Польща (I частина)

Poland (пол. Polska)

Королівство Польське (рос. Царство Польское, пол. Królestwo Polskie)

Столиця — Варшава

Площа — 128 500 км², Населення — 9 402 253 (1897)

Російська окупація (1815-1867/1915)

Great_Coat_of_Arms_of_Congress_Poland.svg.png

Див. також ЛитваБілорусь,

Згідно з рішеннями Віденського конгресу 1815, коли європейські держави перебудовували Європу після наполеонівських війн, було утворено з Варшавського герцогства Королівство Польське Конгресове. Утворення Царства Польського обумовило поділ польських земель між Росією, Австрією та Пруссією.

Теоретично Королівство Польське Конгресове в його первинній формі було напівавтономною державою в персональній унії з Росією під егідою російського царя. Держава мала Конституцію, одну з найліберальніших в Європі 19 століття, законодавчий Сейм був підзвітний перед царем, власну армію, грошову одиницю, бюджет, кримінальний і цивільний кодекси і митницю на кордоні з рештою російських земель.

Хоча Польща мала демократичні традиції («золота воля»), і польська шляхта глибоко шанувала особисту свободу, фактично царі мали автократичну владу, і не мали бажання поступатися нею. Опозиція до імператора підлягала переслідуванню, і польський закон міг бути проіґнорований російськими посадовими особами. Абсолютистська влада Росії унеможливлювала встановлення ліберальних традицій та інститутів у Царстві Польському. Незалежність Королівства тривала 15 років; спочатку Олександр І мав титул царя Польщі і був зобов’язаний дотримуватися конституції. З часом ситуація змінилася — він надав наміснику, Великому Князю Костянтину Павловичу майже диктаторські повноваження. З часом Петербург перестав рахуватися з рішеннями Віденського конгресу. У 1819 Олександр І скасував свободу преси і ввів цензуру.

Рішенням Віденського конгресу Польські землі під владою Прусії увійшли до складу різних провінцій, 3 частини великопольських земель було утворено Велике Познанське князівство, яке тривалий час зберігало певну автономію. Урядові реформи 1823–1826 звільнили селянство від панщини і феодальної залежності, але за рахунок втрати значної частини землі на користь поміщиків-юнкерів (викупні операції). Промисловість, за виключенням Верхньої Сілезії, розвивалась дуже повільно. З 1831 пруські владні кола розпочали курс на поступову інтеграцію Познанщини у Прусію. Навесні 1848 Прусію охопили революційні події. Страх перед інтервенцією з боку Росії змусив німецьких демократів піти на поступки полякам і навіть дозволити їм утворити свою армію у князівстві на чолі з генералом Людовиком Мерославським. Виник Центральний Національний Комітет, який прагнув відігравати значну роль у польському уряді. Проте прусські демократи швидко дійшли згоди з монархією і заборонили діяльність комітету й армії, Спроби піднести повстання закінчилось невдачею — у травні 1848 рештки армії капітулювали.

Опір російській владі почався з 1820-х рр. Російська таємна поліція на чолі з Миколою Новосільцевим почала переслідування польських конспіративних організацій, з 1821 цар почав переслідувати масонів, що представляли патріотичні традиції Польщі. Починаючи від 1825, сесії Сейму відбувалися таємно.

Наступник Олександра I, Микола I, був коронований королем Польщі 24 травня 1829 у Варшаві, але він відмовився присягати на вірність полякам, дотримуватися Конституції, продовжував обмежувати незалежність конґресового Королівства.

Православна Церква в Російській імперії фактично була частиною держави, інші релігії були дискриміновані. Папські булли в Царстві Польському не могли бути оголошенні без згоди російського уряду. Все це призвело до незадоволення й опору поляків. 29 листопада 1830 у Варшаві спалахнуло повстання на чолі з Л. Набеляком і С. Гощинським у порозумінні з таємним військовим товариством у школі підхорунжих, очолюваним П. Висоцьким. Внаслідок захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів, переходу на бік змовників частини польських військ повстання набуло масового характеру. Незабаром Варшава опинилась у руках повстанців, які не створили нового уряду, а передали владу Адміністративній Раді Королівства. Згодом повстання охопило все Королівство Польське, з 26 березня 1831 — Литву і поширилося на землі Правобережної України та Білорусі. Дипломатично налаштовані представники ради прагнули домовитись із царем Миколою І на засадах збереження автономії Королівства у складі імперії, але преговори не дали результату. 1 грудня 1830 демократично настроєні кола польського населення утворили Патріотичне товариство на чолі з Й. Лелевелем і М. Мохнацьким, яке вимагало від уряду проведення політики на здобуття незалежності Польщі й здійснення демократичних реформ. 18 січня 1831 Хлопіцький зрікся диктаторства, був створений Національний уряд (Жонд Народови) на чолі з князем А. Чарториським. Національний уряд схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772. Патріотичне Товариство 25 січня провело у Варшаві багатолюдну демонстрацію, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. В ці дні вперше з’явилося звернене до всіх гноблених Російською імперією народів гасло «За нашу і вашу свободу!».

Російський уряд кинув на придушення повстання новостворені малоросійські козацькі полки. На початку лютого 1831 р. російські війська під командуванням фельдмаршала І. Дібіча почали наступ на Варшаву. Однак у битвах під Сточком, Ваврем і, особливо, Грохувом повстанці зупинили наступ російської армії. Навесні 1831-го вибухнули повстання польського населення у Литві, Білорусі та Правобережній Україні. В українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. 26 травня 1831 головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки в битві під Остроленкою. Політична боротьба влітку 1831-го привела до стихійних заворушень варшавського населення, яке 15-16 серпня 1831 р. вчинило розправу з підозрюваними у зраді керівниками. Національний уряд впав, а влада перейшла у руки генерала Я. Круковецького, який, проголосивши себе новим диктатором, розправився з організаторами заворушень в місті і заборонив Патріотичне Товариство. Тим часом російські війська під командуванням фельдмаршала Івана Паскевича підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Попри запеклий опір повсталих 8 вересня (27 серпня) 1831 р. Варшава змушена була капітулювати. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Прусії, де були інтерновані.

У 1831 році, після Листопадового повстання, були скасовані польська армія, Конституція Царства Польського, парламент (сейм) і місцеве самоврядування. Конституція була замінена набагато менш ліберальним і обмеженим Органічним статутом Царства Польського. Крім того, були закриті всі університети, але були знову відкриті за кілька років як чисто російськомовні вищі школи. Ще деякий час терен мав певний ступінь автономії. На терені колишнього Царства Польського продовжували користуватися польською валютою (злотий) і Адміністративна рада зберегла деякі свої привілеї (хоча вона була під безпосереднім контролем губернатора — російського фельдмаршала Івана Федоровича Паскевича). Але у 1832 було скасовано митний кордон, метричну систему і Польський Карний кодекс (який було замінено Російським Карним кодексом, де-факто діючим з початку повстання). Крім того, католицька церква зазнала переслідування — були закриті і націоналізовані найбільші монастирі. У 1833 році у Царстві Польському був оголошений воєнний стан, що потім не скасовувався понад 20 років. Управління мало характер військової диктатури, на чолі якої стояв царський намісник. Після 1837 воєводства, що були складовою частиною Царства Польського, були перетворені на губернії і стали невід’ємною частиною Російського адміністративного поділу, безпосередньо під владою російських царів. У 1839 році після Полоцького Синоду, автокефальна греко-католицька церква була розпущена і об’єднана з Російською Православною церквою. У 1839 року департамент освіти перетворений на Варшавську навчальну округу, цілком залежну від російського міністра народної освіти.  Університети Варшавський та Віленський були закриті, така ж доля спіткала кременецький ліцей. У 1842 році була закрита Віленська медично-хірургічна академія. Молоді було заборонено виїжджати на навчання за кордон. «Товариство друзів науки», засноване у часи пруського панування, було закрите. Було скорочене число гімназій і до них заборонено приймати дітей не дворян. Тиск цензури став жахливим: не лише твори, але й такі імена як Міцкевич, Красинський, Словацький, Мохнацький, Левелєв — суворо заборонено було згадувати. Ще жорстокішим був режим адміністративного свавілля і мстивих репресій по відношенню до «повернених від Польщі губерній» — земель, заселених в основному українцями та білорусами.

Після цього в еміграції опинилась нова хвиля поляків, які продовжували боротьбу за незалежну Польщу. Утворилось два головних табори: консервативний («Готель Лямбер») на чолі з Адамом Чарторийським, який передбачав відбудову польського королівства з допомогою європейських держав, і демократичний (Польське Демократичне Товариство), який вбачав майбутню Польщу демократичною республікою. До другого табору був близький радикальний напрям (Люд Польський), який вимагав відбудови незалежної країни на засадах утопічного соціалізму. Найвпливовіше Польське демократичне товариство і його військові структури налагодили зв’язки з таємними організаціями в польських землях і готували збройне повстання.

Сприятливі умови для повстання склались в другій пол. 40-х рр. 19 ст., коли в Європі назрівали демократичні революції. Центром повстання повинен був стати Краків, який рішенням Віденського конгресу мав статус «вільного міста». Звідти повстання мало поширитись на Королівство Польське, Познанщину, а також Україну, Білорусь і Литву. Змовники були викриті у Познані, Галичині, Кракові. Однак у кін. лютого 1846 повстання вибухнуло у Кракові. Національний уряд на чолі з диктатором Яном Тисовським проголосили маніфест, котрий обіцяв скасування панщини і демократичні права всім верствам. У боротьбі з повсталими австрійський уряд використав соціальне незадоволення галицьких селян, які почали громити маєтки і загони польської шляхти при мовчазному потуранні влади. Повстання захлинулось.  16 листопада 1846 року Австрійська імперія анексувала Вільне місто Краків утворивши Велике князівство Краківське, а титул Великого князя Кракова використовувався імператором Австрії до 1918 року.

Такий поворот подій спричинив відносну слабкість польського національно-визвольного руху під час Революції 1848–1849 в Австрійській імперії. У Галичині під впливом революційних подій в Австрійській імперії польські демократичні сили навесні 1848 виступили з вимогами надання краю автономних прав, створили Національну раду і національну гвардію. Але на противагу полякам з окремими національними вимогами в Галичині виступили українські кола, що утворили політичну організацію — Головну Руську Раду. Австрійська влада, вміло маніпулюючи польсько-українськими суперечностями, восени того ж року розігнала як польський, так і український патріотичні табори. Єдиним здобутком революції було скасування панщини і наділення селян землею.

Водночас на територіях Російської імперії польські патріотичні організації наприкінці 1850-х рр. у середовищі студентів і офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання у порозумінні з російськими змовниками.

Поразка Росії у Кримській війні 1853–1855 викликала гостру внутрішню кризу і посилення демократичного руху в імперії. Ліберальні кола польської шляхти і буржуазії на чолі з маркграфом Олександром Вельопольським, що виступали за реформи і розширення автономії утворили на початку 60-х рр. 19 ст. т. зв. «партію білих». На кінець 1861 року у національному русі склалися два головні політичні табори — «білі» і «червоні». Від початку повстання виявились значні розбіжності між «білими» і «червоними». «Білі» розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам «червоних». Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Західні держави обмежилися дипломатичними демаршами.

У червні 1862 «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), в якому провідну роль грали Я. Домбровський, 3. Падлевський, Б. Шварце, А. Гіллер, які розробили план збройного повстання проти російського уряду. У підготовці до повстання брали участь члени «Комітету російських офіцерів у Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Комітет передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської революції. Початок повстання призначили на весну 1863.

ЦНК утворив Національний Уряд і таємні комітети в Королівстві, а також у Литві, Білорусі і Правобережній Україні, мав своїх представників у європейських країнах. Намагаючись послабити організації шляхти уряд за ініціативою О. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників, що послужило приводом до повстання.

10(22) січня 1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на імперські гарнізони. ЦНК видав Маніфест до польського народу і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі.

У лютому 1863 ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не поділяючи зазіхань польської шляхти на українські землі. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші з цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагалися чинити опір імперськими військам, але вже наприкінці травня змушені були перейти австрійський кордон. У травні 1863 ЦНК перетворився в Національний уряд (НУ), створив розгалужену підпільну адміністративну мережу (поліція, податки, пошта тощо), яка тривалий час успішно діяла паралельно з імперською адміністрацією.

У червні-липні 1863 в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі. Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду в Вільні. Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанської організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так, В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром в Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.

Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях. Під початок вересня 1863 повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено.

17 жовтня 1863 «червоні», опанувавши НУ, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби Р. Траугутта посилити повстання зазнали невдачі. Ще влітку 1863 імператор призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Північно-Західного краю) М. Муравйова, а намісником Королівства — Ф. Берга, які з метою придушення повстання вдалися до жорстоких репресій і терору, включно з покаранням на смерть священиків, які духовно підтримували борців проти імперсько-російського гноблення.

На початку березня 1864 уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім’ям Ігнатія Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Після розправи з повстанцями було скасовано герб Царства, польська мова була заборонена в органах самоврядування і в освіті, процес включення польських губерній і русифікація їх адміністрації було завершено.

Реформи проведені після провалу Січневого повстання, були розроблені, щоб прив’язати Царство Польське ще більш щільно до Російської імперії. Великі провінції були розділені на більш дрібні і введені нові нижчі рівні адміністрування, ґміни. Було утворено 5 губерній на правобережжі Вісли: Сувалська, Ломжинська, Плоцька, Седлецька, Люблінська, і 5 на лівобережжі: Калішська, Варшавська, Петроковська, Радомська і Келецька.

Незважаючи на напівофіційне скасування Польського Королівства, цар Росії продовжував використання титулу “Цар Польщі”.

Починаючи з 1871 року після утворення об’єднаної Німецької імперії становище поляків у Прусії значно погіршилося. Канцлер Отто фон Бісмарк під виглядом «боротьби за культуру» посилив курс на онімечення польських земель. Урядом була створена спеціальна колонізаційна комісія, покликана позбавити поляків власності і передати її німецьким посадовцям. Німецький націоналізм значно посилився наприкінці 19 ст., коли була заснована у 1894 Спілка східних теренів (т. зв. «Гаката»).

У 70-80-х рр. 19 ст. на польських землях поширилась соціалістична ідеологія, з’явились соціалістичні організації. З самого початку у соціалістичному русі склались дві течії: національно-соціалістична, яка зв’язувала робітничий рух з традиціями боротьби за незалежність (Б. Лімановський і «Люд Польський»), і соціально-революційна, що ставила на перший план соціальну місію пролетаріату, підпорядковуючи національне питання здійсненню соціальної революції (Л. Варинський і «Пролетаріат»).

До 1875 року територія намісництва, а пізніше генерал-губернаторства, була відповідно підвладна намісникам і генерал-губернаторам Польщі.

Соціалістичні організації першої орієнтації заснували 1892 у Парижі Польську Соціалістичну Партію (ППС). Друга течія роком пізніше створила в Женеві Соціал-Демократію Королівства Польського і Литви (СДКПІЛ від 1900). У Галичині соціалістичні організації спочатку створювалися спільно українцями і поляками. Але незабаром їхні шляхи розійшлися і 1892 польські соціалісти організувались в окрему Польську партію Соціал-Демократичну Галичини і Цєшинської Сілезії (ППСД). У 1893 році незавершена реформа Російської імперії передала деякі терени Плоцької і Ломжинської губерній до Варшавської губернії. У 1895 виникла селянська партія — Стронніцтво Людове (СЛ). Наприкінці 19 ст. польська інтелігенція знову звернулась до національних ідей, обґрунтовуючи завдання відбудови Польщі у кордонах 1772. У 1897 з’явилась напівлегальна партія Стронніцтво Демократично-Народове (ендеки).

Революційні події 1905 у Росії охопили також польські землі. Ендеки висунули гасло автономії польських земель у складі Росії. Більша частина ППС виступила за поєднання боротьби за національну незалежність з демократичними перетвореннями, інша частина на чолі з Юзефом Пілсудським утворила окрему партію ППС — революційну фракцію, яка взяла курс на національне відродження. Виникли християнсько-демократичні організації. Готуючись до війни, поляки під керівництвом Юзефа Пілсудського створили в Галичині численні воєнізовано-спортивні товариства і законспіровану Польську Військову Організацію (ПОВ).

Реформа 1912 створила нову адміністративну одиницю — Холмську губернію з частин Седлецької і Люблінської губерній. Ця губернія була відокремлена від Привіслінського краю і включена до складу Південно-Західного краю Російської імперії, задля сприяння її русифікації.

Під час Першої світової війни, в 1915 р. край було визволено з-під російської окупації Центральними державами, які формально відновили Королівство Польське.

Монетна система:

30 грош = 4 зільбенгрош = 1 злотий; 30 грош = 15 копійок = 1 злотий;

Польща (Російська окупація).jpg

19 листопада (1 грудня) 1815 року було видано указ про монетну систему Царства Польського, за яким злотий офіційно закріплювався статус основної грошової одиниці, але встановлювався його фіксований курс до рубля: 1 злотий дорівнює 15 копійкам сріблом, а 1 гріш, який відповідав 130 злотого дорівнював ½ російській срібній копійці. У тому ж році на Варшавському монетному дворі після довгої перерви було розпочато карбування монет, номіновані в грошах і злотих з легендою польською мовою і зображенням російського герба і / або профілю Олександра I, а згодом Миколи I.  Карбувалися монети номіналом в 1, 3 (1816-1841 — мідь), 5, 10 (1816-1840 — білон, в 1840 10 грош мідь) грош, 1 (1818-1834), 2 (1816-1830), 5 (1816-1834), 10 (1820-1827 — срібло), 25 (1817-1833), 50 (1817-1829 — золото) злотих.

До 1835 року окремо карбувалися краківські монети. У 1831 року під час Листопадової революції карбувався злотий повстанців у Варшаві. 

У 1831 році російський міністр фінансів Єгор Канкрін запропонував «вести рахунок рублями». Але тоді від цієї пропозиції відмовилися, обмежившись випуском монет з позначенням номіналу в двох грошових одиницях. Польською на монетах позначався лише номінал і монетний двір. В період у 1832-1850 роках карбувалися подвійні монети номіналами 40 грош/20 копійок, 50 грош/25 копійок, 1 злотий/15 копійок, 2 злотих/30 копійок,  5 злотих/¾ рублі, 10 злотих/1½ рублі — срібло; 10 злотих/3 рублі — золото.

