави вже через кілька місяців опанували більшість території Королівства Румунія до початку 1917 року. У грудні 1916-січні 1917 лінія фронту пролягала по р. Серет. У січні-березні 1918 Румунія зайняла Бессарабію. Прем’єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до румунського уряду з нотою протесту щодо включення до Румунії земель, які були заселені переважно українцями (Північна Бессарабія і землі між гирлами Дунаю та Дністра). 

Банатська республіка (рум. Republica Bănăţeană, нім. Banater Republik, серб. Banatska republika / Банатска република, угор. Bánáti Köztársaság)

Столиця — Тимишоара

(1-15 листопада 1918)

До 31 жовтня 1918 року були створені військові ради національностей, що проживали на терені Банату: румунська, угорська, німецька, сербська, і єврейська. На їхній зустрічі Отто Рот, член Соціал-демократичної партії, запропонував створити автономну Банатську народну раду за участю представників від кожної етнічної групи, але румунські офіцери відмовилися, посилаючись на відсутність резолюції від Румунського Національної Ради. Попри це, провідні члени СДП вирішили проголосити республіку, і 1 листопада це зробив Отто Рот, що оголосив себе президентом. Незалежність Банату була визнана лише Угорщиною.

4 листопада Банатська народна рада організувала військові загони з метою встановити контроль над всією територією республіки, але зробити це так і не вдалося. 15 листопада сербські війська увійшли в Банат, і республіка припинила своє існування, потім її терени було розділено між Румунією і Королівством сербів, хорватів і словенців.

16 квітня 1920 року етнічні німці Банату подали Паризькій мирній конференції запит з проханням про відновлення республіки, але їм було відмовлено.

Королівство Румунія (рум. Regatul României)

(1918-1940)

Відповідно до Сен-Жерменського,Тріанонського та Нейського мирних договорів, за Румунією були закріплені Трансільванія, Банат, Південна Добруджа і Буковина. Паризький протокол, підписаний державами Антанти, визнав приналежність Бессарабії до Румунії. У результаті цих набутків територія Румунії збільшилася більш ніж удвічі, а населення — мало не втричі. Румунія стала багатонаціональною державою. Зокрема, з 18 млн жителів 1,2 млн становили українці. Однак в економічному відношенні вона залишалася переважно аграрною, досить відсталою країною.

Після поразки Німеччини й розпаду Австро-Угорщини румунські війська, незважаючи на проголошення входження Буковини до складу єдиної Української держави та масові протести місцевого населення, 12 листопада 1918 окупували і буковинські землі разом із Чернівцями. У ніч з 18 на 19 січня 1919 року на території, захоплених Румунією Хотинського і Сороцького повітів вибухнуло народне повстання проти окупантів. Повстанці створили керівний орган — Хотинську Директорію — і за короткий час сформували повстанську армію (близько З0 тис. чол.). Директорія УНР допомогла повстанцям зброєю та військовим спорядженням, проте критичне становище на українсько-більшовицькому фронті не дозволило уряду УНР надати військову допомогу Хотинській Директорії. У кінці січня 1919 румунське командування, підтягнувши значні сили, придушило повстання. Близько 4 тис. повстанців разом із 50 тис. біженців під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступити за річку Дністер на Поділля. Захопивши Бессарабію та Буковину, румунські війська у грудні 1918 вступили до Трансільванії, яка була також приєднана до Румунії. У вересні 1924 Румунію охопило нове народне повстання в Ізмаїльському таі Аккерманському повітах на півдні Бессарабії. Повстання швидко було придушене румунськими військами: розстріляно 500 селян, більшість з яких не були причетними до повстання. 85 осіб було засуджено на різні терміни ув’язнення.

На загарбаних землях Буковини і Бессарабії румунська влада встановила жорстокий окупаційний режим. Бухарест форсовано проводив на цих українських землях політику примусової румунізації місцевого населення. Вже до 1927 було ліквідовано українське шкільництво, закрито культурно-просвітницькі заклади, періодичні видання, заборонялося вживати українську мову. Зазнавала переслідувань й українська церква.

Незважаючи на руйнування, спричинене Першою світовою війною, румунська промисловість зуміла значно зрости, внаслідок будівництва нових закладів і розвитку старих. Вона швидко розвивалася, і до 1930 року Румунії вдалося повністю припинити імпорт локомотивів, всі необхідні запчастини вироблялися на місцевих заводах. Наприкінці 1930-х значно розширилася нафтова промисловість, що дозволило Румунії бути однією з найбільших експортерів сировини.

У 1921-22 в Румунії ухвалено закони про аграрну реформу, згідно з якими частина поміщицьких земель за викуп передавалася селянам. У 1923 прийнято ліберальну конституцію, яка запроваджувала загальне виборче право (для чоловіків) і проголошувала демократичні свободи. У 1938 король Кароль II здійснив державний переворот. Встановивши свою диктатуру, він запровадив антидемократичну конституцію, яка значно звужувала права і свободи громадян, та розпустив парламент. Після цього по країні прокотилася хвиля арештів та обшуків. У відповідь легіонери заснували партію “Totul Pentru Ţara”, що вела підпільну боротьбу проти короля.