3 вересня 1841 року було видано царський указ по уніфікації грошової системи Царства Польського з грошовою системою Росії. Замість використовуваної з 1815 року в якості основної одиниці ваги, кельнської марки , був введений російський фунт. Злотий припинив бути основною грошовою одиницею, разом неї став використовуватися рубль. При цьому Варшавський монетний двір випускав монети з подвійним позначенням номіналу до 1850 року.

50 грош/25 копійок, 1847 1842-1850

35$. VF 484.511

Німецька окупація (1916-1918)

800px-Godło_Królestwa_Polskiego_(1916-1918).svg.png

Див. також Німеччина (Частина ІІ),

Влітку 1915 року частину Польщі окуповану арміями Німеччини й Австро-Угорщини, що була колись під владою Росії, 5 листопада 1916 року окупаційні сили проголосили незалежним королівством. З 15 жовтня 1917 року керівництво в королівстві здійснювалося Державною Радою та Радою Регентства (пол. Rada Regencyjna Królestwa Polskiego), що керували країною під німецькою опікою. Декларація обох імператорів про створення Ради Регентства, обмежила владу Німеччини на окупованих територіях і дозволила обрання нового монарха. Особа, яка мала найбільшу можливість стати його королем, був австрієць — Габсбурґ Карл Стефан (пол. Karol Stefan), чиї дві дочки були одружені, на польських князях Ольґердом Чарторийським та Ієронимом Радзівіллом, які говорили чистою польською мовою. Архикнязь був готовий прийняти корону, але як член Імперського Дому Австрії йому був потрібний дозвіл від голови сім’ї, імператора і короля Австро=Угорщини Карла І, який вагався, плануючи перейняти на себе польську корону.

Перша світова війна 1914–1918 знову поставила польське питання на міжнародній арені. Як Центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Юзеф Пілсудський утворив в складі австро-угорської армії польські легіони. Ситуація докорінно змінилась після Лютневої революції 1917 в Росії, коли в документах Петроградської ради і Тимчасового Уряду з’явились заяви про право поляків на державну незалежність. Почалось створення польських військових частин у Росії. У Женеві ендеки в серпні 1917 заснували Польський Національний Комітет на чолі з Романом Дмовським, визнаний країнами Антанти. У Франції було сформовано Польську армію під командуванням генерала Юзефа Галлера.

Польська мова була відновлена по всій території Царства Польського у освітніх і політичних установах, заборонених Росією після польських повстань 1830 і 1863 років. Центральні держави підтримали військо (нім. Polnische Wehrmacht), яке було створено для допомоги Німеччині у війні, але мобілізація, яка проводилася полковником Владиславом Сікорським, не знайшла підтримку серед поляків і у кінцевій стадії Регентства армія мала лише близько 5,000 чоловік. Королівство мало свою власну валюту польську марку. Конституцію було прийнято 12-го вересня 1917 року.

Монетна система:

1916-1924: 100 фенігів = 1 польська марка

Польща (1 Св).jpg

Перші роки незалежності були відзначені економічною кризою. Польський фінансовий ринок не був відрегульований, що було основною проблемою в ті роки. Карбувалися військові бони, що циркулювали в відповідних частинах Польщі, В 1915—1920 роках на території незалежної Польщі в обігу перебували російські рублі, німецькі марки і австо-угорські крони, острубль і остмарка — залежно від колишньої зони окупації..  У 1917 року Польська крайова позичкова каса (пол. Polska Krajowa Kasa Pożyczkowa) почала виготовлення нової валюти  — польської марки. Нова валюта не мала жодного забезпечення з причини складної соціально-економічної ситуації в тодішній Європі, що призвело до величезної інфляції, і тому емітенту весь час доводилось збільшувати номінали польських марок. В період 1917-1918 роках карбувалися монети номіналами в 1, 5, 10 та 20 фенігів. Всі монети, як і належить тому періоду для більшості європейських країн, карбувалися із заліза. У 1924 році в обіг офіційно був введений злотий, і обмін польських марок здійснювався за курсом 1 злотий = 1.800.000 польських марок.

10 фенігів, 1917 1917-1918

25c. VF ______

Вільне місто Данциг (нім. Freie Stadt Danzig; пол. Wolne Miasto Gdańsk)

Столиця — Данциг

Площа — 1966 км², Населення — 366 730 (1923), 250 000 (1939)

(1920-1939)

1280px-POL_Gdańsk_COA.svg.png

Пруссія (згодом Німецька імперія) володіла Гданськом до 1920 року, коли Версальським договором Гданськ проголошується «вільним містом». На відміну від підмандатних територій, які були довірені країнам, Данциг подібно до Території басейну Саар підпорядковувалась безпосередньо Лізі Націй, з представниками різних країн, що займали посаду Верховного Комісара. На момент утворення місто фактично контролювали німецькомовні мешканці, які становили 97,6 % населення міста. За Версальським договором Данциг вийшов з під влади Німеччини. Місцеві мешканці втратили своє німецьке громадянство зі створенням Вільного міста, але отримали право за термін перших двох років існування держав, повторно отримати його; проте, вони мусили залишити Данциг.

Вільне місто мало бути представлене за кордоном Польщею і мала з нею митний союз. Залізниця, яка з’єднала Вільне місто з новоствореною Польщею, була підпорядкована Польщі. Так само, Вестерплатте (доти міський пляж), був також наданий Польщі, яка створила військову залогу в межах міста. Окрім муніципального поштамту, було також окреме Польське поштове відділення.

Виведення Гданська з-під контролю Німеччини, створення на захід від міста польського коридору, через що Третій Рейх втратив прямий доступ до однієї зі своїх найбільших провінцій, Східної Прусії, відмова Польщі надати вільний шлях до неї та інші тертя стали приводом для вторгнення Німеччини до Польщі 1 вересня 1939 року. Польський гарнізон Вестерплятте (місцевість біля Гданська) чинив гітлерівцям тривалий опір, але «вільне місто» окупувала Німеччина, яка почала зачистки польського населення.

На початку Другої світової війни німецький уряд проголосував за повторне об’єднання з Німеччиною 2 вересня 1939, наступного дня після німецького вторгнення до Польщі. Хоча це було нелегітимно за конституцією, проте держава була формально об’єднана Німеччиною в недавно сформованому Рейхсгау з Рейхсгау Данциг-Західна Пруссія. Польські цивільні працівники Поштового Офісу були навчені і мали тайник зброї, здебільшого пістолети, три легкі кулемети і деякі ручні гранати, коли вони захищали Польський Поштовий Офіс протягом 15 годин.

Близько 90 % з міста було знищено наприкінці Другої світової Війни головним чином через бомбування радянською авіацією. 30 березня, 1945 місто було захоплено червоними окупантами. Понад 90 % з довоєнного населення загинули або втекли. Ряд мешканців міста загинули при затопленні радянськими окупантами пасажирського круїзного судна Вільгельм Густлофф (бл. 9 000 осіб. Майже половина з них були дітьми.)

За рішенням Потсдамської конференції, колишнє Вільне місто було передано Польщі. До 1950, близько 285,000 колишніх мешканців Вільного міста жило у Східній Німеччині і 13,424 колишніх громадян Вільного міста отримало польське громадянство. Натомість 101,873 поляків з Центральної Польщі і 26,629 поляків зі Східної Польщі було переселено до Данцигу.

Монетна система:

1920-1923: 100 пфенігів = 1 данцизька марка; 1923-1939: 100 пфенігів = 1 данцизький гульден

Данциг.jpg

Випуск данцигських паперових марок відбувався з 1914 по 1923 рік. Під час Першої світової війни перші випуски купюр йшли від органів місцевого самоурядування (1914, 1916, 1918 років перший і другий випуск, та випуск 1919 року.) Номінали були від 10 пфенігів до 20 марок. Муніципальний сенат Вільного міста Данциг пустив у обіг ще чотири випуски банкнот після Першої світової війни: 31 жовтня 1922 року — перший випуск. Номінали: 100, 500 і 1000 марок. Другий випуск банкнот відбувся 15 та 20 березня 1923 року. Номінали: 1000, 10000 та 50000 марок. На третьому випуску банкнот, зразка 1923 року, використовувалися 50.000 марок попереднього зразка. Ці купюри були інакшого кольору, а також на них були відтиснені червона та зелена печатки, які позначали на купюрах нові номінали. 8 серпня 1923 року з’явилася купюра із червоною печаткою — номінал 10 мільйонів марок. 15 жовтня з’явилася купюра із зеленою печаткою — номінал 50 млн марок. Останній, четвертий випуск, йшов інфляційний. 8 серпня 1923 року — купюра номіналом в 1 млн марок; 31 серпня — 19 млн марок; 22 вересня — 100 мільйонів марок; 26 вересня — 500 млн марок; 11 жовтня — 5 та 10 мільярдів марок. 22 жовня 1923 року Центральний Департамент фінансів м. Данцига оприлюдненив указ про заміну данцигської марки на нову валюту гульден.

В 1920 році були певні спроби карбування власних монет. Їх виготовляли з цинку. Відомі два різновиди монет номіналом 10 пфенігів. Автором ескізів став професор із Данцига Петерсон. Моделі створював підприємець Георг Беккер. Виготовлялися штемпелі, а також карбувалися монети на підприємстві «Gewehrfabrik Danzig».

У вересні 1923 був утворений Данцизький банк, який почав випуск данцизьких гульденів (дорівнювала 100 пфенігам), при цьому гульден був прив’язаний не до марки, а до фунта стерлінгів (25 данцизьких гульденів = 1 фунт стерлінгів). Були викарбовані монети номіналом 1, 2, 5 і 10 пфенігів, а також в ½, 1, 2, 5, 10 і 25 гульденів; банкноти випускалися номіналом в 1, 2, 5, 10, 25 і 50 пфенігів, а також 1, 2, 5, 10, 20, 25, 50, 100, 500 і 1.000 гульденів.

Девальвація фунта стерлінгів в 1931 році призвела до зміни обмінного курсу гульдена — у квітні 1932 року 1 данцизький гульден дорівнював 0,292895 г чистого золота. У 1935 році курс був змінений на 0,1687923 г чистого золота.

30 вересня 1939 року, після приєднання Данцига до Німеччини гульдени були обмінені за курсом 0,7 рейхсмарки за 1 гульден. Монети в 1, 2, 5 і 10 пфенігів були прирівняні за номіналами до монет у рейхспфенігах і знаходилися в обігу до 1 листопада 1940 року.

10 пфенігів, 1923 1923

12$ XF 5,000,000

Республіка Закопане (пол. Rzeczpospolita Zakopiańska),

Столиця — Закопане

(1918)

800px-Coat_of_arms_of_Poland2_1919-1927.svg.png

13 жовтня 1918 р. мер міста Закопане оголосив про створення муніципальної ради. Близько 500 представників урядової ради обрали уряд на чолі зі Стефаном Жеромським, Володимиром Замойським, Вінчентом Шимборським та Маріушом Заруським. Уряд прийняв рішення проголосити Республіку Закопане, яка повинна була приєднатися до майбутньої польської держави. 28 жовтня 1918 року у Кракові була створена ліквідаційна комісія, яка 30 жовтня проголосила про утворення Республіка Закопане (або Конфедерація. пол. Rzeczpospolita Zakopiańska) незалежною від Австро-Угорщини. В той же день ліквідаційна комісія була перейменована на національну раду. 11 листопада Республіка Закопане  приєдналася до Другої Республіки Польща і 16 листопада оголосила про свій саморозпуск.

В обігу перебувала польська марка

Тарнобжезька республіка (пол. Republika Tarnobrzeska)

Столиця — Тарнобжег

(1918-1919)

800px-POL_Tarnobrzeg_COA.svg.png

Восени 1918 року в місті Тарнобжеґ постійно збиралися мітинги та демонстрації селян. 6 листопада 1918 року відбулось 30-ти тисячне віче селяни, яке очолили ксьондз та лідер Селянської радикальної партії Еуґеніуш Оконь (1881-1949) та поручик Томаш Домбаль (1890-1937). Домбаль був соціалістом а ксьондз Оконь мав правоцентристські погляди. На віче було проголошено створення суверенної Тарнобжезької Республіки. Всю повноту влади у новоствореній республіці здійснювало народне віче, яке оголосило про ліквідацію буржуазного ладу, парламентаризму, сформувало селянську міліцію і почало проведення ​​земельної реформи.

До новоствореної держави приєдналися міста: Кольбушова, Мелець, Сандомир з прилеглими територіями, сучасні Тарнобжезького, Кольбушовського, Мелецького повітів Підкарпатського воєводства, та Сандомирського повіту Свєнтокшиського воєводства.

На весні 1919 року польська армія анексувала Тарнобжезьку республіку і долучила її територію до складу Польської республіки. Анексія була законодавчо закріплена рішеннями «Ліквідаційну Комісію Галичини і Тешинской Сілезії» (пол. Polska Komisja Likwidacyjna Galicji i Śląska Cieszyńskiego). У січні 1919 року лідерів республіки Еуґеніуша Оконя та Томаша Домбаля було заарештовано та ув’язнено в Ряшеві. Пізніше вони були звільнені у зв’язку з обранням їх до Польського Сейму.

В обігу перебувала польська марка

Команчанська Республіка (Команецька РеспублікаВислоцька РеспублікаСхідно-Лемківська Республіка)

Столиця — Вислік Великий

(1918-1919)

ZUNR_coa.svg-bcf316.png

Після розпаду Австро-Угорщини на Західній Україні з’явилися перші спалахи визвольної боротьби. У зв’язку з тим, що в Сяніку неможливо було заснувати повітову УН Раду, оскільки там було розквартироване польське військо, вирішили створити Раду Сяноцького повіту у Вислоку, яка стала центром національно-визвольної боротьби у Східній Лемківщині. З листопада 1918 р. парох села Вислік Великий о. Пантелеймон Шпилька отримав прокламацію про проголошення ЗУНР. Разом із парохом села Вислік Нижній о. Михайлом Теслею й учителем Грицем Судомором вони вирішили скликати наступного дня селянське віче у місцевій школі. 4 листопада до школи прибуло 70 делегатів із сіл Вислік Великий, Команча, Полави, Поляни Суровичні, Дарів, Щавне, Прибишів. До згаданих сіл приєдналися селяни сіл Балигород, Репедь, Туринське, Старий Лупків, Должиця, Чистогорб, Явірник, Куляшне, Кальниця, Радошиці, Ославиця, Височани, Карликів, Полонна, Смільник, Суковате, Миків, Манів, Мощанець, Морохів, Бальниця, Воля Мигова, Душатин, Прелуки, Тісна, Щавне. На зборах засновано Повітову Українську Національну Раду з осідком у Вислоці Великому (Вижньому), проголошено створення «Східно-Лемківської Республіки», також відомої в українській та польській історіографії як «Команчанська» або «Команецька Республіка», адже саме у селі Команчі знаходився головний оборонний штаб.

У грудні 1918 року на черговій нараді уповноважених у Вислові прийнято ухвалу, приєднати Східно-Лемківську Республіку до ЗУНР, адже представники республіки, яка охоплювала близько 30 лемківських сіл з майже 18-тисячним населенням, недвозначно вважали себе частиною ЗУНР, а своє окремішне самоврядування — тимчасовим і вимушеним.

Спроби отримати військову допомогу зі Стрия та Самбора не мали результату. Військова команда Стрия не вірила в успіх українського руху на Лемківщині, тому не надала Команчанській Республіці дієвої підтримки. Єдиним захистом для «команчан» була організована ними міліція (близько 800 осіб). За умов відсутності зв’язку з центральним урядом ЗУНР Команчанська Республіка вимушена була діяти автономно. Тадеуш Анджей Ольшанський звернув увагу на той факт, що «команчанці», шукаючи підтримки в Стрию, не намагались об’єднатися з ближче розташованими осередками влади ЗУНР у Лютовиськах та Балигороді. На думку дослідника, в основі цього факту могли бути міжетнічні та соціальні чинники: почуття «вищості» лемків щодо бойків, а також недовіра місцевих селян до урядуючих у Балигороді службовців — переважно «міських панів» (у «Команчанській Республіці» урядували в основному селяни та священики).

Оскільки Східно-Лемківська Республіка відкрито прагнула до об’єднання з Україною і тому польські легіонери вирішили якомога скоріше її знищити. Вони зайняли Щавне, але під натиском селян із Прелук і Репеді цього разу змушені були відступити. Легіоністи повторили напад на Щавне, але селяни відтіснили їх до Сянока, причому вісьмох роззброїли.

Увечері 23 січня 1919 великий загін польського війська напав на Вислік. Після завзятої сутички поляки здобули перемогу і одразу кинулися шукати о. Шпилька, який у цей час перебував у селі Габуран на Пряшівщині. За його видачу було встановлено винагороду у розмірі 5 тис. австрійських крон. У битві загинули селяни Федір Чура, Іван Карнафем, багатьох було заарештовано. Коменданта поліції Щуровського після жахливих катувань польські вояки розстріляли. Діяльність управи припинилася. Уранці 24 січня 1919 року польська армія захопила Команьчу.

Самостійно виникнувши 4 листопада 1918 року, не маючи безпосереднього зв’язку з Центральним Урядом ЗУНР, українською армією, не дістаючи від них жодної допомоги, Лемківська республіка проіснувала майже три місяці, до 24 січня 1919 року.

В обігу перебувала австро-угорська крона

Лемко-Русинська Республіка (Руська Народна Республіка ЛемківЗахідно-Лемківська РеспублікаФлоринська Республіка) русин. Лемковска република Флоринкы, Лемковско-русинска република, Руська людова република Лемкох, Русская народная республика)

Столиця — Флоринка

(1918-1920)

На початку листопада 1918 року в західній Лемківщини відбулися народні віча. В Криниці створено було «Руську Раду» для Новосончівського повіту, в Ґладишеві — для Горлицького. Ці ради об’єдналися у «Верховний Лемківський Союз» у Горлицях. Політично вони дотримувалися «русинської» антиукраїнської орієнтації.

До «Верховного Лемківського Союзу» не приєдналася Сяніччина із Східно-Лемківською Республікою. Усім визвольним рухом у західній Лемківщині керувала «Грибівська Руська Рада», готуючи ґрунт для створення «Руського уряду» у Фльоринці.