Фашистський режим (1940-1944):

У листопаді 1938 Румунія приєдналась до Країн Осі. Певний період королівство зберігало нейтралітет, але вже влітку 1940 року після програшу Французької республіки, а також через загрозливу ситуацію щодо Бессарабії, призвели до зближення Румунії з Третім Рейхом. Як здавалося тоді керівникам держави, Адольф Гітлер був здатний захистити Королівство Румунія від зовнішньополітичних загроз. Але Третій Рейх нічим не зарадив румунській стороні, хоча постачав до країни трофейну польську зброю в обмін на румунську нафту.

27 червня 1940 року радянські війська на кордоні з Королівством Румунія були приведені до повної бойової готовності. У відповідь у королівстві було оголошено мобілізацію, але вже ввечері 28 червня коронна рада Румунії мирним шляхом віддала Бессарабію та Північну Буковину СРСР. 3 липня Королівство Румунія остаточно втратило контроль над цими регіонами, а новий кордон проведено по річках Прут та Дунай. У Радянському Союзі на цих територіях утворили Молдавську РСР та Аккерманську й Чернівецьку області Української РСР. Наступною територіальною втратою для Королівства Румунія стала Північна Трансільванія, яку передали 30 серпня 1940 року внаслідок Другого Віденського арбітражу до складу Королівства Угорщина. Арбітраж викликав посилення румунсько-угорських протиріч, котрі були використані Третім Рейхом для посилення свого впливу на Південно-Східну Європу. На випадок якщо в Трансильванії розпочнуться масові заворушення, Третій Рейх зберігав за собою право ввести свої війська до Румунського королівства. 7 вересня Румунія втратила і Південну Добруджу, яку згідно з Крайовською угодою передали Болгарському царству. 23 листопада країна приєдналася до Берлінського пакту, одночасно почались перемовини з керівником Королівства Італія Беніто Муссоліні.

Внаслідок великих територіальних втрат румунський король Кароль II втратив довіру політиків та народу. Ще однією причиною, через яку король втратив популярність, була корупція, що охопила майже всі сфери його діяльності. Цим скористалися націоналістичні та фашистські організації та партії, які бажали відновлення Королівства Румунія в кордонах 1939 року, тобто відтворення Великої Румунії. Серед цих організацій найбільшою була «Залізна Гвардія», яку очолював Корнеліу Зеля Кодряну.

На початку вересня 1940 року «Залізна Гвардія» у спробі взяти владу до своїх рук перейшла до активних дій проти короля. 5 вересня Кароль II під тиском легіонерів полишив країну, залишивши престол вакантним. Він направився на потязі до Королівства Югославія, по дорозі в Тимішоарі потрапивши у збройну сутичку з легіонерами. 15 вересня сформовано новий уряд. У ньому майже всі місця належали членам «Залізної Гвардії», а Хорія Сима став прем’єром країни. Новий молодий король Міхай I, син Кароля II, не міг керувати країною. Нове фашистське керівництво проголосило Королівство Румунія націонал-легіонерською державою та зовнішньополітичний курс країни тримали на Третій Рейх та Королівство Італія.

«Залізна Гвардія» після вересневого перевороту розпочала політику терору. Політика легіонерів призвела до різкого росту цін та економічної нестабільності. Наприкінці осені країною прокотилася хвиля політичних вбивств. У ніч на 26 листопада сталися наймасштабніші вбивства, головним чином їхніми жертвами були політичні та ідеологічні противники Гвардії, що знаходилися в тюрмах. Вбивства відбувалися прямо в камерах, де сиділи ув’язнені. Ця політика легіонерів знайшла підтримку у нацистських лідерів Третього Рейху.

На початку 1941 року політичні вбивства стали неконтрольованими, а 21 січня легіонери наважилися виступити проти Йона Антонеску та керувати Королівством Румунія самостійно. Повстання легіонерів розпочалося єврейськими погромами в Бухаресті та найбільших містах Королівства Румунія, а потім переросло в масові заворушення та бої з поліцією. Хорія Сима сподівався, що Адольф Гітлер стане на його бік, але офіційний Берлін підтримав Йона Антонеску. 23 січня проти легіонерів кинуто внутрішні війська Королівства Румунія, а незабаром всі їхні виступи придушено. Повстання мало важливі наслідки, оскільки «Залізна Гвардія» була розпущена, а єдиним лідером Королівства Румунія залишався Йон Антонеску. Він проголосив себе кондукетором (фюрером) країни та скликав вірний собі уряд.

Під час алянсу Румунії з Нацистською Німечинною в роки Другої світової війни лей був прив’язаний до райхсмарки спочатку на рівні 49,50 лей за 1 райсмарку, а в квітні 1941 знижений до 59,5 лей за 1 райхсмарку.  На чорному ринку продовжували ходіння радянські рублі, які майже зникли з обігу в 1941—1943 роках. У 1944 році в зв’язку з початком контрнаступу радянських військ рубль знову увійшов в обіг, на цей раз його курс сильно зріс. Карбувалися монети з цинкового сплаву номінальною вартістю 2 (1941), 5 (1942), 20 (1942-1944) леїв 5 лей, 1942 1942

50c.