5 грудня 1918 року на селянському вічі у Флоринці Грибівського повіту (нині Новосондецький повіт Польщі), в якому взяли участь лише діячі москвофільського руху та їхні прихильники, було проголошено створення Західно-Лемківської республіки. Делегати ухвалили, що єдиним розумним і корисним для русинського народу західних Карпат є об’єднання просторів від Сяноку до Попраду в єдиній Руській республіці. Після дискусій більшістю голосів ухвалено приєднання «республіки» до Росії і виступили проти об’єднання з Західноукраїнською Народною Республікою. Оскільки об’єднання з Росією не було можливе, вона намагається приєднатися до Підкарпатської Русі на південних схилах Карпат як автономна провінція Чехословаччини.

Віче ухвалило створити тимчасовий уряд в складі президента республіки Ярослава Качмарчика, священника, міністра внутрішніх справ Дмитра Хиляка та міністра сільського господарства Миколи Громосяка. На урядових паперах ставилася округла печатка і штамп з написом «Руська народна Республіка». Поки діяльність Західно-Лемківської Республіки була спрямована на сепарацію від українців, польський уряд не чинив перепон у самоврядуванні. Коли ж розгорнувся рух за приєднання до Чехословаччини, ставлення польської влади різко змінилося. 12 березня 1920 польські війська зайняли територію Лемко-Русинської Республіки і ліквідували республіку. Її лідери були заарештовані та постали перед польським судом. Президента Центральної Національної Ради Ярослава Качмарчика ув’язнили поляки 8 січня 1921 року. Діячів Лемківської республіки польська влада звинуватила у державній зраді, але процес закінчився їх виправданням, так як захист довів, що вони ніколи не були громадянами Польщі. Одним з їх захисників був Кирило Черлюнчакевич.

В обігу перебувала австро-угорська крона

Республіка Серединна Литва (лит. Vidurio Lietuvos Respublika, пол. Republika Litwy Środkowej, біл. Рэспубліка Сярэдняе Літвы)

Населення — 647, 000 (1921)

Столиця — Вільно

(1920-1922)

Godło_Litwy_Środkowej.svg.png

9 жовтня 1920 року польські війська 1-ї литовсько-білоруської дивізії генерала Люціана Желіговського зайняли Вільно. 12 жовтня Желіговський проголосив себе верховним правителем створеної ним же держави «Серединна Литва» (до проведення виборів в орган, повноважний вирішувати долю краю). Бойові дії на вимогу Ліги Націй були припинені після битв під Гедройцами (19 листопада) і Ширвінтами (21 листопада). Після цього Ліга Націй намагалася врегулювати конфлікт шляхом створення федерації (План Гіманса), але безрезультатно.

У радянсько-литовських переговорах з травня 1920 умовою, що визначала східні та південно-східні кордони Литви, були спочатку її військова співпраця у війні проти Польської республіки, потім, при погіршенні воєнної ситуації, — її нейтралітет. 12 липня 1920 у Москві було підписано договір про мир між РСФРР і Литвою, який визнавав державну незалежність Литви у кордонах колишньої Ковенської губернії, частини Віленської, Гродненської, Сувалкської губерній, включаючи Відзи, Вільну, Ошмяни, Ліду, Щучин, Гродно. Договір набирав чинності 14 жовтня. Однак вже 26 серпня 1920 Вільну було передано владі Литви. Інші місцевості, які відходили за радянсько-литовським договором до Литви, також поспішно передавалися під контроль литовської адміністрації при польському наступі після «дива на Віслі».

З вторгненням у серпні 1920 польських частин на території, на які претендувала Литва, польські війська зіткнулися з литовськими частинами. Рада Ліги Націй 20 вересня прийняла рекомендацію, що підтверджувала як східний кордон Польської республіки «лінію Керзона», на захід від якої простягалися землі з переважаючим польським населенням, на схід — території з переважанням непольського (литовського, білоруського, українського) населення, і запропонувала Польщі рахуватися з нейтралітетом территорії Литви зі східного боку лінії. Литва та Польська республіка офіційно прийняли цю рекомендацію. Під тиском Ліги Націй в останніх числах вересня 1920 в Сувалках почалися польсько-литовські переговори. 7 жовтня було підписано договір, котрий розмежував польську і литовську зони. Відповідно до договору Вільна та території, що до неї прилягали, опинялися на литовському боці демаркаційної лінії. Договір мав набути сили 10 жовтня 1920.

За два дні до набрання чинності Сувальським договором за негласним розпорядженням Юзефа Пілсудського польські частини під командуванням генерала Люціана Желіговського, імітуючи непідкорення верховному командуванню, почали наступ і зайняли Вільну (9 жовтня) та Віленський край. Зайняті території були оголошені державою Серединна Литва, тимчасово керованою Верховним головнокомандувачем і Тимчасовою урядовою комісією.

Утворення Серединної Литви стало результатом взаємодії федералістичної концепції Юзефа Пілсудського з військовими і політичними реаліями 1918–1920 років. За задумом Пілсудського, держави, що виникли на руїнах Російської і Австро-Угорської імперій (польська, литовська, білоруська, українська) мали утворити федерацію, яка б відтворювала Першу Річ Посполиту. Але в Польській республіці, Литві та сусідніх країнах до завершення Першої світової війни запанувала ідея національної держави. Проте Пілсудський прагнув до створення союзної з Польщею литовської федерації — Литви Північної (Литви Ковенської), Литви Серединної і Литви Південної (із столицею в Новогрудці). Як модифікація цієї ідеї пізніше з’явився «план Гиманса» — висунутий навесні 1921 бельгійським дипломатом Полем Гимансом план врегулювання польсько-литовського конфлікту, що передбачав створення держави з двох кантонів, — з центром в Вільно і з центром в Ковно.

В ході Польсько-радянській війни 1920 в ході контрнаступу польської армії, в якій Литва оголосила себе нейтральною, в серпні 1920 польські війська зіткнулися з литовськими частинами на Сувальщині. В останніх числах вересня 1920 в Сувалках почалися польсько-литовські переговори. 7 жовтня було підписано договір, що розмежовував польську і литовську зони. Відповідно договору Вільно виявлявся по литовському боці демаркаційної лінії. Договір повинен був вступити в дію 10 жовтня 1920.

Розташовані за 50 км від Вільно частини зайняли місто 9 жовтня. Увечері того ж дня генерал Желіговський радіограмою, адресованою урядам Польської республіки, США, інших держав і Лізі Націй, сповістив про те, що солдати родом з Віленського краю відмовилися підкорятися Верховному головнокомандувачу, що він прийняв над ними командування та ним створена тимчасова виконавча комісія.

Про утворення Серединної Литви сповіщали три ноти, вислані 12 жовтня 1920 генералом Л. Желіговським уряду Польської республіки у Варшаві, уряду Литви у Каунасі та державам Антанти.

Ліга націй зажадала припинення бойових дій, втрутившись у мить, коли, на думку деяких дослідників, литовським військам після вдалих боїв під Гедройцями (19 листопада) і Ширвінтами (21 листопада) відкривалася дорога на Вільно. За посередництвом контрольної комісії Ліги націй 29 листопада було підписано перемир’я. 17 грудня 1920 військова контрольна комісія Ліги націй позначила нейтральну смугу в 10 км, що розділяє Литовську Республіку і Серединну Литву.

Пізніше, за наполяганням Польської республіки, конференція послів Великої Британії, Французької республіки, Королівства Італія, Японської імперії 15 березня 1922 ухвалила рішення про ліквідацію нейтральної смуги, встановивши демаркаційну лінію на захід від залізниці Даугавпілс — Гродно. Литовський уряд з цим рішенням не погодився, але був змушений зважати на існування демаркаційної лінії, яку уряд Польської республіки трактував як державний кордон.

В обігу перебували грошові знаки Польської Республіки

Віленський край (лит. Vilniaus kraštas, пол. Wileńszczyzna, біл. Віленшчына)

Площа — 6 909 км², Населення — 490 000 (1939)

Столиця — Вільно

(1922-1939)

300px-POL_województwo_białostockie_II_RP_COA.svg.png

9 жовтня 1920 року генерал броні, друг Юзефа Пілсудського, очільник Серединної Литви Люціан Желіговський звернувся у Вільно до представників краю з метою організації виборів для рішення волевиявлення населення. Проте спочатку призначені на 9 січня 1921 вибори були відкладені. 28 жовтня 1921 була призначена нова дата виборів — 8 січня 1922. До участі допускалися постійні жителі Серединної Литви й уродженці її території. Серед 12 виборчих округів 3 знаходилися на території Польської республіки (Ліда, Василішки, Браслав) і 2 на території Литви (Ширвінти, Високий Двір).

Більшість литовців на заклик лідерів литовського населення Серединної Литви вибори бойкотувала. До бойкоту приєдналася частина білорусів і євреїв. У виборах брало участь всього 64, 4% виборців (249 325 людина). З литовців, що мали право голосу, проголосувало 8, 2%, з євреїв — 15, 3%, з білорусів — 41%. У віленському сеймі 77 мандатів отримали політичні об’єднання, що виступали за повну інкорпорацію Серединної Литви до складу Польської республіки, 22 — прихильники автономії в складі польської держави, 4 — прихильники федерації з Польською республікою (Демократична партія) і лише 3 — прихильники союзу з литовською державою (Народний союз Відродження). Засідання сейму почалися 1 лютого 1922. На засіданні 20 лютого 1922 сейм 96 голосами при 6 що утрималися (у деяких виданнях цифри відповідно 101 і 3) прийняв резолюцію про беззастережне включення Серединної Литви до складу Польської республіки.

22 березня 1922 засновницький сейм в Варшаві прийняв Акт возз’єднання Віленського краю з Польською Республікою. 24 березня 1922 віленський Сейм був скасований, де частина його депутатів була кооптована в Сейм Польської Республіки. 6 квітня варшавським Сеймом був прийнятий закон про встановлення державної влади на Віленщині. 18 квітня 1922 у Вільно за участю Начальника держави Юзефа Пілсудського, прем’єр-міністра Антонія Пониковського, примаса Польської республіки Едмунда Дальбора, генерала Люціана Желіговського відбулося урочисте підписання акту про встановлення влади уряду Польщі.

Однак Литва не відмовлялася від прав Вільнюський край та вела за нього активну пропагандистську і дипломатичну боротьбу. Литва визнала анексію Віленського краю Польщею тільки в 1937 році.

11 березня 1938 року, тобто за день до незаконного аншлюсу Австрії нацистською Німеччиною, на кордоні між Литвою і Польщею трапився інцидент. На демаркаційній лінії в селі Траснінкай, що неподалік міста Меркіне, виявили тіло вбитого польського солдата Станіслава Серафіна (пол. Stanisław Serafin). Обставини його загибелі є доволі спірними, проте найбільша поширена версія наступна. Польський жовнір, патрулюючи прикордонну ділянку території, близько 5:00 ранку наткнувся на цивільних осіб, які намагалися перетнути офіційну межу країн. Він спробував зупинити їх, однак внаслідок переслідування невідомих випадково потрапив на територію Литви. Там польського жовніра помітив литовський прикордонник Юстас Лукошявічюс (лит. Justas Lukoševičius). Попередивши своє керівництво про присутність іноземного солдата на литовській території, він отримав розпорядження затримати його. Спершу Лукошявічюс намагався мирно схопити бійця, однак коли це не вдалося, литовець чотирма пострілами смертельно поранив Серафіна. Важкопораненого поляка відвезли в Траснайкай, де він помер на ранок наступного дня. Литовці відмовилися допустити до нього польського лікаря, натомість литовський медик прибув занадто пізно.

17 березня 1938 року Польща висунула ультиматум Литві, який став кульмінацією напруженості у взаєминах між обома державами, що тривала упродовж усього міжвоєнного періоду. Дана подія, яка збіглася у часі з анексією Австрії Німеччиною, викликала багатотисячні маніфестації у польських містах і посилила антилитовські настрої. Польське керівництво, користуючись міжнародною кризою для розв’язання давніх територіальних суперечок, висунуло уряду сусідньої держави ультиматум. У ньому вимагалося, аби влада балтійської країни беззастережно погодилася встановити дипломатичні відносини з офіційною Варшавою протягом 48 годин і завершила взаємну акредитацію послів до 31 березня. У протилежному випадку поляки залишали за собою можливість «власними засобами забезпечити законні інтереси своєї держави».

Литовці розуміли, що встановлення дипломатичних відносин означало де-факто відкликання претензій на Віленський край та їхню історичну столицю — Вільнюс. Апеляція до провідних країн світу, окрім формальних декларацій про засудження дій Другої Речі Посполитої, не мала жодного наслідку. Отож невелика держава, яка фактично опинилася віч-на-віч перед лицем загрози власній незалежності і територіальній цілісності, була вимушена 19 березня прийняти ультимативні вимоги. Сторони налагодили дипломатичні стосунки, здійснили обмін посольствами. Невдовзі було відновлено поштово-телеграфне й залізничне сполучення, та встановлені консульські відносини. Тим не менш, Литва не погодилася визнати втрату Вільнюса де-юре. Протягом 1939 року в польсько-литовських взаєминах окреслилася певна відлига і станом на початок Другої світової війни балтійська республіка залишалася суворо нейтральною державою.

З вторгненням у вересні 1939 радянських військ на територію Польської республіки Віленський край було спочатку передано Білоруській РСР. За Договором про передачу Литовській Республіці міста Вільно та Віленської області і згідно з тодішнім договором про взаємодопомогу між Радянським Союзом і Литвою від 10 жовтня 1939 частину Віленського краю було передано до складу Литви.

В обігу перебували грошові знаки Польської Республіки

Республіка Польща (пол. Rzeczpospolita Polska),

Столиця — Варшава

Площа — 387 000 (1921), 388 634 (1931), 389 720 (1938) км², Населення — 27 177 000 (1921), 32 107 000 (1931), 34 849 000 (1938)

I період (1918-1939)

800px-Godło_II_Rzeczypospolitej.png

Див. також ЧехіяУгорщинаАвстрія,

Прагнення поляків до незалежності було надіслане у посланні американського президента Вудро Вільсона до конгресу в січні 1918, а також у декреті Раднаркому Росії у серпні 1918. З наближенням поразки країн Четверного Союзу у війні восени 1918 могутній національний рух поляків виявився у заснуванні декількох урядових осередків — у Кракові (Польська Ліквідаційна Комісія), Любліні (Тимчасовий Народний Уряд), Варшаві (Регентська рада і уряд).

11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в’язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.

Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв’язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході Польща у результаті війни з українцями захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Юзеф Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за Польщею.

Включення Спишу і Орави в нову державу Чехословачину теж став причиною конфлікту поміж державами. На початку листопада 1918 в Яблонці була заснована Національна Рада Поляків у Верхній Ораві і про-польська Списька Народна Рада була заснована у Старій Любовні, обидві групи були в контакті з республікою Закопане, — короткотривалою польською державою в Подгалє. 6 листопада 1918, польські сили вступили в Спиш, але відступили після поразки в Кежмароці 7 грудня 1918, а також через тиск Антанти. Після І Світової війни, територіальна суперечка між Польщею і Чехословаччиною вибухнула в Тешинській Сілезії. Щоб зменшити напругу, регіональний орган Польщі “Rada Narodowa Księstwa Cieszyńskiego” та Чехословаччини “Národní výbor pro Slezsko”, узгодили тимчасові кордони. Внаслідок договору значні території із переважно польським населенням відійшли Польщі, проте міста Фрайштадт (Фриштат) та інші економічно важливі регіони — до Чехословаччини (26 із 36 вугільних шахт опинилися під чехословацьким контролем).

Чехословацький уряд в Празі попросив, щоб поляки припинили свою підготовку до національних парламентських виборів в області, яка була визнана польською в тимчасовій угоді, оскільки ніяке суверенне право не мало виконуватися в спірних областях. Польський уряд не пішов на поступки і чеська сторона вирішила зупинити підготовку силою. Чеські війська ввели в область, керовану польським тимчасовим урядом 23 січня. Чеські війська взяли гору над слабкішими польськими підрозділами, спричинивши втрати в 200 осіб з обох сторін та приблизно 1000 осіб поранених. Поряд із необхідністю протистояння польській армії, чехословацькі збройні сили наштовхнулися на масовий збройний спротив місцевого цивільного населення. Більшість польських військ у той час були зайняті боротьбою з Західно Українською Народною Республікою у східній Галичині та водночас була задіяна у Радянсько-польській війні. Антанта примусила Чехословаччину зупинити агресію, і 3 лютого, 1919 в Парижі Чехословаччина з Польщею були змушені підписати нову лінію демаркації. Було також узгоджено сферу компетенції новоствореної контрольної комісії за участю всіх держав, що брали участь у перемовинах (представниками яких виступали В. Вільсон, Д. Ллойд-Джордж, В. Е. Орландо, Ж. Клемансо та Е. Бенеш, Р. Дмовські), першочерговим завданням якої було недопущення ескалації конфлікту та визначення подальшої долі регіону. 25 травня 1919 р. у Празі відбулась зустріч Т. Масарика та І. Я. Падеревського, на якій перший вимагав від імені чехословацького уряду перегляду домовленостей та надання Чехословаччині чергових регіонів, останній у свою чергу відмовлявся будь-яким чином офіційно визнавати легітимною військову агресію Чехословаччини взимку 1919 р.

Переговори у Кракові 21-27 липня 1919 р. також не призвели до відчутних змін. На фоні активізації терористичної діяльності Польської військової організації на спірних територіях та містах Орава і Спіш країни-учасниці Антанти (США, Велика Британія, Італія) та конфліктуючі сторони домовились 10 вересня 1919 р. щодо вжиття заходів по проведенню місцевого плебісциту з метою подальшого визначення долі територій. Польський уряд більш активно лобіював такий варіант подій, зважаючи на переважну більшість польського населення в Тешинській області. Франція не висловила своєї підтримки союзникам по Антанті, беручи до уваги свій вплив на території Чехословаччини, і в подальшому постійно відкладала проведення плебісциту та перешкоджала його проведенню на території Польщі, чекаючи на більш сприятливі політичні обставини.