VF

140.000.000

Губернаторство Бессарабія (рум. Guvernământul Basarabiei)

Столиця — Кишинів

(1941–1944)

Основна стаття: Молдова

Губернаторство Трансністрія (рум. Guvernământul Transnistria)

Столиця — Тирасполь (30 серпня — 17 жовтня 1941), Одеса (17 жовтня 1941 — 29 січня 1944)

Площа — 40 000 км², Населення — 2 200 000 (1941)

(1941–1944)

Основна стаття: Молдова

Губернаторство Буковина (рум. Guvernământul Bucovinei)

Столиця — Чернівці

(1941–1944)

З початком Другої світової війни та після відступу радянських військ відбулась спроба встановити місцеву українську владу на Буковині.

Гітлер дав згоду на приєднання Бессарабії, Буковини та межиріччя Дністра і Південного Бугу до Румунії. Ці території потрапили під контроль румунської влади, на них були засновані Губернаторство Буковина (під управлінням Ріошяну), Губернаторство Бессарабія (губернатор — К. Войкулеску) і губернаторство Трансністрія (губернатором став Г. Алексяну). Столицею Буковинського губернаторства стали Чернівці, Бессарабського — Кишинів, а Трансністрії — спочатку Тирасполь, а потім Одеса.

Ці території (в першу чергу Трансністрія) були необхідні Антонеску для економічної експлуатації. На них проводилася активна румунізація місцевого населення. Антонеску заявляв, що пора переходити до експансіоністської політики, яка включала в себе експлуатацію всіх видів ресурсів на захоплених територіях. Жителів Бессарабії і Буковини використовували для ремонту і будівництва доріг і технічних споруд. Декретом-законом № 521 від 17 серпня 1943 року румунської адміністрацією були дозволені тілесні покарання робітників. З підконтрольних Румунії територій до Німеччини вивезли близько 47 200 чоловік як остарбайтерів.

У сільському господарстві використовувалася праця «трудових громад» — колишніх колгоспів і радгоспів. Кожна громада мала в розпорядженні від 200 до 400 га землі і складалася з 20-30 сімей. Ними вирощувалися сільськогосподарські культури як для своїх потреб, так і для потреб румунських військ і адміністрації. З усього виробленого в громаді за рік румунська влада дозволяли залишати на прожиток тільки по 80 кг зерна на дорослого і 40 кг на дитину, решта конфісковувалась. У містах та інших населених пунктах, де не займалися сільським господарством, була введена карткова система на купівлю хліба. За день одна людина отримував від 150 до 200 г хліба. У 1942 р Антонеску видав розпорядження, згідно з яким норми видачі продовольства на території Бессарабії скорочувалися до мінімуму (за кількістю калорій, необхідний для фізичного виживання), при цьому врожай збирався під наглядом поліції і жандармерії.

Головною проблемою окупованих регіонів була відсутність товарів першої необхідності. Туди, в основному, завозилися предмети розкоші, тому на ринках процвітала спекуляція.

Населення окупованих територій було поділено на три категорії — етнічні румуни, національні меншини і євреї, які одержували посвідчення особи різних кольорів (румуни — білого, нацменшини — жовтого, євреї — зеленого). Відносно мирного населення здійснювалась репресивна політика. Репресії передбачалися навіть за груповий спів на вулиці.

Проти румунських окупантів безперервну боротьбу вели представники українського націоналістичного та комуністичного підпілля. З кінця 1943-го року. у гірських та лісових районах Буковини почали формуватись повстанські загони.

Все ж частина населення підтримувала дії нової румунської адміністрації. В основному це були заможні селяни і верстка населення, які були противниками  поширення комуністичної ідеології. Німецька і румунська адміністрація створили з них національні загони спеціального призначення. В їх обов’язки входила охорона військових об’єктів, боротьба з партизанами та радянським десантом. Крім того, ще 20 000 місцевих жителів призвалися до румунської армії і воювали проти СРСР.  Окрім націоналістичних і партизанських формувань, на території Буковини і Бессарабії діяли бандформування чисельністю 5209 чоловік. Вони не підтримували ні радянську владу, ні румунську адміністрацію, ні німецьку.

Королівство. Післявоєнний час:

(1944-1947)

На Буковині і в Бессарабії у 1943—44 вела боротьбу проти загарбників Буковинська Українська Самооборонна Армія, діяли підпілля ОУН, радянські партизанські загони та підпільні групи. Навесні 1944 радянська армія увійшла на територію Румунії, а 23 серпня в Бухаресті відбувся антидиктаторський переворот, підготовлений королівським двором, верхівкою армії та кількома антифашистськими партіями, включаючи Компартію (КПР). На наступний день  Румунія оголосила війну фашистській Німеччині. Новий румунський уряд підписав 12 вересня 1944 з державами антигітлерівської коаліції угоду про перемир’я, згідно з якою СРСР було повернуто Бессарабію та Північну Буковину, водночас Румунії була повернута Північна Трансільванія. В свою чергу район Герца, острів Зміїний і кілька островів в дельті Дунаю відійшли також до СРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947-го року та інші повоєнні міжнародні акти затвердили кордон між СРСР і Румунією. Остаточне закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни відбулось 1975-го року Гельсінськими угодами.