Завершальна лінія була узгоджена на Спа конференції у Бельгії. 28 липня, 1920, західна частина спірної території, була передана Чехословаччині, створивши Заолжя з істотною польською меншиною в Чехословаччині, тоді як Польща отримала східну частину — Спиш; (зокрема регіон навколо Яворжини). Бенеш Едуард погодився передати Польщі 13 селищ (Нова Біала (пол. Nowa Biała), Юргов (пол. Jurgów) і Неджиця (пол. Niedzica); 195 км²; з населенням 8747 осіб) в північно-західному Спіші і 12 селищ в північно-східній Ораві (навколо Яблонки (пол. Jabłonka); 389 км²; з населенням 16133 осіб), Чехословацька влада офіційно наголошувала, що мешканці розмовляють словацькою, але поляки стверджували, що діалект вживаний там є польською мовою.

Польський уряд не був задоволений цим результатом. Конфлікт був вирішений Радою Ліги Націй (Міжнародний судовий Орган) 12 березня 1924, яка вирішила, що Чехословаччина повинна зберегти територію Яворжини і Ждіару (пол. Ždiar) і який спричинив за собою додатковий обмін територій в Ораві — територія біля Нижньої Ліпниці (пол. Nižná Lipnica) перейшов до Польщі, територія біля Сухої Гори (пол. Suchá Hora) і Гладовки (пол. Hladovka) перейшли до Чехословаччини. Нові межі були підтверджені Польсько-Чехословацьким Договором 24 квітня 1925 й ідентичні сучасними кордонам.

За Версальським мирним договором 1919 до Польщі була приєднана Познанщина і частина Помор’я з вузьким виходом до Балтійського моря; порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста; у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит. Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919–1921) союзні держави погодились на передачу Польщі третини терену Верхньої Сілезії.

21 квітня 1920 року підписано політичну конвенцію. За нею Польща зобов’язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі та польського — в Україні. Ця угода мала символічне значення для УНР. Попри це, уряд Симона Петлюри мусив піти на великі поступки, бо визнавалися уже де-факто встановлені кордони по межі розташуванням польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало тимчасове зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Симона Петлюри — Володимиром Винниченком, Михайлом Грушевським та іншими. Голова Всеукраїнського трудового конгресу Семен Вітик назвав цей договір незаконним. Англійський науковець лівих поглядів Едвард Карр назвав С. Петлюру «вдалим авантюристом», а укладений ним Варшавський договір кваліфікував як банкрутство українського буржуазного націоналізму, бо національні відчуття українського селянства стимулювалися перш за все ворожістю до польських поміщиків. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Валерієм Славеком, яка заклала підвалини спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України. Пізніше, у жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав УСРР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір. Цей радянсько-польський договір був укладений як проти УНР, так і проти С.Петлюри.

У серпні 1920 року в Мінську відбулися польсько-радянські переговори, щодо ситуації, коли радянські війська загрожували незалежності Польщі. Польською делегацією керував віце-міністр закордонних справ, Ян Домбський (пол. Jan Dąbski), а радянською делегацією Карл Данішевський (пол. Kārlis Daniševskis, рос. Данишевский, Карл Юлий Христианович, латис. Jūlijs Daniševskis). Восени 1920 року переговори було перенесено на нейтральний ґрунт в Ригу (Латвія), а Данішевського замінив Адольф Йоффе. Після перемоги у варшавській битві та неманській кампанії (пол. Bitwa nad Niemnem (1920) польська делегація отримала в свої руки козирні карти. Як представників Польщі в Ригу вислано Яна Дабського, Генріха Страсбургера (пол. Henryk Strasburger) й Леона Василевського.

Більшість складу групи (за виключенням Василевського і Страсбургера) належали до правого угрупування в польському політикумі, були противниками будівництва польсько-білорусько-литовської федерації й незалежності України. Вже на початку відповідних перемовин польська делегація визнала УСРР як сторону переговорів, вилучаючи одночасно визнання УНР, з якою пов’язувала Польщу союзницька угода з весни 1920 року.

Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії Володимир Кедровський, представник уряду УНР Сергій Шелухін та делегація ЗУНР під проводом Костя Левицького. Мирний договір формально діяв із моменту обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і до 17 вересня 1939, коли його односторонньо денонсував радянський уряд у зв’язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі червоною армією.

В результаті договору з більшовиками Польща отримала землі, котрими володіла перед третім і частково другим поділом Речі Посполитої, які в 1795-1916 роках складали частину Російської імперії, але від весни 1919 були зайняті військом польським: губернії Гродненська й Віленська, а також західні частини Волинської губернії з Луцьком, Рівним і Кременцем і Мінської губернії з містами Несвіж, Докшиці і Столбці. РРФСР і УРСР відмовилися від претензій на Східну Галичину, яка до 1914 року входила до складу Габсбургської монархії. Більшовики погоджувались з їх міжнародно-правовим статусом як підмандатної території Ліги Націй з тимчасовим управлінням Польщею, затвердженим Верховною Радою Паризької конференції 25 червня 1919 року. На сході Галичини польські повноваження тимчасового зверхника мали за межу річку Збруч.

Під час польсько-радянської війни 1920 року українська сторона надала суттєву військо-політичну допомогу Польщі та зарекомендувала себе як надійного партнера. Завдяки грамотним тактичним діям українського командування Армії УНР, героїзмові та звитязі рядових військових, вдалося не просто зупинити більшовицьке просування на захід та відвернути трагедію під Варшавою, але й, в ґрунті речі, зірвати більшовицькі плани «всесвітньої революції».

Після підписання сепаратної Ризької угоди, українські дивізії було залишено напризволяще поляками під Проскуровом та Кам’янець-Подільським. Не витримавши більшовицького наступу, українські війська перейшли 21 листопада 1920 року Збруч і були інтерновані поляками в таборах у Каліші, Александрові Куявському та інших містах. Так поляки віддячились своїм українським союзникам, які допомогли врятувати Варшаву від більшовиків.

Польсько-радянський кордон пролягав у принципі уздовж лінії ІІ поділу Польщі 1793 року (з корекцією на користь Польщі в вигляді частини Волині і Полісся та містом Пінськ). Головним критерієм в питанні розподілу територій було те, що Польща відмовлялася від земель давньої Речі Посполитої, розташованих на схід від кордону, встановленого в Ризі, а РРФСР і УРСР від претензій на території, що лежали західніше від лінії кордону. Польща, внаслідок визнання маріонеткової УРСР і паралельну відмову визнання УНР (свого єдиного союзника в польсько-більшовицькій війні), відмовлялася фактично від реалізації програми федерального устрою держави.

У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення. У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і центристським партіям — ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив Ігнаци Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. В 1922 році після декількох повстань польського населення у Верхній Сілезії Польща змогла взяти цю провінцію під свій контроль. Для забезпечення виходу Польщі до Балтійського моря з колишніх німецьких територій був утворений «польський коридор», який відрізав Східну Пруссію від Німеччини, перетворивши її в анклав. У результаті захід країни був населений переважно німцями, що робило Польщу вразливою в питаннях територіальних претензій з боку Німеччини.

Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв’язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста Владислава Грабського в 1923–1924 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський за допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим «санації». Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929–1933 викликала численні соціальні конфлікти.

Нова Польська держава за часів правління Юзефа Пілсудського, набрала форми авторитаризму. Польський уряд розглядав Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагався збільшити на них свій вплив. Для цього відбувалася колонізація (осадництво — переселення поляків на Волинь на землі, що були відібрані у місцевих українців), пацифікація (репресії проти соціально активного українського населення), обмеження українців у правах на освіту та радикальна її полонізація, руйнування українських храмів (особливо на Холмщині). Це спричинило радикалізацію польсько-українських відносин, і зокрема боротьбі проти ОУН в 1930-их.

Рішення про «утихомирення» Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Ю. Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалися 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у шістнадцяти районах Східної Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено шістнадцять рот поліції, для здійснення якої підрозділи у кількості 80–150 осіб оточували села і проводили обшуки та допит мешканців. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно «екзекуціями».

Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священикам, але й всім українським установам — школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» — побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооператив, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась «нафта», синька, олія, оцет.[4] Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали двадцять п’ять — тридцять, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського (пол. Józef Klemens Piłsudski), співати польський гімн. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. За українськими даними зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб. Під час акції було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, більшість — 698 — було виправдано та звільнено. Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання. Пацифікація була елементом передвиборчої кампанії провладної більшості. Так, під час пацифікації із селян силою вибивали зобов’язання голосувати за провладний Безпартійний Блок. Таким чином, під час виборів у листопаді 1930 року за провладний блок проголосувало більше половини виборців краю, кількість українських депутатів у сеймі зменшилася вдвоє — з 46 до 20. Проведена каральна акція польської влади набагато перебільшувала кількість актів саботажу.

У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936–1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію — Табір Національного Єднання (Озон).

У зовнішній політиці Польщі дотримувалась тактики «рівноваги сил», «балансування» між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі Однак міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція.

Після приходу до влади Адольф Гітлер почав реалізовувати ідею об’єднання німців у єдину державу. Спираючись на військову силу та дипломатичний тиск, у березні 1938 року Німеччина безперешкодно приєднала до себе Австрію, а у жовтні 1938 року у результаті Мюнхенської угоди анексувала Судетську область, що належала Чехословаччині.

21 вересня 1938 року, в самий розпал Судетської кризи, польські державні діячі пред’явили чехам ультиматум про “повернення” їм Тешинскої області, де проживало 80 тисяч поляків і 120 тисяч чехів. 27 вересня було озвучено повторну вимогу. У країні нагніталася античеська істерія. Від імені так званого “Союзу сілезьких повстанців” у Варшаві абсолютно відкрито проходило вербування до Тешинського корпусу. Загони “добровольців” потім направлялися до чехословацького кордону, де влаштовували збройні провокації та диверсії, нападали на склади зі зброєю. Польські літаки щодня порушували кордон Чехословаччини. Польські дипломати в Лондоні та Парижі ратували за рівний підхід до вирішення Судетської і Тешинскої проблем, а польські та німецькі військові тим часом вже домовлялися про лінію демаркації військ у разі вторгнення у Чехословаччину. В один день з укладанням Мюнхенської змови, 30 вересня, Польща направила до Праги черговий ультиматум та одночасно із німецькими військами ввела свою армію в Тешинську область. Залишившись у міжнародній ізоляції, чехословацький уряд був змушений прийняти умови ультиматуму.

Радянські представники заявили, що СРСР стримає своє слово і прийде на допомогу Чехословацькій республіці. Заступник наркома закордонних справ СРСР В. Потьомкін в бесіді з чехословацьким посланцем до Москви З. Фірлінгером підтвердив готовність СРСР виконати пакт про взаємодопомогу, у випадку якщо Чехословацька республіка зазнає нападу з боку Третього Рейху, аналогічні заяви зробили нарком M. Литвинов британському послові в Москві і радянський повпред в Парижі — французькому уряду.

Після підписання Мюнхенської угоди 1 жовтня 1938 року Польща анексувала Заолжя (Тешинська Сілезія). Таким чином, Польща разом з нацистською Німеччиною та Угорщиною взяла участь у поділі Чехословаччини. 24 жовтня 1938 року міністр закордонних справ Третього Рейху Йоахим фон Ріббентроп під час обіду на честь посла Польщі в Німеччині Юзефа Липського заявив, що прийшла пора остаточно з’ясувати відносини між Польщею і Німеччиною. Насамперед, продовжував він, мова йтиме про Данциг, який необхідно «повернути» Третьому Рейху.

За словами Ріббентропа, Німеччина планувала побудувати шосе і прокласти двоколійну залізницю через «польський коридор», щоб з’єднати Німеччину з Данцигом і Східною Пруссією. Від Польщі також вимагалось приєднання до Антикомінтернівського пакту, спрямованого проти СРСР. В обмін на це Німеччина готова продовжити польсько-німецький договір на 10—20 років і гарантувати непорушність польських кордонів.

19 листопада 1938 року міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек надіслав в Берлін відповідь на німецькі пропозиції. Відповідь була негативною, однак, не бажаючи загострювати ситуацію, поляки запропонували замінити гарантії, надані Данцигу Лігою Націй, німецько-польськими гарантіями, що дають Данцигу статус вільного міста. «Будь-яке інше рішення, — писав Бек у меморандумі, що Липський зачитав Ріббентропу, — як і будь-яка спроба приєднати вільне місто до Рейха, неминуче приведе до конфлікту».

15 березня 1939 року Німеччина остаточно окупувала Чехословаччину: на території Чехії було оголошено Протекторат Богемії і Моравії, і утворено Словацьку республіку під сильним впливом Третього Рейху. Оскільки, згідно з дезінформацією Ріббентропа, готувався поділ Словаччини між Польщею та Угорщиною і угорські війська вже були сконцентровані на кордонах, Німеччина під приводом захисту «незалежної» країни ввела свої війська. Таким чином, територія Польщі опинилася з трьох боків оточена військами Вермахту, що робило її вкрай вразливою в разі потенційної агресії з боку Німеччини.

21 березня 1939 року Німеччина вчинила чергову дипломатичну спробу стосовно повернення Данцига. У відповідь на відмову 28 березня 1939 року Гітлер розірвав Пакт про ненапад, укладений у січні 1934 року.

В свою чергу сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великою Британією і Францією. 23 серпня 1939 року у Москві народним комісаром закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом було підписано договір про ненапад. Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі — у першу чергу ліквідацію Польської держави.

Монетна система:

З 1924: 100 грошів = 1 злотий

РПольща.jpg

Впроваджений в обіг 29 квітня 1924 р. в результаті грошової реформи, впровадженої міністром фінансів Владислава Грабськего, злотий замінив польську марку, що була запозичена у Німеччини. Нова валюта опиралася на золотовалютний паритет, вартість 1 злотого встановлено на рівні 0,1687 г золота. 

Серед пропонованих назв валюти Другої Речі Посполитої найбільшу популярність мали «лех», «пол» і «злотий». Зрештою, було обрано назву злотий, яка стала історично монетарною одиницею Польського Королівства.

До кінця 1925 року урядові зобов’язання за цінними паперами стали завищені, можливості їх погасити в уряду не було, фінансова стабільність в країні була підірвана. Монети почали карбуватися в 1923 році, хоча в обігу вони з’явилися наприкінці 30-х. Карбувалися монети номіналами в 1, 2 (1923, 1925 1927, 1928, 1930—1939), 5 (1923, 1925 1928 1930, 1931, 1934—1939 — латунь, бронза), 10, 20, 50 (1923 — нікель) грош, 1 злотий (1924, 1925 — срібло; 1929 — нікель ), 2 (1924, 1925, 1932–1935), 5 (1928, 1930–1932, 1934–1936, 1938 — срібло), 10 (1925 — золото; 1932-1939 — срібло), 20 (1925 — золото) злотих.

5 злотих, 1933 1932-1934

9$ VF 11.000.000

Німецька окупація:

Генерал-губернаторство для окупаційних Польських земель (нім. Generalgouvernement für die besetzten polnischen Gebiete, пол. Generalne Gubernatorstwo dla okupowanych ziem polskich)

Столиця — Лодзь (1939), Краків (1939-1945)

Площа —95 742 (1939), 142 000 (1941) км², Населення — 12 100 000 (1941), 18 000 000 (1943)

(1939-1945)

1024px-Reichsadler_der_Deutsches_Reich_(1933–1945).svg.png

1 вересня, о 4 годині 45 хвилин навчальний німецький корабель «Шлезвіг-Гольштейн» відкрив вогонь по польській військово-морській базі Вестерплатте на Балтиці. Цей обстріл вважається першими пострілами війни. Одночасно з початком обстрілу Вестерплатте розпочали наступ війська Вермахту. З півночі вторгнення здійснювала група армій Бока, що мала у своєму складі дві армії. 3-тя армія під командуванням Кюхлера завдавала удару зі Східної Пруссії на південь, а 4-та армія під командуванням Клюге — на схід через Польський коридор, щоб з’єднатися з військами 3-ї армії і завершити охоплення правого флангу поляків.

У ніч з 1 на 2 вересня в Польщі відбулися арешти та інтернування осіб, що підозрювалися у приналежності до ОУН або були пов’язані із крайнім націоналізмом. Та від 5 вересня старости, користуючись своїми повноваженнями, почали відпускати осіб, котрі були арештовані без достатніх підстав, і тих, за яких поручилися знані громадяни, в тому числі й українські діячі. Інших було відправлено до більших в’язниць у східній Польщі або до ізоляційного табору «Береза Картузька». Через декілька днів польська влада звільнила майже усіх українських політичних в’язнів: М. Лебедя, М. Климишина, С. Бандеру та інших. До середини вересня німецьке командування всерйоз розглядало можливість створення незалежної української держави на теренах Західної України, але вступ 17 вересня у війну СРСР вніс свої корективи: згідно з домовленостями від 28 вересня ця територія ставала частиною СРСР.

Наступ словацьких військ розпочався о 5 ранку 1 вересня 1939 року, одночасно зі вступом на польську територію частин Вермахту. Таким чином Словаччина, разом з Німеччиною та Польщею, стала однією з перших воюючих сторін Другої Світової війни. Протистояли словакам польська «Армія Краків» на чолі з генералом Шилінгом та «Армія Карпати» на чолі з генералом А. Фабриці. Словацькі дивізії отримали диференційовані завдання: 1 піхотна дивізія на чолі з генералрм Антоном Пуланичем атакувала Підгалля, Пеніни і частково Судецькі Бескиди. Шлях її наступу проходив через Явожне-Юргув-Нєдзічє-Чорштин-Нижнє Сромовце-Новий Тарг. Після цього дивізія мала продовжувати наступ у напрямку Маньови-Харкльова-Охотниця-Тильманова та Кам’яниці. На лінії просування словацьких сил доходило до запеклих боїв з польськими частинами. Так, на околиці Чорштина, Охотниці, Лелюхова, Мушині, Жегєстова польські війська без зупину атакували словаків, що на певний час зупинило просування останніх.

3 вересня 1939 року о 5.00 Велика Британія та Франція об 11-00, згідно з попередніми домовленостями з польським урядом, оголосили війну Німеччині, однак замість того, щоб розпочати широкомасштабні бойові дії на західному фронті, франко-німецьке протистояння обмежувалося боями місцевого значення. Стосовно допомоги Великої Британії, то було ясно, що перші дві дивізії англійського експедиційного корпуса могли прибути на континент лише у перших числах жовтня, ще дві — у другій половині жовтня. На інші англійські дивізії розраховувати не доводилося. Для французів це також служило підставою не починати наступальних дій. Таким чином союзники Польщі з перших же днів перейшли до позиційної війни і реальної допомоги Польща так і не отримала.