Після звільнення території Румунії від гітлерівців фактична влада в країні опинилася в руках Союзної контрольної комісії, створеної для нагляду за виконанням Румунією умов перемир’я. СКК, яку очолювали радянські представники та радянські військові, надали всіляку підтримку Компартії, поступово просуваючи її до влади. Під їхнім тиском у березні 1945 король змушений призначити новий уряд, в якому комуністи та їхні прихильники посіли головні пости. Навесні 1945 проведено земельну реформу: експропрійовано великі землеволодіння й поділено їх між сільськогосподарськими робітниками та малоземельними селянами.

У листопаді 1946 відбулися сфальсифіковані комуністами парламентські вибори, на яких перемогу здобули Компартія та її союзники. У 1947 підписано мирний договір з Румунією, згідно з яким контингент радянських військ залишався в Румунії до 1958. У сприятливих для себе умовах комуністичний режим посилив політичні переслідування, опозиційні партії були розпущені, окремих їх керівників засуджено до тривалих термінів ув’язнення. У кінці грудня 1947 короля Міхая І примусили зректися престолу й емігрувати, а Румунію проголошено «народною республікою».

У 1878 році Королівство Румунія в одностороньому порядку прийняло золотий стандарт Латинського монетного союзу. Тоді поряд з румунськими монетами широко використовувалися французькі монети номіналом 20 франків. Також в обігу перебували османські ліри, рублі Російської імперії та британські соверени. Румунія припинила дію золотого стандарту у 1914 внаслідок Першої світової війни. Це призвело до поступового знецінення лея. 7 лютого 1929 року був встановлений фіксований курс на рівні 167,20 лей за 1 долар США, 5 листопада 1936 — 135,95, 18 травня 1940 — 204,29, 31 березня 1941 — 187,48. Починаючи з 1881 року карбувалися монети номінальною вартістю 1, 2 (мідь, бронза), 5 (бронза, м-н), 10, 20 (м-н), 25 (ал.), 50 (срібло, ал., а-б.) бань, 1 (срібло, м-н, м-н-ц., латунь), 2 (срібло, м-н, а-б.), 5 (срібло, н-л., ал.), 10 (н-л.),  12½ (золото), 20 (золото, н-л.), 25 (золото), 50 (золото, нікель), 100 (золото, срібло, нікель), 200 (срібло, а-б), 250 (срібло), 500 (срібло, а-б., ал.), 2000 (а-б.), 10.000 (а-б), 25. 000, 100.000 (срібло) леїв 500 лей, 1944 1944-1945

25$

VF

9.731.000

Сателіт СРСР:

Народна Республіка Румунія (рум. Republica Populară Română)

Столиця — Бухарест

Площа — 238 391 км², Населення — 15,872,624 (1948), 17,489,450 (1956)

(1947–1965)

У 1946-47, сотні прибічників пронацистського уряду були страчені як військові злочинці, в першу чергу за їхню участь у Голокості і нападі на Радянський Союз. 1 червня 1946 року Антонеску покінчив життя самогубством. До 1948, більшість некомуністичних політиків були або знищені, або у вигнанні чи у в’язниці.

У 1947 СРСР підписав “мирний договір” з Румунією, згідно з яким контингент радянських військ залишався в Румунії до 1958. У сприятливих для себе умовах комуністичний режим посилив політичні переслідування, опозиційні партії були розпущені, окремих їх керівників засуджено до тривалих термінів ув’язнення. 30 грудня 1947 короля Міхая І примусили зректися престолу й емігрувати. Комуністи оголосили Народну Республіку, затвердивши у Конституції від 13 квітня 1948 року.

Нова конституція забороняла будь-які асоціації, які мали «фашистський або анти-соціалістичний характер». Вона також надала свободу преси, слова і зборів робітничому класу. В умовах широкомасштабних вбивств, тюремного ув’язнення і переслідування місцевих селян під час насильницької колективізації, націоналізації приватної власності і політичної деспотичності, Конституція 1948 року і наступні редакції ніколи не поважались урядом або судами, призначених під час диктатури. Комуністичний уряд також скасував Румунську греко-католицьку церкву, оголосивши про її злиття з Румунською Православною Церквою.

Перші роки комуністичного правління в Румунії були відзначені численними арештами і тюремними ув’язненнями, боротьбою між фракціями, що змагалися за панування. Ресурси країни вивозилися згідно з угодою СовРом, за якою експорт румунського краму до Радянського Союзу було за номінальними цінами. У всіх міністерствах були радянські «радники», які підпорядковувалися безпосередньо Москві і мали реальні повноваження щодо прийняття рішень. Всі верстви суспільства були пронишпорені агентами та інформаторами таємної поліції.

У 1948 раніше оголошена аграрна реформа була скасована, натомість оголошено перехід до колективного господарства. Це призвело до примусової колективізації, тому що багаті селяни як правило, не мали бажання відмовлятися від своєї землі добровільно, і були «переконані» побиттям, залякуванням, арештами та депортаціями. 11 червня 1948, всі банки і великі підприємства були націоналізовані.