4-5 вересня словацька дивізія брала участь у боях проти регулярних частин польської армії. 7 вересня зайняла оборону, просунувшись на 30 км углиб польської території. 3-я словацька дивізія «Разус» під командуванням полковника Августина Малара боронила 170-кілометрову ділянку кордону від Старої Любовні до кордону з Угорщиною, де відбивала атаки польської армії під Черемхою і Гутою Полянською, а також підтримувала німців в наступі по лінії Ясло-Кросно-Сянок та Букоуське-Балигруд-Цисна. Ця дивізія брала участь лише в локальних прикордонних сутичках, згодом перейшла кордон та до 11 вересня зайняла частину польської території, не зустрівши збройного спротиву.

Бої за Варшаву почалися 8 вересня. Бл. 17 годин 4-та танкова дивізія 10-ї німецької армії своїм передовим загоном увірвалася з південного сходу до Варшави, але силами добровольчих загонів подальше просування німців в центр Варшави було зупинено. Ще кілька спроб танкових проривів 9-10 вересня також не мали успіху. Оцінивши міцність оборони міста та складність ситуації в битві під Бзурой, командувач групою армій «Південь» відмовився від подальших спроб взяти Варшаву з ходу. 8 вересня польське головне командування віддало наказ про створення армії «Варшава», на чолі якої був поставлений генерал Юліуш Руммель — у недавньому минулому командувач армією «Лодзь». За рішенням головного командування від 10 вересня Варшава ставала особливим самостійним районом оборони. У результаті просування 3-ї німецької армії через Нарев і Буг до півдня й виходу її частин на східні околиці столиці 14 вересня кільце оточення навколо Варшави замкнулося зі сходу. 15 вересня німецьке командування запропонувало захисникам Варшави в 12-годинний термін здати місто з можливістю евакуації цивільного населення, інакше будуть застосовані масовані повітряні бомбардування.

16 вересня німецький парламентер не був прийнятий, що означало відмову від пропозиції. Однак вже наступного дня, 17 вересня, польське командування у Варшаві спробувало ініціювати переговори щодо евакуації цивільного населення, але пропозиція була відхилена особисто Гітлером.

19 вересня командувач 8-ї німецької армії, на яку було покладене завдання взяти місто, віддав наказ про генеральний штурм. З 22 вересня почалося посилене повітряне бомбардування й масований артилерійський обстріл Варшави. 25 вересня в повітряному нальоті на Варшаву взяло участь 1150 літаків Люфтваффе. Всього на польську столицю було скинуто 5818 тонн бомб.

28 вересня командування варшавського гарнізону, вичерпавши всі сили й засоби, які можна було використати для оборони, змушене було підписати акт про капітуляцію.

29 вересня німецькі частини почали штурм оборонних позицій  півострова Гель і вже 2 жовтня 1939 року гарнізон був змушений скласти зброю. Останніми припинили опір загони під командуванням генерала Францишека Клееберга. У період з 2 по 5 жовтня його Окрема оперативна група «Полісся» вела бої в районі Коцька з військами Вермахту і склала зброю тільки тоді, коли вичерпалися запаси набоїв і медикаментів.

6 жовтня 1939 року німецьке верховне головнокомандування оголосило про успішне завершення військової операції проти Польщі.

12 жовтня 1939 року урядом Німеччини була створена тимчасова адміністративно-територіальна одиниця у центрально-східній частині Польської держави. До складу Генеральної губернії входили і українські етнографічні землі — Лемківщина, Підляшшя, частина Посяння і Холмщина. 1 серпня 1941 року Генеральна губернія була об’єднана з дистриктом Галичина. На чолі губернії стояв генерал-губернатор Ганс Франк, якому належала вся повнота адміністративної і військової влади.

У великих містах окупаційною владою створювались єврейські гетто, куди зганялося все єврейське населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено у Варшаві — у ньому містилося до 480 000 євреїв. Створювалися табори смерті, систематичне знищення євреїв Польщі отримало назву «Операція Рейнхард». Кількість жертв таборів смерті точно не встановлена, за оцінками «Енциклопедії голокосту», загинуло до 3 мільйонів польських євреїв.

Генеральна губернія поділялась на окружні крайзгауптманшафти та виділені в окремі одиниці крайзфрайштадти на чолі з штадтгауптманами. В Галичині було відновлено поділ на повіти і гміни. Сільське населення отримало право територіального самоуправління. Окупаційний режим на галицьких землях був дещо ліберальніший, ніж на решті українських територій, що було пов’язано з тривалим перебуванням у складі Австро-Угорщини.

Зміна адміністративної структури була розроблена міністром фінансів Луцом фон Крозігом, котрий через фінансові причини хотів зменшини кількість дистриктів до трьох. У березні 1943 року було оголошено про об’єднання дистриктів Краків та Галичина та поділ території дистрикту Варшава між дистриктами Люблін та Радом. Краків та Варшава повинні були залишатися окремими міськими округами, проте Варшава — під прямим керівництвом Генеральної губернії. Цей декрет повинен був стати чинним 1-го квітня 1943 року та був прийнятий Гейнріхом Гімлером, проте Мартін Борман виступив проти, оскільки хотів перетворити регіон на звичайну область імперії. Вільгельм Фрік та Фрідріх-Вільгельм Крюґер теж скептично ставилися до користі цієї реорганізації. В результаті вона була відмінена після переговорів між Гімлером та Гансом Франком.

Політика німецького уряду була спрямована насамперед на ліквідацію інтелектуальної еліти й лідерів польського народу та подальше поневолення, максимальну експлуатацію й германізацію польського суспільства. Терор мав загальний і масовий характер. Страти, виселення, арешти, заслання до таборів, вуличні облави були постійним елементом щоденного життя поляків у роки війни. У містах було запроваджено карткову систему – карткові норми покривали, як правило, третину щоденної потреби людини. У селі діяла продрозверстка – примусові, постійні поставки селянами певної кількості сільськогосподарських продуктів (за невиконання загрожували суворі репресії, включаючи смертну кару).

У Генерал-губернаторстві було зачинено школи середнього і вищого рівня, залишено тільки початкові школи та деякі професійні училища. Закрили також низку польських закладів культури, мистецтва і науки, а накопичені ними колекції, часто унікальні, були знищені чи розграбовані. Ліквідовано було, зрештою, також польські господарчі, спортивні та більшість самоврядних установ.

На польських землях здійснювалась спроба проведення широкомасштабної політики германізації, зокрема, у вигляді запровадження Німецького національного списку (Deutsche Volksliste). Список поділяв жителів цих територій на чотири групи. До двох перших зараховувалися етнічні німці, які декларували своє німецьке походження і активно діяли на користь Німеччини. До двох інших груп могли бути зараховані поляки, які, на думку німецької влади, підходили для онімечення.

Ситуація на Волині 1942—1943 рр. була особливо напруженою через діяльність на її території багатьох загалом ворогуючих сил: німецької поліції, українських націоналістів, польських націоналістів, радянських партизанів та партизанських груп інших українських політичних формацій.

Наприкінці 1942 року Провід ОУН(б) виступав проти масового розвитку партизанського руху, зокрема проти масштабних дій щодо польського населення. Про це є багато свідчень, зокрема звернення керівників ОУН(б) до своїх соратників восени 1942, інструкція провідника ОУН(б) на Волині Дмитра Клячківського (він же «Охрім» або «Клим Савур») 1942 року, рішення конференція ОУН на початку грудня 1942 p. у Львові.

З метою контролю за «дикою партизанкою» на Волинь було направлено пор. Василя Івахіва. 15 лютого 1943 p. у селі Піддубцях Луцького повіту Івахів провів нараду Волинської ОУН, на якій було погоджено збільшити кількість партизанських відділів.

Одним із найбільш спірних історичних питань цього періоду є етнічні чистки українського населення з боку поляків у Закерзонні (на Холмщині та Люблінщині). Суперечливість полягає у різному трактуванні часу цих подій — чи передували вони акціям на Волині, чи відбулися вже після їх початку. У лютому 1943 року почалися обопільні етнічні чистки конфліктуючого українського і польського населення, здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту, та радянських партизанів під час Другої польсько-української війни. У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям Польського уряду на ці землі. Крім того, нелояльне до УПА населення було потенційною опорою для Німеччини та СРСР. 

Насамперед Савур задумав опанувати села, знищивши всі пункти опертя для німців і комуністів. Для цього він вирішив позбутися всіх небажаних елементів, які становили би для партизанки навіть потенційну загрозу. Зокрема, було вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німців, представників інших українських політичних угруповань, які заперечували керівну роль ОУН(б), християн-пацифістів, що не визнавали збройної боротьби, а також поляків, від яких УПА могла очікувати щонайбільше ворожої нейтральності. Отож, перший удар українських повстанців був спрямований проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і державних маєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення.

Кількість жертв, яку називають дослідники з обох сторін, сильно варіюється. За українськими дослідженнями, лише на території одного Володимир-Волинського району поляки вбили майже 1500 цивільних українців. На території Рівненської області виявлено понад 10 тисяч жертв від рук польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань та польської самооборони, а кількість встановлених злочинів, скоєних польськими поліцаями, перевищила 1500. За польськими ж дослідженнями, під час боїв з повстанцями з польського боку загинуло щонайменше 35 тисяч осіб (головним чином — польські селяни), з яких 18 тисяч — із встановленими прізвищами, а з українського боку — до кількох тисяч осіб. Деякі польські історики називають у два-три рази більше число загиблих поляків. Кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, включаючи Волинь, за деякими підрахунками сягає 21-24 тис. осіб.

Головним політичним наслідком подій на Волині стали так званий «українсько-польський обмін населенням», здійснений протягом 1944—1946 років, та операція «Вісла» (1947). У рамках цих акцій польський комуністичний уряд за участі радянських окупантів спершу депортував частину українського населення Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на територію СРСР, а згодом тих, хто відмовився покидати свої оселі, було насильно виселено на західні території Польщі. Водночас рештки польського населення Волині та Галичини також було виселено на територію Польщі.

19 квітня 1943 року в день єврейської Паски у Варшавському гетто почалося повстання проти гестапо. Кількість повстанців за різними даними становили 1000-1500 осіб, в тому числі 400–800 з Єврейської бойової організації (в тому числі багато жінок) та 150–400 Єврейського військового союзу (лише чоловіки). Також було кілька сотень осіб, котрі не були пов’язані з тими організаціями. Інформація про кількість повстанців має дуже багато розбіжностей.

Від польських підпільних організацій повстанці отримували допомогу як перед повстанням, так і під час нього. Зокрема польські підпільники навчали будувати сховки («схрони»), також передавали зброю, бензин та інші хімікати для виготовлення «коктейлів Молотова». Також була невеличка група солдатів, котрі взяли участь у боях. Також використовувалася зброя вбитих німців, проте брак амуніції не сильно покращував ситуацію. На той час в гетто перебувало 50-70 тисяч людей. Раніше було понад 400 тисяч, проте більшість були вже знищені, в тому числі 250 тисяч у винищувальному таборі в Белжеці. День за днем відбувалася поступова ліквідація кварталів гетто. Коли німецькі військові і поліційні (в тому числі колабораційні) загони знову увійшли у гетто, то повстанці відкрили по них вогонь. Впродовж наступних тижнів загони СС та поліції під командування группенфюрера СС Юрґена Штропа придушили повстання і знищили більшість людей (або на місці, або у винищувальному таборі у Треблінці). Все гетто було методично спалене і зрівняне із землею, а після закінчення ліквідації гетто в першій половині травня висаджено в повітря Велику Синагогу.

1 червня 1943 року почалася ліквідація Львівського гетто. При ліквідації табору євреї чинили збройний опір, убивши і поранивши кількох поліцейських. У ліквідації брали участь підрозділи СС і німецької поліції, гітлерюґенд. Близько 7 000 євреїв було вивезено в Янів, більшість з них було розстріляно в «Пісках». 3 000 євреїв було вбито при ліквідації самого ґетто.

В ніч з 15 на 16 серпня вибухнуло повстання у Білостоцькому гетто. У повстанні брало участь близько 300 чоловік, озброєння повстанців було мізерним і могло вистачити лише для такої невеликої кількості бійців. Деякі повстанці озброювалися сокирами, багнетами, косами тощо. Були створені укріплені бункери і два штаби з керівництва повстання. Невелика група повсталих п’ять днів вела бої проти більш трьох тисяч німців. Трьома кільцями підрозділів польової жандармерії, трьох спеціальних поліцейських батальйонів, частин СС і підрозділів вермахту гетто було оточене з усіх сторін. У ніч на 16 серпня німецькі війська зайняли фабрики гетто, вранці 16 серпня в гетто були вивішені оголошення, в яких населенню наказували зібратися в зазначених місцях, нібито для переселення до Любліну.

Після придушення повстання вцілілі євреї були вислані в Треблінку та  Освенцим, 12 тисяч дітей були вислані в табір в Терезині, де знаходились 6 тижнів, поки йшли переговори про обмін єврейських дітей на німців, захоплених англійцями. Після провалу переговорів 5 жовтня 1943 року 1196 дітей і 53 супроводжуючих були перевезені до Освенцима, де за два дні були знищені в газових камерах.

31 липня 1944 року, коли передові радянські сили наблизились до розміщеного на східнім березі Вісли варшавського району Прага, командувач «Армії Крайової» (АК) Тадеуш Коморовський (позивний «Бур») віддав наказ про початок повстання у Варшаві. До операції, що розпочалась по полудні 1 серпня під керівництвом коменданта варшавської області полковника Антона Хрущеля (псевдо «Мантер») приступило 23 тис. вояків АК, з яких лише частина мала зброю.

Повстання почалося 1 серпня 1944 року в рамках розвитку акції «Буря», плану загальнонаціонального захоплення влади в країні, перед радянським наступом. Основною метою повсталих було витіснення німецьких окупантів з міста і підтримка подальшої боротьби проти гітлерівської коаліції. Побічним політичним завданням було прагнення звільнити Варшаву до підходу радянських військ, щоб підкреслити незалежність польської держави, привести до влади підпільний уряд у вигнанні і не допустити насадження Радянською владою Польського комітету національного визволення. Крім того, до непрямих причин можна віднести загрозу облав працездатного населення і радіо-заклик до початку заколоту з Москви.

З моменту початку повстання представники емігрантського уряду Польщі звернулися до військового і політичного керівництва союзників з проханнями надати допомогу повсталим. Радянське політичне та військове командування ніяк не відреагувало на повстання і радянські війська, що стояли неподалік, не здійснили жодних спроб надати повстанцям допомогу.

2 серпня про повстанні у Варшаві стало відомо у Лондоні. Прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчілль організував допомогу повстанцям літаками. Перший виліт був здійснений в ніч з 4 на 5 серпня 1944 року. 4 серпня з аеродрому Фоджія в Італії в напрямку Варшави вилетіли 13 британських бомбардувальників, з яких 7 літаків були з польськими екіпажами. В ході операції було втрачено 5 літаків, але три літаки скинули зброю повстанцям. Другий виліт в складі 3-х літаків з польськими екіпажами був проведений в ніч з 8 на 9 серпня 1944 року, повсталим було скинуто зброю зі всіх літаків. Зважаючи на втрати літаків, британці звернулись до керівництва СРСР, але Йосип Сталін заборонив посадку британських та американських літаків на підконтрольних радянським військам територіях.

Спочатку полякам вдалося взяти під свій контроль більшу частину центру Варшави, захопили чимало стратегічно важливих об’єктів, тож з часом їхня кількість зросла до 34 тис. Подальші події розвивалися не на користь повсталих. Радянський наступ, в силу різних обставин, зупинився, а радіозв’язок з повсталими припинив підтримуватися. Інтенсивні вуличні бої між поляками і німцями продовжилися. Зокрема, 5 серпня повстанці визволили 383-ох в’язнів концентраційного табору Генсіувка, у тому числі 348 євреїв. Більшість із них долучилася до повстанців. В період з 5 серпня до 14 вересня німці, за підтримки авіації, задіяли проти повстанців значні сили. Вже 9 серпня їм вдалося роз’єднати повстанський район. Повстанці змушені були залишати квартал за кварталом. У вересні в їхніх руках залишався лише центр міста. 16-ти тисячний нацистський гарнізон був зміцнений, і 5 серпня нацисти перейшли до контратаки.

На початку вересня 1944 року німецьке командування запропонувало Армії Крайової почати переговори про здачу позицій на досить вигідних для повстанців умовах. 7 вересня 1944 року Польський еміграційний уряд дав санкцію Тадеушу Бур-Комoровському на припинення боротьби і капітуляцію. Цього ж дня спеціальна делегація Польського Червоного Хреста на чолі з заступником голови правління графинею Марією Тарновською попрямувала на переговори в штаб Еріха фон дем Баха. Під час переговорів Крайова Рада міністрів прийняла рішення про капітуляцію. До 14 вересня 1944 року 1-ша армія Війська Польського закріпилася на східному березі Вісли, зробила невдалу спробу форсувати річку, щоб допомогти повстанцям, але тільки 1200 людей змогло перебратися на західний берег

24 вересня 1944 німецькі війська перейшли у вирішальний наступ на райони, зайняті повстанцями. З 24 вересня німці почали вирішальний наступ на район Мокотув, який капітулював 27 вересня, а 29 вересня — на Жолібож, який здався 30 вересня. Частина бійців районa Мокотув на чолі з командиром підполковником В. Рoкицьким через підземні канали пішла в район Центр.

29 вересня німецькі підрозділи в районі Кампінос вступили в останній бій з партизанськими загонами, які у той момент перегруповувались під Якторовом. 19-та танкова дивізія, посилена піхотою з корпусу Баха-Залевського (всього близько 5 000 осіб), атакувала район Мокотув і район Жолібож, командир якого полковник М. Недзельський остаточно здав його тільки після наказу Головної комендатури Армії Крайової.

1 жовтня за наказом генерала Тадеуша Бур-Комoровського повстанці припинили вогонь. 2 жовтня в штабі корпусу Баха-Залевського в Ожарові Тадеуш Бур-Коморовський підписав акт капітуляції — учасникам повстання, що здалися з армією Kрайовою був гарантований статус військовополонених. Через 3 дні повстанці колонами почали залишати Варшаву.