У 1952 році, після усунення від керування РКП Анни Паукер і звинуваченням її в антисіонізмі (Анна Паукер була онукою равина), лідером партії став Георге Георгіу-Деж. Стурбований реформами М. Хрущова та початком процесу десталінізації, який поставив під загрозу посаду голови партії, він почав проводити політику відносної автономії Румунії в рамках Варшавського блоку. Він також гальмував бажання РЕВ перетворити Румунію в «житницю» Східного блоку, проводячи програму розвитку важкої промисловості. Він ініціював великі закриті виправно-трудові табори для будівництва каналу Дунай-Чорне море, зупинив нормування праці і підвищення заробітної плати працівників. Крім того, він підкреслював що історичні румунські землі є частиною Радянського Союзу, як то Молдавська РСР. Ці фактори призвели до відносно незалежної і націоналістичної позиції Румунії під владою Георгіу-Деж. У 1954 році Георгіу-Деж пішов у відставку з поста генерального секретаря партії, але зберіг пост прем’єр-міністра. Незважаючи на свою нову політику міжнародного співробітництва, Румунія приєдналася до Організації Варшавського договору (ОВД) у 1955 році. Пізніше Румунія відмовила проведенню військових навчань країнам Варшавського договору на своїй землі і обмежила участь у військових навчаннях в інших місцях в рамках альянсу.

У жовтні 1956 року, комуністичні керманичі Польщі відмовилися бути під опікою СРСР радянським військовим і встановити власне політбюро. Через декілька тижнів, Комуністична партія Угорщини практично розпалася під час народної революції. Непокора Польщі і народне повстання в Угорщині надихнули румунських студентів і працівників, на масові демонстрації в університетських і промислових підприємствах із закликами до свободи, кращих умов життя і скасування радянської влади. Під приводом того, що угорське повстання може викликати повстання і у власній країні, Георгіу-Деж прийняв радикальні заходи, такі як гоніння і арешти різних «підозрюваних», особливо угорців. Більшість арештів було проведено в листопаді-грудні 1956 року, але арешти тривали і протягом 1957. Деякі студенти були засуджені на 1-4 роки позбавлення волі, деякі померли у в’язниці. Він також виступив за швидку радянську інтервенцію, і Радянський Союз посилив свою військову присутність в Румунії, особливо вздовж угорського кордону. Румунія і Югославія запропонували взяти участь у військовій інтервенції в Угорщині в 1956 році, але Микита Хрущов відкинув їх.

Після подій Угорської революції 1956 року, Георгіу-Деж почав тісно працювати з новим лідером Угорщині Яношем Кадаром, який був рекомендований Радянським Союзом. У Трансильванії, румунська влада об’єднала угорські та румунські університети в єдиний у Клужі, щоб закрити угорський Клузький університет ім. Бабеша-Бойяї, а також працювала на поступове скасування угорської освіти в середніх школах, перетворюючи їх у румунські.

Уряд Георгіу-Дежа поширював чутки що Угорщина, прагне захопити Трансільванію. Він застосував двосторонній підхід до проблеми, арешт керманичів Угорського Народного Альянсу, але під радянським тиском, створив номінально автономний угорський регіон в Секейському краї. Уряд Румунії також вжив заходів щодо заспокоєння внутрішнього невдоволення за рахунок скорочення інвестицій у важку промисловість, збільшення виробництва товарів народного споживання, децентралізації управління економікою. Влада скасувала обов’язкові поставки для приватних фермерів, але продовжило колективізацію з середини 1950-х років, хоча і менш жорстоко, ніж раніше. Повну колективізацію уряд оголосив у 1962 році, коли колгоспи і радгоспи контролювали 77% орних земель. У 1957 році з Румунії були виведені радянські війська. 

Протягом радянської окупації лей був прив’язаний до рубля СРСР на рівні 100 лей за 1 рубль. Після війни лей сильно знецінився, як наслідок, 15 серня 1947 була проведена деномінація у співвідношенні 20 тис. до 1. 28 січня 1952 була проведена ще одна деномінація, на цей раз курс обміну «старих» леїв на «нові» варіювався в межах 20—400 до 1 в залежності від типу конвертованого активу (готівка, депозити, кредити чи інші). За період існування народної республіки карбувалися монети номінальною вартістю: 1947-1952: в 1, 2 (н-л., ал.), 5, 20 (ал.) леїв; 1952-1965: 1, 3 (м-н-ц), 5 (м-н-ц., Н. пл. Ст.), 10 (м-н), 15 (Н. пл. Ст.), 25 (м-н), 50 (м-н) бань, 1, 3 (Н. пл. Ст.) леїв. 50 бань, 1955 1955-1956

5$

XF

16,700,000

Соціалістична Республіка Румунія (рум. Republica Socialistă România)

Населення — 19,103,163 (1966), 21,559,910 (1977), 23 102 000 (1987)

(1965–1989)

Георгіу-Деж помер у 1965, за нез’ясованих обставин (його смерть сталася, коли він був у Москві на лікуванні), і після неминучої боротьби за владу, його змінив раніше мало відомий Ніколає Чаушеску. Якщо Георгіу-Деж прямував сталінською лінією, Чаушеску спочатку був реформатором, тоді як у СРСР прийшли до влади неосталіністи на чолі з Леонідом Брежнєвим.

Відносини із західними країнами, почали зміцнюватися, здавалося, згідно з національними інтересами Румунії. Радянський (головним чином російський) культурний вплив у країні, який відбувався у шестидесяті роки було призупинено.

У 1965 прийнято нову конституцію, в якій зафіксовано роль Компартії як «керівної сили суспільства». За прикладом Чехословаччини, назва країни була змінена на Republica Socialistă România (СРР, Соціалістична Республіка Румунія) Держава стала називатися Соціалістична Республіка Румунія, було встановлено пост президента СРР, який теж посів Чаушеску.

У 1977 році стався великий землетрус, який майже повністю зруйнував історичну частину Бухаресту. Були зруйновані пам’ятки історичного значення, такі як монументальні монастир Vǎcǎreşti (1722), «Sfânta Vineri» (1645), Церква «Enei» (1611), Cotroceni (1679), монастир Пантелеймона (1750), Республіканський Стадіон («Republic’s Stadium» (1926).

Економічний розвиток Румунії у 1950-70-х роках відзначався високими темпами, завдяки процвітаючому сільському господарству та експорту нафти. Проблеми з’явились в 1980-х, коли добуток нафти знизився і Румунія зіткнулася з проблемою розрахунків за імпортовані західні товари. Становище народу погіршувалось, що викликало дедалі більшу соціальну напруженість. Заходи жорсткої економії були розроблені за участі Чаушеску з метою погашення зовнішнього боргу. Не зважаючи на введення продовольчих карток, голод став серйозною загрозою для сотень тисяч громадян. Також ситуація в країні ускладнилась тим, що недоліки промислової політики привели до енергетичного голоду. Населення страждало від постійного відімкнення від електро- та теплопостачання у люті зими 1985-86 років. В той час великі кошти витрачались на грандіозні будівельні проекти. Знищувалися тисячі сіл, на місці яких виникали селища міського типу. Більша частина старого Бухаресту була знесена заради будівництва палаців і проспектів, що прославляли диктатора.

Початок революційних подій у державах Східної Європи, Відомих як оксамитові революції, прискорили падіння комуністичного ладу і в Румунії 15 грудня 1989 року у м. Тімішоара, що на заході Румунії, відбулися багатотисячні антиурядові демонстрації, які жорстоко розігнали поліцейські загони Секурітате та підрозділи служби безпеки. Внаслідок сутичок між учасниками акцій протесту і силами безпеки сотні демонстрантів загинули. Через деякий час хвиля протестів проти існуючого режиму охопила всю країну. Після запеклих боїв між повсталим народом, на бік якого стали армійські підрозділи, і загонами політичної поліції 22 грудня революція перемогла. Безлади, вуличне насилля та вбивства в кількох румунських містах впродовж тижня змусили румунського диктатора разом з дружиною, віце-прем’єр-міністром Єленою Чаушеску, втекти 22 грудня з Бухаресту. Після їхнього захоплення в Тирговіште, вони в показовому процесі постали перед військовим трибуналом за звинуваченням в геноциді, нанесення збитків національній економіці та зловживанні владою для здійснення військових дій проти румунського народу. Їх визнали винними за всіма пунктами звинувачення і негайно стратили на Різдво 25 грудня 1989 року, ставши останніми особами, яких засудили до смерті та стратили у Румунії. Влада в країні перейшла до сформованого під час повстання Фронту Національного Порятунку (ФНП). Йон Ілієску, який очолив ФНП, був проголошений тимчасовим президентом країни. Компартія розпалась і перестала існувати, а ФНП оформився як лівоцентристська партія соціал-демократичної орієнтації.

Від 1970 до 1989 року офіційний курс румунської валюти до іноземних валют встановлювався урядом і використовувався для зовнішньої торгівлі але іноземні валюти були недоступні для звичайних громадян. Володіння іноземною валютою було заборонене законом і каралося ув’язненням терміном до 10 років (в залежності від суми). Ця негнучкість фінансової політики у поєднанні з постійним економічним спадом у 1980-х роках призвела до дефіциту в країні основних товарів і введення у 1986-87 роках квотної системи розподілення продуктів харчування. Це в свою чергу стало головним чинником повалення комуністичного режиму Чаушеску під час революції 1989 року. За період існування соціалістичної республіки карбувалися монети номінальною вартістю в 5, 15, 25 (Н. пл.Ст,, ал.) бань, 1, 3 (Н.пл. Ст.), 5 (ал.) леїв. Також карбувалися ювілейні та пам’ятні монети із дорогоцінних металів. 3 леї, 1966 1966

1$

VF

Незалежність:

Республіка Румунія (рум. Republica România)

Населення — 22,810,035 (1992), 21,680,974 (2002), 20,121,641 (2011), 19 474 952 (2016)

(з 1989)

20 травня 1990 року відбулися вільні вибори до нового, двопалатного парламенту та вибори президента країни. Йон Ілієску набрав майже 90% народних голосів і таким чином став першим обраним президентом Румунії. Новий уряд, до якого увійшли деякі колишні чіткі комуністичні партії, пообіцяли здійснити деякі ринкові реформи. Під час весняної виборчої кампанії опозиційні партії в Бухаресті організували масовий мітинг, але після того як партія Ілієску FSN отримала переважну більшість (здобули 233 місця, що становило 66,3 % від загальної кількості депутатських місць), основна частина демонстрантів розійшлися, проте менше сотні людей продовжували протест на площі. Спроба поліцейських розігнати протестувальників закінчилися через декілька тижнів масовими погромами державних будівель. Йон Іліеску закликав населення підтримати демократичні сили. Першими відгукнулися шахтарі Джиу-Валлея, які силою розігнали демонстрантів і насильно очистили Університетську площу. Після того, як ситуація владналася, президент Ілієску публічно подякував шахтарям за допомогу у відновленні порядку в Бухаресті і попросив повернутися до своїх домівок. 