Польща (2 Св.).JPG

15 грудня 1939 року було прийнято рішення про створення емісійного польського банку, оскільки Банк Польщі був евакуйований до Парижу. 8 квітня 1940 року в Кракові почав діяти Емісійний банк в Польщі (пол. Bank Emisyjny w Polsce). Банк почав випуск банкнот в злотих. За національною ознакою були встановлені різні умови обміну: для німців, поляків і євреїв. Було встановлено курс: 1 рейхсмарка = 2 злотих.

Загальна сума емісії Емісійного банку склала 10 183 мільйони злотих. Близько 20 мільйонів злотих було виготовлено в 1940-1942 роках підпільної друкарнею Союзу збройної боротьби. З літа 1943 року організації Армії крайової отримували злоті, що друкувалися в Великобританії.

У 1944 році, після звільнення Польщі, злоті емісійного банку в Кракові і рейхсмарки були обмінені на банкноти в злотих Польського національного банку, випущені на підставі декрету Польського комітету національного визволення від 24 серпня 1944 року. Обмін проводився 1: 1 не більше 500 злотих на одну особу, для приватних підприємств і ремісничих майстерень – до 2000 злотих. Суми, що перевищують ліміти, зараховувались на блоковані рахунки. 

Використання окупаційних злотих в якості платіжного засобу було припинено в січні 1945 року – відповідно до декрету Народної Крайової Ради від 10 січня 1945 року.

Варшавський монетний двір карбував монети номіналами в 1, 5, 10, 20, 50 грошів. Монети карбувалися старими польськими штемпелями (1 гріш — штемпелями 1939 р 10 і 20 грошів — штемпелями 1923 року, 50 грошів — штемпелями пробної монети 1938 року 5 грошів – оригінальними штемпелями на основі модифікованого дизайну 1939 року), але з інших металів — цинк та залізо.

50 грош, 1938 1938

5$ VF 32.000.000

Рейхсгау Позен (нім. Reichsgau Posen, пол. Okręg Rzeszy Poznań)

Столиця — Позен

Площа —45,000 км², Населення — 4,5 млн. (1939)

(1939-1940)

У вересні 1939 року на території західної Польщі був організований військовий округ Позен (нім. Militärbezirk Posen), який включав в себе західні воєводства Польщі. На заході округ межував із прусськими провінціями Померанія, Бранденбург і Сілезія. Значна частина цієї території до 1919 року вже належала Німеччині в якості прусської провінції Позен. Головою цивільної адміністрації округу був призначений колишній Президент Сенату Вільного міста Данциг Артур Грейзер.

26 жовтня 1939 військовий округ Позен було включений до складу Німецької імперії, проте не в якості нової провінції Пруссії, а в якості рейхсгау. Центром новоствореного рейхсгау Позен (нім. Reichsgau Posen), який розділявся на 3 адміністративні округи Каліш, Позен та Хоензальц (Іновроцлав). Рейхсштатгальтер Позена був знову призначений Грейзер.

9 листопада 1939 року остаточно був встановлений східний кордон рейхсгау Позен, коли до складу рейхсгау була включена промислова область Лодзь, перейменована німцями в Лодш (нім. Lodsch). Таким чином, межа рейхсгау Позен була зрушена на схід і 20 листопада 1939 року остаточно закріплена.

З грудня 1939 року розпочалося масове перейменування топонімів на території регіону. Всі польські назви були замінені на старі німецькі назви, які діяли до 1918 року, коли цей регіон входив до складу Пруссії. Для територій, розташованих на схід від кордону Рейху 1918 року, тимчасово зберігалися польські назви, які потім поступово також замінялися на німецькі, вибір яких часто був довільним.

На всій території, окупованій Третім Рейхом, в обігу знаходився окупаційний злотий генерал-губернаторства.

Рейхсгау Вартеланд (нім. Reichsgau Wartheland, польск. Okręg Rzeszy Kraj Warty )

Столиця — Позен

(1940-1945)

З 29 січня 1940 року рейхсгау Позен було перейменовано на Вартеланд (нім.  Reichsgau Wartheland) за назвою річки Варта, яка протікає через його територію. З 1 квітня 1940 року столиця округу Каліш була перенесена в Лодш, а вже 11 квітня 1940 року м. Лодш був перейменований в Ліцманштадт (нім. Litzmannstadt) в честь Карла Ліцмана, , який захопив Лодзь в кінці 1914 р. У 1941 став центром адміністративного округу Ліцманштадт рейхсгау Вартеланд. Підприємства були переорієнтовані на випуск продукції для німців. Адміністративний округ Каліш 15 лютого 1941 року також було перейменовано на округ Ліцманштадт.

На всій території, окупованій Третім Рейхом, в обігу знаходився окупаційний злотий генерал-губернаторства.

Радянська окупація:

Радянська окупація Польщі (пол. Radziecka inwazja na Polskę) Приєднання західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР)

(1939-1941, 1944-1991)

17 вересня 1939 року о другій годині ночі Сталін в присутності Молотова і Ворошилова прийняв німецького посла Шуленбурга і повідомив про те, що червона армія приступає до бойових дій проти Польщі. О 5:00 17 вересня передові і диверсійно-штурмові загони Червоної армії перетнули радянсько-польський кордон та розгромили польську прикордонну охорону. Перші години операції підтвердили дані радянської розвідки про відсутність значних угруповань польських військ, що дозволило прискорити наступальні дії. Одержавши повідомлення про перехід Червоною армією польського кордону, німецьке командування віддало наказ військам зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток.

17 вересня 1939 року в прикордонному містечку Кути засідали уряд, президент Мосцицький і Верховний головнокомандувач маршал Ридз-Сміґли, де урядовцями було прийняте рішення втікати до Румунії. Через неоголошення війни СРСР уряд Румунії не почав виконання союзницьких зобов’язань і членів польського уряду — арештував та інтернував. А польські військові, полонені СРСР, не отримали статусу військовополонених, а були визнані озброєними бандитами і розстріляні.

У ніч з 17 на 18 вересня радянські війська взяли Тернопіль, впродовж 18 — 19 вересня — Єзерну, Сокаль, Броди, Бібрку, Рогатин. Вдень 19 вересня частини 23-ої танкової бригади вступили до Станіслава, увечері до Галича. Під Костополем сили 87-ої дивізії 15-го стрілецького корпусу РСЧА розбили 2 польські полки з артилерією, полонили 1500 польських солдатів і офіцерів. 19-21 вересня частини 60-ої стрілецької дивізії 5-ої армії вели бої з польськими військами за Сарненський укріплений район. Пізно ввечері 19 вересня 36-та танкова бригада захопила містечко Торчин, після невеликого бою з поляками вступила у Володимир-Волинський. Цього ж дня радянські окупанти підійшли до Львова. Тут червона армія зустрілась з частинами Вермахту, які вже упродовж майже тижня блокували в місті 15-ти тисячний польський гарнізон на чолі з генералом В. Лангнером. Внаслідок переговорів між радянським і німецьким командуванням німці відійшли з цього району. Червона армія здійснила декілька невдалих спроб здобути Львів.

22 вересня 1939 року після переговорів з радянським командуванням львівський гарнізон погодився капітулювати на почесних умовах, які, втім, не було виконано. Об 11:00 було підписано угоду, о 14:00 польські війська почали складати зброю, о 15:00 з’єднання 2-го кавалерійського корпусу у пішому строю разом зі танками 24-ої, 38-ої та 10-ої танкових бригад вступили у місто. Пункт 8 підписаної польською і радянською сторонами угоди гарантував офіцерам польської армії особисту свободу, недоторканість майна, право на виїзд до зарубіжних країн. При виході з міста обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і НКВС та відправлені на розстріл в табори смертників.

Після низки дипломатичних перемовин і відповідного остаточного узгодження демаркаційної лінії, німецькі війська почали передавати СРСР раніше захоплені ними українські та білоруські міста. Так 22 вересня Червоній армії було передано місто Стрий, 24 вересня — Дрогобич. 22 вересня під час передачі радянській адміністрації білоруського міста Берестя було проведено спільний військовий парад частин Вермахту і Червоної армії. 27 — 28 вересня в районі Журавинець радянські війська спільно з німцями оточили і розбили 4-х тисячну кінну групу польських військ на чолі з генералом Владиславом Андерсом та Константином Плісовським, яка намагалася перейти кордон з Угорщиною.

28 вересня 1939 в «Договорі про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною» був переглянутий розподіл українських етнічних земель і віддано Німеччині захоплені Червоною Армією Південне Підляшшя і Холмщина. З 5 по 12 жовтня радянські війська відходили на лінію нового кордону. 16 жовтня кордон взяли під охорону війська НКВС. Новий кордон переважно збігався з «лінією Керзона», що була рекомендована 1919 Паризькою мирною конференцією як східний кордон Польщі. Вона розмежовувала області компактного проживання поляків з одного боку, українців і білорусів з іншого. Результатом окупації було приєднання до Радянського Союзу території Західної України та Західної Білорусі.

Території на схід від річок Західний Буг і Сян були приєднані до Української РСР і Білоруської РСР за адміністративними межами між Волинським і Поліським воєводствами. Це збільшило територію СРСР на 196 тисяч км² (50,4 % території Польщі), а населення — на 13 мільйонів. Після «визволення» Західної України одразу відбулося закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.

Землі, захоплені СРСР у Польщі, були адміністративно реорганізовані в шість областей за аналогією з рештою Радянського Союзу (Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська (пізніше — Івано-Франківська область), Тернопільська та Волинська область). Цивільну адміністрацію в регіонах, анексованих від Польщі, організовано в грудні 1939 року й сформовано в основному з вихідців зі Східної України та Росії, і лише 20 % державних службовців походило з місцевого населення.

Восени 1939 р. на території Польщі в умовах глибокого підпілля розгортається Рух Опору. Відбувається формування різних військових і цивільних конспіративних організацій як у місті, так і на селі. Варто згадати, що серед усіх політичних партій Польщі, що створювали власні збройні формування на початковому етапі окупації, особливе місце займало Стронніцтво Людове. Ще в передвоєнні роки воно мало великий ідеологічний та політичний вплив на польське село. І напередодні війни структури СЛ мали значний кадровий потенціал і в період окупації країни могли претендувати на лідируючі позиції в польському русі Опору.

У неділю з 21 на 22 січня в м. Чортків (Тернопільська обл.) члени польських молодіжних товариств «Стшельци», «Харцери», «Сокули» під керівництвом Я.Ковальського за участю українських підпільників-гімназистів організували повстання проти встановлення радянської влади. Бл. 200 підпільників зібралися в костелі домініканців. Вони розділилися на чотири групи, які мали окремі завдання, зокрема, обезброїти місцевих червоноармійців та захопити вокзал. Після атаки повстанці планували захопити потяг на вокзалі та через прикордонні Заліщики дістатися потім до Румунії. Планувалося також припинити діяльність місцевих органів комуністичної влади. В той час велика частина радянських військ була перекинута на фінський фронт. Для поляків сама дата виступу мала символічне значення — це була річниця початку важливого в польській історії січневого повстання 1863 року. Повстанці кинулися в бій з криком: «Із хрестом!». Бій тривав кілька годин. План не здійснився — радянські вояки мали добру комунікацію і захистили також казарми. Повстанці остаточно втратили зв’язок між собою і їхня доля була фактично була вирішена. За два дні було заарештовано 242 людини. 24 особи із полоненних одразу розстріляли, 55 були відправлені до трудових таборів.

Одним із провідних польських діячів і прихильників СЛ цього періоду Р. Тичинським було створено організацію Революційний Союз Вольності (РСВ). Відбулося це в перших днях жовтня 1939 р. До її складу входили: Р. Тичинський, Г. Бжуско, В. Возік, В. Подгурська, З. Димек, М. Войцеховський, С. Скочилас, В. Щерба, Л. Ліберсбах, Р. Ялоха-Ольбришський, Я. Ковальський. На першому етапі організація не мала конкретних програмних положень і розпочала розбудовувати свою структуру. Зазначимо, що гасла, які декларував Р. Тичинський були оцінені членами організації як ліворадикальні. Згодом, Р. Тичинський виїхав до Львова, де розгорнув діяльність по створенню аналогічної підпільної організації, під назвою Революційний Союз Неподлеглості і Вольності (РСН і В). Засновниками її були: соціалісти — Я. Щирек, С. Херхстал; молоді селяни — Ф. Вілк, Б. Заленський, М. Кленбіцький, Ч. Рачковський; члени демократичної партії — С. Ольшевський, Б. Зубжицький, Е. Кулеша, А. Хейда, А. Копач; синдикалісти — М. Ланг, Р. Загродський. В. Прочке; діячі «Сівби» — Р. Тичинський, Е. Сухорек; представники харцерства — Л. Чарнік, Я. Лех, а також Є. Лерський, діяч Польської Молоді Суспільно-Демократичної.

Після вторгнення Радянський Союз перестав визнавати Польщу як державу. Близько 500 тисяч польських громадян було арештовано та ув’язнено до червня 1941 року, включно з представниками влади, військовими та іншими «ворогами народу» — священиками, вчителями та іншими. Постраждав кожен десятий дорослий чоловік. У ході бойових дій німецькі війська захопили 420 тисяч полонених, радянські окупанти — 250 тисяч. Відомі випадки розстрілу полонених як німецькими військами, так і червоноармійцями. Так, після захоплення 22 вересня радянськими військами Гродно 300 його захисників, включаючи командира корпуса Ольшину-Вільчинського і його ад’ютанта, було розстріляно на місці; наступного дня в Мокшанах було розстріляно 150 морських офіцерів, що відступали на Брест. Розстріли відбувалися і в інших місцях, включаючи Львів. 19 вересня наказом НКВС № 0308 було створене Управління у справах військовополонених й інтернованих (УПВІ) при НКВС СРСР й організовано 8 таборів для утримання польських військовополонених (Осташковскьий, Юхновський, Козельський, Путивльський, Козельщанський, Старобільский, Южський і Оранський). Начальником управління був призначений майор П. К. Сопруненко.

Попри це, були великі групи польських громадян, переважно єврейська молодь та українські активісти, які побачили в радянському вторгненні можливість узяти більшу участь у політичному та громадському житті, ніж їм це вдавалося досі. Їхній ентузіазм з часом згас, оскільки стало зрозуміло, що радянські репресії спрямовані проти всіх груп однаково, незалежно від їхньої ідеологічної позиції. У таборах НКВС перебувало 125,4 тисячі осіб. З них в 1939–1941 роках було передано Німеччині 43 054 осіб, німці передали СРСР 13 575 осіб. За рішенням вищого сталінського керівництва навесні 1940 органами НКВС в Катинському лісі (Смоленська область) були розстріляні 15 131 військовополонений — переважно офіцери польської армії. Військовополонених, які знаходились у таборах і в’язницях Харкова було розстріляно в підвалах НКВС більш ніж 3820. Тіла вбитих були вивезені у лісопарк поблизу району П’ятихатки. В Калініні (нині Твер) було розстріляно  6 311 осіб також у таборах і в’язницях Західної України й Західної Білорусі було розстріляно 7.305 поляків.

У 1940 році перерозподіл сфер впливу дозволив СРСР дипломатичним тиском змусити Латвію, Литву та Естонію підписати договори про взаємодопомогу, які в подальшому привели до окупації Прибалтики Радянським Союзом.

Починаючи з квітня 1940 року радянська влада на приєднаних територіях стала поширювати свої репресивні заходи стосовно всього українського населення. Це збіглося у часі з виведенням радянських військ, укомплектованих переважно військовослужбовцями українського етнічного походження, які поводились досить дружньо з місцевими українцями і їх заміни солдатами з Середньої Азії. Органи влади почали заарештовувати і депортувати всіх підозрюваних в нелояльності до радянської влади. У селах нерідко арештовували й засуджували сусідів, одні з яких симпатизували комуністам, а інші опозиції. Депортація стала не вибірковою, а люди та їхні сім’ї були депортовані за такі «злочини», як наявність родичів за кордоном або їх відвідування, чи перебування в гостях у друзів у момент їхнього арешту. Через те що багато хто з тих, хто писав доноси, сприймалися місцевими мешканцями як євреї, антиєврейські настрої серед українського населення ще збільшилися. Зрештою, в період між 1939 і початком Другої світової війни близько 500 000 українців депортовані до Сибіру і Середньої Азії.

Під час радянської окупації в обігу знаходився польський злотий. Після приєднання територій до Української РСР і Білоруської РСР в обігу знаходився весь окупаційний період радянський рубль.

Незалежність:

Польська підпільна держава (пол. Polskie Państwo Podziemne)

(1939-1945)

800px-Coat_of_arms_of_the_Polish_Government_in_exile_(1956–1990).svg.png

Поразка та капітуляція у вересневій кампанії 1939 р. стала для польського населення шоком і зумовила втрату авторитету державної влади у суспільстві. Проте вже у перші місяці окупації почали зароджуватися структури організованого підпілля. Цей рух очолили прем’єр В. Сікорський та генерал М. Карашевіч-Токаржевський, члени еміграційного уряду К. Соснковський, О. Ладось, М. Сейда та ін. «Польська підпільна держава» повинна була стати монолітною структурою, що організовує боротьбу всього суспільства у двох секторах — військовому та цивільному. ППД створювали на окупованій території з огляду на її поділ у 1939 р.: західні терени, включені до ІІІ Рейху, Генеральне Губернаторство, Східні землі, котрі у 1939 році захопив Радянський Союз. На кожній з цих територій були специфічні умови, зв’язок між ними був ускладеним і часто неможливим. Тому на першому етапі Другої світової війни інституції «Польської підпільної держави» зароджувалися та незалежно діяли у трьох основних осередках, центрами яких були Варшава, Познань та Львів.

Найуспішнішою була діяльність польських органів влади на території Генерального Губернаторства, що виявилося у розбудові осередків та сфер впливу. Причини цього — в географічному та політичному становищі цих земель, котрі за часів ІІ Речі Посполитої були основою державницьких процесів, мали відповідні ресурси та кадри, а також спиралися на сильні патріотичні настрої місцевого населення.