У листопаді 1991 парламент країни прийняв нову конституцію, яка проголосила Румунію правовою, демократичною і соціальною державою. У вересні 1992 відбулися нові парламентські вибори, які суттєво не змінили розстановки політичних сил.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики Румунії після відновлення демократичного ладу стало прагнення увійти до європейських економічних та військово-політичних структур — Європейського Союзу і НАТО. Близькі відносини встановилися з Республікою Молдова. Після визнання Румунії незалежності України між обома державами встановлено дипломатичні відносини. Протягом 1991-96 Україною та Румунією було підписано ряд міждержавних та міжурядових угод. Обидві держави брали активну участь у процесі мирного врегулювання збройного конфлікту у Придністров’ї. З 1993 парламентарії України та Румунії плідно співпрацюють у Парламентській Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої входять представники країн Чорноморського басейну.

Разом з тим в українсько-румунських взаємовідносинах існували певні суперечності щодо територіальних питань, які перешкоджали укладенню великомасштабного політичного договору між обома країнами. Румунська сторона наполягала на включенні до преамбули договору осуду сторонами пакту Молотова-Ріббентропа, заперечувала положення радянсько-румунського договору 1961, який встановлював між обома державами кордон по дельті Дунаю з включенням до території СРСР, а, отже, України острів Зміїний. Румунський уряд ставив під сумнів приналежність Північної Буковини та частини колишньої Бессарабії до України. Українська ж сторона зазначала, що однією з подібних проблем може бути й ставлення сторін до окупації Румунією частини українських земель в 1918 та до секретного договору між Антонеску і Гітлером щодо поділу України під час Другої світової війни.

Враховуючи зацікавленість Румунії до вступу в європейські структури (а однією з обов’язкових умов приєднання до них є відсутність у країн-кандидатів будь-яких територіальних та ін, претензій до якихось держав), румунська сторона в остаточному підсумку зняла свої застереження щодо України. Це уможливило підписання в червні 1997 у Констанці президентами України і Румунії Л. Кучмою та Е. Константинеску Договору про дружбу, добросусідство та партнерство між обома державами. У ньому підтверджено існуючу лінію державного кордону та проголошено принципи його недоторканності в майбутньому. У договорі засуджено «акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів».

Після подій 11 вересня 2001 року в США Румунія підтримала Сполучені штати в їхній  боротьбі з тероризмом, надавши ВПС США дозвіл на переліт під час американського вторгнення в Афганістан. У 2004 році Румунія нарешті була прийнята як повноправний член НАТО. Уряд Năstase також зробив кроки до європейської інтеграції. Уряд успішно завершив переговори з Європейським Союзом щодо більшості питань, а 2007 рік був визначений як орієнтовна дата вступу до Союзу. Румунія увійшла до складу ЄС 1 січня 2007 року.

Наприкінці 2009 і 2010 років Румунія була сильно постраждала від світової економічної кризи, що призвело до кількох масових протестів, організованих профспілками. Уряд Еміля Бока в 2009 році взяло у МВФ кредит на 20 млрд євро і відповідно до умов кредиторів збільшило податки і провело скорочення посібників і заробітних плат. Також був введений новий трудовий кодекс, суттєво зменшує права профспілок і збільшує повноваження роботодавців. Опозиція і преса часто звинувачували уряд у преференційному розподілі коштів поміж своїми членами, а також у узагальненій корупції.

В кінці 2011 року уряд підготував проект реформи охорони здоров’я, що передбачає розширення платної медицини. В знак протесту проти цього 10 січня з Міністерства охорони здоров’я звільнився держсекретар міністерства і засновник сучасної швидкої допомоги Румунії Раед Арафат. В той же день в Бухаресті розпочався мітинг солідарності з Арафатом, перекинулася і на інші міста. 14 січня 2012 року в Бухаресті почалися сутички демонстрантів з поліцією і жандармами, до протестуючих приєдналися також футбольні фанати. У відповідь поліцейські і жандарми застосували кийки та сльозогінний газ. В результаті розгону демонстрації в Бухаресті 15 січня постраждали 30 осіб. В результаті протестів 6 лютого уряд Еміля Бока пішов у відставку.

В середині січня 2013 року знову відбулася серія протестних мітингів і маніфестацій за причиною масової невиплати заробітної плати і важких умов праці на підприємствах країни. Серед вимог протестувальників була і відставка уряду, яке вони звинувачували в халатності і некомпетентності, а також в невиконанні обіцянок, даних на виборах 2012 року. Взимку 2014 року правлячий альянс розвалився, після зростання внутрішньої напруженості між входили до нього партіями. Націонал-ліберальна партія покинула альянс і об’єдналася з Демократичною ліберальною партією, щоб сформувати найбільшу праву партію в Румунії в післяреволюційний період. Влітку того ж року Віктор Понта і Клаус Йоханніса почали висунення своїх кандидатур на президентських виборах. Досить несподівано на виборах переміг етнічний німець і протестант за віросповіданням Йоханніса. Після серії протестів міністр економіки подав у відставку.