Крім того, робота підпільників на території, що була анексована Німеччиною, була нейтралізована гестапо та іншими спецслужбами, а на східних землях вона ускладнювалася через міжнаціональні конфлікти та слабкий вплив польських організацій на місцях. Утім існували проблеми всередині підпільних структур. І у Генеральному Губернаторстві, й на інших територіях у колах підпілля не вистачало чіткої, злагодженої системи співдії різних органів, тривалий час залишалася неврегульованою справа стосунків цивільної та військової крайової влади, про що довідуємося із кореспонденції та звітів місцевих органів влади із центральним апаратом — Делегатурою Уряду, яка діяла у Варшаві. Представницьким органом ППД був Політичний Комітет Порозуміння (ППК), який у березні 1943 р. був перейменований на Крайову Репрезентацію Політичну (КРП), а в грудні того ж року реформований у Раду Єдності Національної (РЄН), котра призначалася Делегатом уряду. Ця організація була чимось на зразок малого парламенту конспіративної Польщі.

Система інституцій «Польської підпільної держави» почала розвиватися восени 1939 р., але рис держави набула у 1941 р. Протягом 1941—1942 рр. було організовано центральні адміністративні органи, які підлягали Делегатові уряду, апогей розвитку яких припадає на 1943 — 1944 рр. Упродовж усього періоду окупації система цивільних органів діяла незалежно від військових структур: 27 вересня 1939 була утворена Служба перемоги Польщі (пол. SZP), яка 13 листопада 1939 була перетворена на Союз збройної боротьби (пол. Związek Walki ZbrojnejZWZ). 14 лютого 1942 року наказом головнокомандувача збройних сил Польщі генерала Владислава Сікорського було перейменовано на Армію крайову., Ці утворення призвели до створення двох векторів у внутрішньополітичному житті Польщі й негативно відбилося на функціонуванні державних інституцій. Військова адміністрація намагалася підпорядкувати цивільну, а цивільна — встановити безпосередній контроль над збройними силами опору.

Українське питання розглядалося лідерами різних політичних сил досить неоднозначно. Якщо одні обстоювали потребу порозуміння з українським населенням та координацію дій задля спільної боротьби з окупантами, то інші, як-от представники Національної партії, наполягали на неможливості співпраці з українцями та нагнітали атмосферу взаємної ворожнечі.

30 липня 1941 польський уряд підписав із СРСР договір про спільну боротьбу з гітлерівцями, за яким на терені СРСР створювалась польська армія. Однак з самого початку між сторонами виникли глибокі суперечності, які змусили польське керівництво вивести створену армію генерала Владислава Андерса на Близький Схід.

Керівники СРСР взяли курс на підтримку прокомуністичних сил в окупованій Польщі. На початку 1942 за допомоги ініціативної групи польських комуністів, що прибула з Москви, була створена Польська Робітнича Партія (ППР), котра виступила з програмою активної збройної боротьби з окупантами у союзі з СРСР. З числа польських емігрантів у СРСР була створена керована комуністами Спілка Польських Патріотів (СПП) на чолі з Вандою Василевською 1943. За її ініціативою того ж року була сформована і Польська армія в СРСР.

Корінний перелом у ході війни 1943 року викликав активізацію антирадянських сил в уряді Польщі у еміграції; після того, як німці надали міжнародного розголосу Катинській справі, польський уряд відмовився заперечувати причетність СРСР до розстрілів, як того вимагало керівництво СРСР. Цим скористалось керівництво СРСР для розриву весною 1943 дипломатичних стосунків з емігрантським урядом. Сталін остаточно віддав перевагу підтримці ППР і монтованому нею Національному фронту. На межі 1943–1944 ППР за участі деяких лівих організацій вдалося створити у підпіллі Крайову Раду Народову (КРН), а також загони Армії Людової (АЛ).

На міжнародних конференціях у Тегерані (грудень 1943) і Ялті (лютий 1945) союзники погодилися з вимогою СРСР про встановлення східного кордону післявоєнної Польщі по «Лінії Керзона», а західного — по ріках Одрі і Нисі Лужицькій; Помор’є і Пруссія теж відходили до Польщі. Уряд Польщі, що був позбавлений можливості брати участь у цих конференціях, не погоджувався із запропонованими кордонами на сході. Прагнучи утримати владу у Польщі, він розробив план «Бужа», складовою частиною якого було Варшавське повстання, яке почалось 1 серпня 1944.

Ще у липні 1944 радянські війська звільнили східну частину польських земель, за їх підтримки у Любліні почав діяти Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ), утворений КРН (до нього увійшли представники ППР і лівих течій ППС і СЛ). Спираючись на червону армію і Першу польську армію у СРСР, ПКНВ не допустив до участі у роботі комітету представників уряду Польщі та деяких партій, що діяли у Польщі. Люблінський комітет уклав угоду із СРСР про східний кордон по «Лінії Керзона», почав проводити земельну реформу.

Після переходу Польщі під контроль радянської армії військові формування АК було розпущено комуністичним урядом Польської республіки. Після офіційного розпуску АК 19 січня 1945 р. значна частина її бійців, не погодившись із таким рішенням вищого керівництва, продовжувала боротьбу вже проти радянських військ, здійснюючи впродовж 1944—1945 рр. на всій території довоєнної Польщі диверсії на комунікаціях, чинячи терор проти представників польської комуністичної влади й українського мирного населення (наприклад, винищення села Павлокоми, Різня в Сагрині, Трагедія села Верховина). За даними НКВС в період з 28 липня 1944 до 30 травня 1945 членами АК було вбито 594 і поранено 218 радянських військовослужбовців.

Радянські окупанти зайняла Львів 27 липня 1944 року і одразу ж наказала АК скласти зброю і приєднатися або до червоної армії, або до радянсько-польської армії Берлінга. 31 липня ввечері всіх командирів АК у Львові було запрошено до радянського штабу, де їх одразу заарештували і відправили в тюрму на Лонцького. Після процесу усіх засуджено на 10-20 років і вивезено в Сибір. 5 січня 1945 року польський еміграційний уряд виступив із заявою про встановлення польської адміністрації в західних областях України і Білорусі. СРСР категорично відкинув це звернення і 12 лютого було оголошено, що Західна Україна належатиме радянській Україні. У першій половині 1945 радянськими окупантами, за участі польських частин, було завершено звільнення польських земель від гітлерівських військ та окупацією, або під контроль, радянського уряду.

У 1939-1944 роках обігу знаходився злотий польського емісійного банку, з 1944 року злотий Польської республіки.

Республіка Польща (пол. Rzeczpospolita Polska),

Столиця — Варшава

Площа — 312 679 (1947) км², Населення — 24 824 000 (1950)

II період (1944-1952)

Ще у липні 1944 радянські війська звільнили східну частину польських земель. У першій половині 1945 Червоною Армією, за участі польських частин, було завершено звільнення польських земель від гітлерівських військ.

22 липня 1944 року Сталіним створено маріонетковий Польський комітет національного визволення, який за допомогою НКВС на частині території Другої Речі Посполитої, обмеженої лінією Керзона зі сходу й лінією радянсько-німецького фронту з заходу, зайнявся створенням нової держави для поляків — прорадянської та прокомуністичної Польської Республіки. Спираючись на червону армію і Першу польську армію у СРСР, ПКНВ не допустив до участі у роботі комітету представників уряду Польщі та деяких партій, що діяли у Польщі. Люблінський комітет уклав угоду із СРСР про східний кордон по «Лінії Керзона», почав проводити земельну реформу.

На окупованих теренах Радянським союзом, незалежно від нового уряду діяла червона армія і радянські сили безпеки (НКВС, СМЕРШ). Відповідно до угоди, укладеної ПКНВ з урядом СРСР, радянські солдати і офіцери залишилися поза дією польського законодавства, НКВС заарештувала людей, пов’язаних з армією та іншими організаціями і з польським урядом у вигнанні, і організував їх депортацію в концентраційні табори в СРСР. Взаємодія з «народною Владою», контролювалася через мережу так званих радників. В 1944–1950 роках у таборах загинуло близько 25000 осіб. Крім поляків були також цілеспрямовані репресії проти німців і українців. У липні 1945 року НКВС заарештували близько 2000 чоловік, біля Гібі (Серпневий рейд), 600 з них зникли безвісти. Число жертв терору до 1954 року оцінюється в десятки тисяч.

31 грудня 1944 за вказівкою Йосипа Сталіна, ПКНВ перетворено на Тимчасовий Уряд Республіки Польща. Прем’єр-міністром став голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський. Три сторони переговорів — Тимчасовий уряд, «Поляки країни» і «поляки у вигнанні» — формально гарантували паритет в складі уряду. Остаточну форму правління в Польщі мали визначити вільні виборів в рамках багатопартійної системи, під наглядом трьох держав — гарантів угоди. Паралельно з Московською конференцію, було проведено показовий процес над шістнадцятьма лідерами “польської підпільної держави.

У квітні 1945 року підписано польсько-радянський договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєннне співробітництво, розширений пізніше в 1965 році, і в найближчі роки Польща уклала аналогічні угоди з іншими країнами «народної демократії». У жовтні 1945 року Польща підписала Статут Організації Об’єднаних Націй. У липні 1945 року на Потсдамській конференції, визначено західні і північні кордони Польщі. На теренах східніше від нового кордону залишилося близько 13800000 осіб громадян Другої республіки, в тому числі на землях, переданих Українській Радянській Соціалістичній Республіці — 8,1 млн, Білоруській РСР — 5 мільйонів, Литовській РСР — 700000.

В 1945 році між урядами УРСР і Польської республіки було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Це перше виселення українців зі споконвічних українських земель, що на той час належали Польській республіці, котре передувало «Операції „Вісла“ та яке проводилося примусово та із застосуванням військової сили. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил— Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. За цих умов польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. З 28.04.1947 до 15.06.1947 виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав. До 30.06.1947 вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Торг, Томашів Любельський, Грубешів. До кінця жовтня 1947 депортовано населення з решти повітів Закерзоння. З польськими даними від 31.07.1947 було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

У червні 1945 шляхом залучення деяких поміркованих представників західної еміграції (у тому числі колишнього прем’єра Станислава Миколайчика) було утворено Тимчасовий Уряд Національної Єдності, який очолив соціаліст Едвард Осубка-Моравський. У наступні роки в країні розгорнулась гостра політична боротьба за владу. ППР і ліві партії (ГІПС, СЛ, СД) спирались на політичну і військову підтримку СРСР. Опозиція, очолювана Польським Стронніцтвом Людовим (ПСЛ) Станислава Миколайчика, підтримувалася збройним підпіллям з загонів колишньої АК. На південно-східних теренах Польщі діяли загони Української Повстанської Армії. У ряді регіонів розгорнулась справжня громадянська війна. У червні 1946 року Польський народний референдум про нові кордони й устрій післявоєнної Польщі за офіційними даними приніс перемогу табору ППР, який використав його як репетицію перед виборами до Законодавчого сейму. Вибори відбулись 19.1.1947 під значним політичним тиском правлячого табору і за офіційними результатами принесли переваги політичному блоку, очолюваному ППР. Його представники сформували уряд і обрали президентом комуніста Болеслава Берута. Під наглядом Сталіна в 1947–1948 було здійснено «чистку» в комуністичному таборі, усунуто і репресовано всіх, хто не поділяв сталінської моделі соціалістичного будівництва (Владислав Гомулка та ін.).

У 1946 р. відбувся перший післявоєнний адміністративний розподіл, виникли 14 воєводств і 2 великих міста (як самостійні одиниці): Варшава – столиця держави і Лодзь. Воєводства ділилися на 299 повітів, у тому числі 29 міських. Повіти ділилися на гміни, яких було понад 3000. Найбільшим стало Познанське воєводство (Poznanskie) – 39,2 тис. км, а найменшим – Гданське (Gdanskie) – 10,7 тис. км. Більше всього жителів налічувало Шльонське (Сілезьке) (Slaskie) – 2,823 млн чол., а найменше – Ольштинське (Olsztynskie) – 352 тис. чол.

До 1947 ПРП зміцнила свою владу в країні — ліквідувавши політичну опозицію і збройне підпілля, залишивши єдину легальну опозиційну силу- засновану в 1945 році, Станіславом Миколайчиком, Польську селянську партію. Формально блок ПРП, Польської соціалістичної партії, Народної партії і Демократичної партії провели Польський народний референдум, 1946 і виграли вибори в Установчий Сейм. Результати виборів були оскаржені Великою Британією і Сполученими Штатами, гарантами Ялтинських угод.

У післявоєнній відбудові, через яку Польща втратила близько 40% національного багатства, особливе значення мав Трирічний план (1947–1949) — заселення Повернутих теренів, земельної реформи та націоналізації промисловості. Відновлення країни було ускладнено масовим і організованим пограбуванням польського терену — ресурси, машини — підрозділами Червоної Армії. Крім того, держава була змушена підписати низку економічних угод з Радянським Союзом, з експлуатації польської економіки (тільки у 1945–1956 СРСР, отримав односторонніх переваг у цьому відношенні за рахунок Польщі 2 млрд тогочасних доларів США, примушуючи до продажу вугілля в СРСР за майбутні воєнні репарації з Німеччини, які ніколи не були отримані.

З 1948 взято курс на будівництво «основ соціалізму» за радянським зразком. В умовах «холодної війни» за вимогою СРСР ПОРП спрямувала всі зусилля на розбудову важкої й оборонної промисловості. Склалась централізована бюрократична система управління. В цьому році настали політичні зміни, в бік посилення сталінізації в методах будівництва соціалізму в Польщі та усунення так званої ідеї Польського шляху до соціалізму, через зняття з посади Гомулки (звинувачення у право-націоналістичному ухилі) і об’єднання політичних партій і громадських організацій на умови, висунуті комуністами. У червні 1948 року була створена Польська асоціація молоді через злиття чотирьох організацій, молоді, в грудні 1948 року була створена Польська об’єднана робітнича партія через злиття Польської робітничої партії і Польської соціалістичної партії, в 1949 році заснована Об’єднана селянська партія через злиття селянської партії Миколайчика, Центральної Ради Професійних Союзи та асоціації борців за свободу і демократію.

У 1950 р. виникло 3 нових воєводства з центрами у Кошаліні (Koszalin), Зеленій Гурі (Zielona Gora) і Ополе (Ороіе). Цей адміністративний поділ зберігся практично без змін до 31 травня 1975 р.

У 1950 році частина християнсько-демократичної активістів приєдналися до Демократичної партії. Індустріалізація країни тривала в 1950–1955 роки (Шестирічний план), зменшуючи тим самим фінансування сільського господарства та легкої промисловості, через розвиток головним чином важкої промисловості, оборони, інженерії, енергетики.. У цей період також розпочалась колективізація сільського господарства, постійне соціальне перевлаштування країни (міграція населення, урбанізація) У 1950 році було укладено угоду між церквою і комуністичною владою про передання державі земель церкви, релігійних орденів та активів «Карітас Інтернаціоналіс» Угода, укладена кардиналом Стефаном Вишинським, в той же час гарантувала незалежність Церкви і його повноваження від комуністичного уряду.

Див. І період Республіки. 

Перша післявоєнна грошова реформа відбулася в 1944 році, коли була випущена перша серія банкнот Польщі. Однак банкноти в обігу були недовго, і уряд країни випускало нові банкноти в 1946, 1947 і 1948 роках. У 1950 році старі злоті були деноміновані за курсом обміну 100: 1, а в 1949 році були викарбувані перші польські післявоєнні монети. На аверсі монет був викарбуваний номінал, а на реверсі зображався герб Польщі у вигляді орла без корони і напис Rzeczpospolita Polska ( «Польська Республіка»). Карбувалися монети з недорогоцінних металів номіналами 1, 2. 5. 10, 20, 50 грош та 1 злотий. Банкноти, випущені в 1948 році, вже представляли стабільний злотий і були в ходу до середини 1970-х років, коли була випущена нова серія банкнот.

З 1950 року країна взяла курс на залучення селянства в соціалістичні кооперативи, рішенням уряду основна маса селянства, починаючи з 1951 року, була зобов’язана здійснювати щорічні поставки зерна державі (вони становили 85% товарної продукції індивідуальних господарств), а з 1952 року – також поставки м’яса , молока і картоплі. Держава купувало продукти по такій мізерній ціні, що дрібні господарства ліквідовувалися.

Польська Народна Республіка (пол. Polska Rzeczpospolita Ludowa)

Площа — 312 679 км², Населення — 31 496 000 (1965), 37 800 000 (1989)

(1952-1989)

509px-Godlo_PRL.svg.png

22 липня 1952 року, у восьму річницю державності, було прийнято Конституція ПНР. Польська держава змінила назву на Народна Республіка Польща. У той же час посилилась тоталітарна система правління, посилилась репресивна діяльність Міністерства громадської безпеки (активізувалася теза про класову боротьбу), яка проявлялася, зокрема в процесах проти політичних активістів з міжвоєнного періоду і часів війни, генералів і офіцерів польської армії, колишніх солдатів Армії Крайової. Також посилилися напади на церкву і духовенство (інтернування Стефана Вишинського у 1953–1956). Через посилення сталінізації, також постраждали декілька активістів ПОРП (позбавлення волі Гомулки в 1951). Польща в цей час входить до складу РЕВ (1949) й Варшавського договору (1955).

Після смерті Сталіна у 1953 році виникли розбіжності у середовищі ПОРП, які посилились після XX з’їзду КПРС у 1956 році, що засудив культ особи Сталіна і висловився за повернення певних демократичних інститутів. Влітку 1956 політична криза в Польщі досягла апогею. У країні відбулись численні страйки і демонстрації робітників. Найбільшого розмаху страйковий рух набув у Познані в кін. червня 1956, що згодом отримала назву жовтневої відлиги. Восьмий пленум Центрального комітету Комуністичної партії розкритикував політику партії проведену в попередні роки (період, відомий як культ особистості), був обраний секретарем Центрального комітету Владислав Гомулка, випущений влітку 1956 року з в’язниці. Також була прийнята програма з викорінення культу особи, часткова зміна політико-економічної системи (зменшення репресій, скасування колективізації сільського господарства, збільшення обсягів громадських свобод, модернізація економічного управління -— створення робітничих рад). Політична криза завершилась зміною керівництва ПОРП і держави та поверненням до влади Гомулки. Нове керівництво пішло на деякі декоративні зміни, зокрема було утворено Фронт Національної Єдності — об’єднання всіх сил, що поділяли платформу ПОРП, внесено корективи в економічну політику, але залишилась недоторканою централізовано-планова система управління в цілому.