30 жовтня 2015 року під час безкоштовного концерту хеві-метал групи “Goodbye to Gravity” сталася пожежа, під час якої загинули 58 чоловік і більше 160 отримали поранення. Серед загиблих були четверо з п’яти учасників групи.

У січні 2017 року через кілька днів після присяги соціал-демократичного уряду під керівництвом Соріна Гріндяну спалахнули протести пов’язані з рішенням уряду про амністію політичних в’язнів за низкою статей кримінального кодексу, в тому числі за статтями про корупцію і перевищення повноважень. 18 січня бл. 5 тис. чол. взяли участь в маніфестаціях по всій Румунії. Низка протестів продовжувалася по всій країні до 9 лютого, доки міністр юстиції Флорін Іордаки не пішов у відставку.

9 липня 2018 року президент Румунії Клаус Йоханніса підписав указ про відставку Лаури Ковеші з поста Головного прокурора Національного антикорупційного управління (DNA) Румунії. На початку серпня відбулося соцопитування проведеного Міжнародним республіканським інститутом. «На питання «Що найбільше загрожує незалежності країни?» румуни відповіли таким чином: Росія – 31% респондентів, політики – 14%, Угорщина й іноземні інтереси, відповідно, по 10%», – зазначається в результатах опитування. Підкреслюється також, що найбільше інтересам Румунії відповідає її членство в НАТО (85%) і ЄС (69%), тоді як відносно Росії цей показник складає лише 35%.

10 серпня 2018 року протести щодо амністування посадових осіб поновилися. На площі Вікторії в Бухаресті зібралося близько 100 000 чоловік. Протести були мирними, але потім жандармерія застосувала сльозогінний газ і водяні гармати проти учасників. Близько 452 учасників були травмовано.

У листопаді 2018 року Європейська комісія звинуватила Румунію в відмову від ключових реформ проти корупції, що виявилися в припиненні змін в законах і юридичних процедур при призначення або звільнення прокурорів. Transparency International в своєму звіті назвала Румунію однією з найбільш корумпованих держав ЄС. У західних експертів існує побоювання, що напруженість у відносинах між Румунією та ЄС може призвести до того, що ця країна і далі піде по неліберальному курсу, взятого Угорщиною і Польщею.

26 травня 2019 року в один день із виборами до Європарламенту, в Румунії відбувся референдум на якому громадяни Румунії не підтримали зміни до антикорупційного законодавства і судову реформу, що ускладнюють боротьбу з державною корупцією, засвідчили дані екзит-полу. Водночас на червневих виборах до парламенту Молдови Міністерство закордонних справ Румунії у своїй заяві висловило офіційну підтримку зміні влади у Молдові, заявляючи про легітимність дій парламенту в процесі формування коаліції та нового уряду.

14 червня 2019 року Міністр національної оборони Румунії Габріель Леш виступив з промовою, про те що Румунія останнім часом все частіше стикається з різними провокаціями Росії в Чорному морі, однак вона не буде відповідати на них, а лише спільно зі своїми союзниками по НАТО. Міністр також висловив свою стурбованість щодо нарощуванням військової присутності РФ в Чорному морі на східному кордоні ЄС і НАТО.

На початку 1990-х, через легалізацію іноземної валюти та неуспішність реформ, розмір інфляції в країні виріс до 300% річних у 1993. Як наслідок у вересні 2003 року 1 євро коштувало більше 40 тис. лей. Надалі, внаслідок ряду успішних кроків по монетарній політиці наприкінці 1990-х та на початку 2000-х, інфляція в Румунії поступово спадала і становила менше 10% річних у 2015. Сучасний румунський лей прийшов на зміну попередньому лею в результаті реформи, яка була проведена 1 липня 2005 року. В наслідок реформи відбулася деномінація лея в 10 тис. разів. Старі банкноти і монети були законними платіжними коштами до 31 грудня 2006 року. Нові румунські банкноти виготовлені з полімеру, що не тоне у воді. Їх також дуже важко перегнути, вони легко мнуться та повертаються в попередній стан. Завдяки цим властивостям румунську валюту надзвичайно важко підробити. Після вступу до Європейського Союзу у 2007 році, Румунія планує перехід на Євро. Наразі в країні ведуться дебати щодо дати переходу. В березні 2018 повідомлялося про плани перейти на євро до 2024 року. Карбуються монети номінальною вартістю: 1990-2005: 5, 10 (Н. пл. Ст.), 20, 50 (Л. пл. Ст.), 100 (Н. пл. Ст.), 500, 1000, 5000 (ал.) леїв; з 2005: 1  (Л. пл. Ст.), 5 (М. пл. Ст.), 10 (Н. пл. Ст.), 50 (н-л.) бань. Також карбуються ювілейні та пам’ятні монети з дорогоцінних металів. 10 лей, 1993 1993-2003

75c

XF

6,000,000

Докладніше: Історія_Румунії, Об’єднане_князівство_Волощини_та_Молдови, Voivodeship_of_Serbia_and_Banat_of_Temeschwar, Об’єднання_Дунайських_князівств, Republic_of_Ploiești, Банатська_республіка, Румунія_в_Другій_світовій_війні, Губернаторство_Буковина, Губернаторство_Бессарабія, Трансністрія, Соціалістична_Республіка_Румунія, Румунська_революція_(1989), Romania, History_of_Romania_since_1989,