28 червня 1956 року на підприємствах Познані розпочався загальний страйк, учасники якого вийшли на вуличну демонстрацію. До безпосередніх економічних причин протесту доєдналися соціальні й політичні вимоги демонстрантів. Дії співробітників державного управління безпеки спровокували протестувальників на зворотні дії — мирна демонстрація перетворилася в дводенне повстання проти комуністичного режиму. Для придушення протестних виступів уряд застосував танки та 10 тис. вояків Війська Польського у взаємодії зі співробітниками органів безпеки та правопорядку — загинуло або вмерло від ран за різними даними від 57 до 100 і більше цивільних осіб, серед яких також були діти.

Але розпочаті 1956–1957 реформи були поступово згорнуті, застосовано репресії проти т. зв. «ревізіонізму», представники якого хотіли прищепити на польському ґрунті моделі західної соціал-демократії. Посилювалось незадоволення інтелігенції цензурними обмеженнями. Керівництво ПОРП намагалось втримати контроль за ситуацією з допомогою посилення централізації й ідеологічних «чисток». Спроби реформування економіки наприкінці 60-х років, з точки зору зростаючої нерівності і затримок, не дали очікуваних результатів (зниження темпів зростання національного доходу, зниження реальної заробітної плати).

У 1965-1966 роках відновилося загострення відносин політичної влади з костелом. Загострення відбулися в 1965–1966 роках (святкування тисячоліття хрещення Польщі, послання польських єпископів до німецьких єпископів про примирення між двома країнами). Зростало невдоволення, особливо серед інтелігенції, соціальною та культурною політикою. У березні 1968 пройшли демонстрації студентів, які особливого розмаху набули у Варшавському університеті. Влада вдалась до репресій і переслідувань, висуваючи гасла антисемітизму. У цей період були і зміни в керівництві ПОРП і органів державної влади — прихильників лібералізації політичної системи. У серпні 1968 року підрозділи Польської Народної армії, під головуванням Флоріана Сивицького брали участь в інтервенції країн Варшавського договору до Чехословаччини.

Погіршення економічного становища в кін. 1970 вилилось у чергову суспільно-політичну кризу і грудневі події у містах Балтійського узбережжя, де дійшло до кривавих сутичок робітників з міліцією й армією. Рятуючи ситуацію, керівництво ПОРП вдалось до нової зміни керівних осіб. На VII пленумі ЦК ПОРП секретарем був обраний Едвард Герек, уряд очолив Петро Ярошевич. Герек сформулював нову соціально-економічну політику, так звана стратегія на прискорене економічний і соціальний розвиток Польщі, орієнтованого на підтримку високих темпів економічного зростання і одночасне поліпшення матеріальних і культурних умов життя суспільства. Нова керівна верхівка роздавала обіцянки розширення демократії і проведення реформ. Але замість цього вдалась до величезних позичок у західних країн, які дозволили тимчасово піднести рівень життя суспільства. Зовнішній борг ліг тягарем на господарство і суспільство. Економічна ситуація постійно погіршувалась. Виникли опозиційні організації такі як Комітет Захисту Робітників, Конфедерація Незалежної Польщі та ін, які вимагали запровадження демократичного устрою.

З 1 червня 1975 року ліквідовувалися повіти і адміністративна структура змінювалася з триступеневої на двоступеневу. Було утворено 49 воєводств, у тому числі 3 в агломераціях: у Варшаві (Warszawa), Лодзі (Lodz) та Кракові (Krakow). Мінімальними адміністративними одиницями стали 2345 ґмін і 814 міст, і навіть окремі райони деяких великих міст.

Занепад економіки країни, викликаний волюнтаристською політикою гереківського керівництва, диспропорції матеріального виробництва, загострення соціальних проблем, втрата молодим поколінням віри в «соціалістичні ідеали» привели Польську Народну Республіку до глибокої соціально-економічної та політичної кризи. Виробництво сільгосппродукції в 1976—1980 рр. знизилося на 8%, зокрема, рослинництва — на 16%, загальний середньорічний спад виробництва у 1978-80 рр. склав 6,5%, зовнішній борг у 1976 р. досяг 24 млрд. доларів США, національний дохід країни в 1979 р. упав на 2%. Серед найважливіших політичних причин кризи можна виділити такі: однопартійна система і відсутність політичного плюралізму, безроздільне панування державно-партійної номенклатури, порушення прав людини, панування держави над суспільством, суто формальне існування демократичних інституцій, розрив між офіційними гаслами уряду та реаліями тощо.

Основою для формування широкої опозиції комуністичному режиму в Польщі став робітничий рух. У 70-ті роки створювались організації, які захищали права робітників, формувались об’єднання профспілкового типу. Потім стали виникати опозиційні політичні організації — Конфедерація незалежної Польщі та інші, що виступали проти соціалістичного шляху розвитку. Серед населення різко посилився вплив католицької церкви, особливо після обрання Папою Римським Іоанна Павла ІІ у жовтні 1978 р.

Улітку 1980 криза досягла своєї кульмінації. Зважаючи на ситуацію, що склалася, польське керівництво у травні 1980 р. звернулося за економічною допомогою до СРСР, аби шляхом оперативних заходів у сфері господарства та соціальної політики бодай відтермінувати вже неминучий вибух суспільного невдоволення. Однак у Кремлі були заклопотані справою інтервенції в Афганістані і проведенням московської олімпіади 1980 р. У таких умовах партія прийняла рішення про збільшення експорту товарів широкого споживання (передусім продуктів), що при командно-адміністративній системі господарювання неодмінно мало за наслідок скорочення внутрішнього споживання. Зменшення пропозиції у свою чергу викликало необхідність зростання цін; щоб замаскувати свої прорахунки урядом було зроблено вибір діяти на основі концепції «крокуючих цін». Її першим виявом було запровадження без попереднього оголошення «комерційних цін» на м’ясні вироби, що досі продавалися за ринковими цінами. Фактичне підвищення цін лицемірно прикривалося словами про «комерціалізацію» торгівлі виробами з м’яса.

Кризова ситуація, особливо після липневого зростання цін на м’ясо вилилась у численні робітничі страйки, в ході яких було створено опозиційне профспілкове об’єднання «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою. Спочатку страйки мали локальний характер, але згодом поширилися по всій Польщі. Приводом до вибуху страйку 14 серпня на ґданській верфі ім. Леніна став наказ дирекції про звільнення з роботи кранівниці Анни Валентинович, яка була символічною фігурою на всьому Балтійському узбережжі ще з часів страйку 1970 р. Спроби ПОРП змінити керівництво партії і держави не принесли заспокоєння. Діяльність «Солідарності» набула політичного характеру. Після довгих переговорів 31 серпня комуністичний уряд Польщі мусив погодитися з існуванням незалежних профспілок.

Під тиском з одного боку СРСР, з іншого — через прагнення за всяку ціну зберегти панування комуністів (Польської Об’єднаної Робітничої Партії) владу в країні захопила група військових на чолі з міністром оборони Польщі генералом Войцехом Ярузельським. З набуттям влади уряд Ярузельського проінформував Паризький клуб про призупинення виплати зовнішнього боргу на суму 25500 млн доларів США і 3100 млн трансферних рублів (близько 2,5 млрд доларів США) через неплатоспроможність ПНР. 13.12.1981 намагаючись втримати владу, керівник ПОРП і уряду Ярузельський оголосив про запровадження воєнного стану. Влада у країні перейшла під контроль Військової Ради Національного Порятунку. Діяльність опозиції була заборонена, а її активісти — інтерновані. . У великих містах було введено комендантську годину та військово-поліцейське патрулювання, керівники опозиції, у тому числі Лех Валенса, були заарештовані та інтерновані. 8 жовтня 1982 через запровадження нового Профспілкового закону «Солідарність» було повністю заборонено. Незалежна профспілка «Солідарність» була змушена перейти до підпільних форм роботи.

Побоюючись нових повстань керівництво ПОРП намагалось провести реформи економіки і суспільного життя, які не мали успіху внаслідок панування ідеологічних догм, підтримуваних з Москви. Але починаючи з 1985 року, після початку перебудови в СРСР, було послаблено політичний контроль за країнами соціалістичного табору і склались умови для початку реальних демократичних перетворень. Наприкінці 1980-х рр. реформаторські сили здобули поважні впливи всередині ПОРП.

У 1988 році Солідарності вдалося з успіхом організувати загальнонаціональний страйк. Погрози від влади подавити страйки силою на страйкарів не подіяло – вони розуміли, що тепер на допомогу Ярузельському не прийде ніхто, адже СРСР доживав свої останні роки. 9 березня 1989 року профспілки та польська влада домовилися провести парламентську реформу. Новий законодавчий орган став двопалатним: Сейм перетворився на нижню палату, верхню палату очолив Сенат але таку формацію могла відбутися повністю в процесі голосування. Окрім цього опозиція домоглася про створення інституту президентства, а комуністична влада погодилася провести радикальні ринкові реформи. Паралельно з цим Ярузельский був змушений легалізувати Солідарність, яка з 1981 року фактично була поза законом. Відтак, протестний рух отримав реальну можливість потрапити до парламенту.

Вибори відбулися в два етапи – 4 та 18 червня 1989 року. Солідарність отримала 35% місць в Сеймі та 99 місць зі 100 у Сенаті. Це дало змогу демократичним силам вперше в історії Польської народної республіки сформувати дійсно народний уряд. 7 вересня 1989 року парламентська більшість на чолі з Лехою Валенсою та Тадеушем Мазовецьким склали присягу на вірність народу. Ера комуністичного правління в Польщі фактично скінчилася.

29 грудня 1989 року була ратифікована нова демократична Конституція. А вже у 1990-му році Лех Валенса став першим всенародно-обраним польським президентом.

ПНР.jpg

З 1957 року стали карбувати подібні монети до зразків 1949 року, але з легендою Polska Rzeczpospolita Ludowa. Монети номіналами 1 та 2 гроші не карбувалися.

У 1958-1959 роках замість банкнот в 2 і 5 злотих були випущені відповідні алюмінієві монети (в період 1975-1988 їх карбували зі сплаву бронзи). З 1959 року почали карбуватися мідно-нікелеві 10-злотові монети, а з 1973 20-злотові (спочатку як пам’ятні, згодом 1984-1990 обігові). В результаті інфляції якість монет погіршився, дрібні номінали зникли з ужитку. Ювілейні монети стали випускати номіналами в 50 (1972-1983), 100 (1966- 1983 — срібло, 1984-1988 — мідно-нікель), 200 (1974-1984 — срібло) та 500 (1976 — золото, 1984-1988 — срібло, 1989 — мідно-нікель), 1000 (1982-1989 — золото, 1982-1983 — срібло), 2000 (1977-1989 — золото), 5000 (1982-1989 — золото, 1989 — срібло), 10 000 (1982-1988 — золото, 1986-1989 — срібло), 20 000 (1989 — срібло), 50 000 (1988 — срібло), 200 000 (1987, 1988 — золото) злотих. 

50 злотих, 1981 1981

4,5$ UNC 2.500.000

Столичне Місто Варшава (пол. Miasto Stołeczne Warszawa)

Площа — 517,24 км², Населення — 1 735 442 (2016)

(з XIII ст.)

800px-POL_Warszawa_COA.svg.png

Перші укріплені поселення на місці сьогоднішньої Варшави були Бродно (9-те/10-те сторіччя) і Уяздув (12-те/13-те сторіччя). Після Уяздова була руїна, нове подібне поселення засновується на місці маленького рибальського села за назвою Варшава. На початку 14-го сторіччя цей край переходить до князів Мазовецьких. З 1413 — столиця Мазовії. У 1526 припинила існування місцева княжа гілка, князівство було знов включене до Польщі. У 1529 Варшава вперше стає місцем Сейму, постійно — з 1569. У 1573 Варшава надає своє ім’я Варшавській Конфедерації (1573), формально встановивши релігійну свободу в Польсько-Литовській Державі.

Завдяки його центральному розташуванню між столицями Речі Посполитої — Краковом і Вільнюсом, Варшава стала столицею держави і в той же час у 1596, король Сигізмунд ІІІ Ваза перемістив суд з Кракова. Варшава була столицею Речі Посполитої до 1795, коли королівство Пруссія її анексувало, і зробила столицею провінції Південна Пруссія. Звільнена наполеонівською армією в 1807, Варшава була зроблена столицею новоствореного Варшавського герцогства. Беручи до уваги рішення Віденського конгресу у 1815, Варшава стала столицею Царства Польського, конституційною монархією під протекторатом Російської імперії. Варшавський Королівський Університет був заснований у 1816 році.

Після повторного порушення Польської конституції Росією, у 1830 вибухнуло Польське повстання. Проте, Польсько-російська війна була закінчена в 1831 придушенням повстання й автономія Царства Польського була урізана. 27 лютого 1861 варшавський натовп, що протестував проти російської влади у Польщі, був розігнаний російськими солдатами. П’ять чоловік було вбито. Підпільний Польський Національний Уряд проіснував у Варшаві протягом повстання у 1863-1864 років.

Інфраструктурне будівництво у Варшаві почалося наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя під головуванням російського генерала Сократа Старинкевича (1875—1892), призначеного царем Олександром III. Старинкевич проводить перший у Варшаві водопровід і систему стічних вод, запроектовані і побудовані англійським інженером Вільямом Ліндлеєм і його сином, Вільямом Гірлін Ліндлеєм, а також були проведенні розширення і модернізація трамваю, вуличного освітлення і гасового заводу.

Варшава стала столицею незалежної Польщі в 1918. В ході Польсько-радянської війни у 1920, під час Варшавської битви, на східних околицях міста, столиця була успішно захищена, а червоноармійські окупанти зазнали поразки.

Протягом Другої Світової війни центральна Польща, зокрема Варшава, були під владою Генеральної губернії, нацистської колоніальної адміністрації. Всі заклади вищої освіти були закриті і все єврейське населення Варшави — декілька сотень тисяч, приблизно 30 % населення міста — відпроваджене у Варшавське Гетто.

У липні 1944 року радянські окупанти увійшли на польську територію, переслідуючи німців на Варшавському напрямку. Знаючи, що Сталін був вороже налаштований до ідеї незалежної Польщі, Польський уряд у вигнанні що знаходився у Лондоні, віддав наказ підпільній Армії Крайовій (AK) визволити Варшаву від нацистів заздалегідь приходу червоної армії. Полонених повстанців відконвоювали в табори полонених у Німеччині, а цивільне населення депортували. Гітлер, не бажаючи здавати Варшаву радянським окупантам, наказав повністю зруйнувати місто, бібліотеки та музеї вивезти до Німеччини або спалити. Близько 85 % міста було знищено, зокрема, історичне Старе Місто та Королівський замок. Після Другої світової війни з 260-ти кам’яниць Старого міста Варшави уціліло лише 6, весь район був зруйнований у понад 90-та відсотках. Були сумніви, чи варто відбудовувати цей район.

Через 4 роки після війни розпочалося впорядкування знищених будинків під спорудження нових. Старе місто відбудували, практично з нуля. Будівлі споруджували від фундаментів громадяни в рамках суботників. Перший етап відбудови Старого міста закінчився 22 липня 1953 року — був готовим Ринок і частина вулиць. Місто відновило свою роль столиці, центру політичного й економічного життя. Під керівництвом архітектора та реставратора Яна Захватовича багато історичних вулиць, будинків і храмів були відновлені у їх довоєнному вигляді. 1980 року історичне Старе Місто Варшави внесли до Світової Спадщини ЮНЕСКО. 1995 року було відкрито Варшавський метрополітен, друга лінія була відкрита у березні 2015 року. З вступом Польщі до Європейського Союзу у 2004 році Варшава пережила найбільший економічний бум в історії. Відкриття матчу Євро-2012 відбулося у Варшаві, де Польща з Грецією зіграла нічию 1:1. У 2013 році у Варшаві відбулася Конференція ООН з питань зміни клімату, та у 2016 році саміт НАТО.

 Варшава (ПНР).jpg

10 злотих, 1965 1965 5$ UNC 2.000.000

Польська Республіка (пол. Rzeczpospolita Polska)

Площа — 312 679 км², Населення — 38 483 957 (2014)

III період (з 1989)

800px-Godło_II_Rzeczypospolitej.png

На початку 1990-х років Польща досягла значних успіхів у напрямку ринкової економіки. Уряд прем’єр-міністра Яна Ольшевського став першим вільним та демократичним польським урядом з 1926 року. На поч. 1990 ПОРП саморозпустилась, засудивши практику соціалістичного будівництва. Замість неї утворились ряд лівих робітничих партій, найвпливовішою з яких була Соціал-Демократія Республіки Польща. Були внесені зміни до Конституцію Польщі, які проголошували Польщу демократичною республікою. Влітку 1991 відбулись перші демократичні вибори у Національні збори, які не дали переваги жодному політичному угрупуванню. Після розпуску Організації Варшавського Договору і Ради Економічної Взаємодопомоги у 1991 р. Польща стала членом Вишеградської групи і у 1999 році разом з Чехією та Угорщиною приєдналася до НАТО.

Труднощі перехідного періоду супроводжувались страйковими кампаніями і частими змінами урядів, які шукали шляхи економічної і соціальної стабілізації. Нові вибори у Національні збори (дострокові внаслідок урядової кризи), що відбулись восени 1993 року, принесли перевагу лівим силам, об’єднаним у Союзі Демократичної Лівиці (соціал-демократи, соціалісти, людовці та ін.). Уряд, який очолив людовець Балдемар Павляк, запропонував програму подальших ринкових реформ з орієнтацією на їх соціальну спрямованість. У 1993—1994 рр. намітились тенденції до стабілізації економічного розвитку і політичного життя демократичної Польщі. Також у 1993 році радянська Північна група збройних сил нарешті покинула Польщу.

У листопаді 1995 року демократична Польща провела другі президентські вибори. Лідер SLD Александер Квасневський переміг Валенсу з невеликим відривом — 51,7%, тоді як Валенса набрав 48,3% голосів. У квітні 1997 року була завершена перша посткомуністична Конституція Польщі, а в липні вона була введена в дію. Нова Конституція переосмислювала концепцію польської нації за громадянськими ознаками, а не етнічними. Стаття 35 гарантувала захист прав національних та етнічних меншин, а також покарання за дискримінацію та заборона політичні організації, що поширювали расову ворожнечу.

З 1 січня 1999 р. набув чинності новий триступеневий адміністративно-територіальний поділ, що спирається знову на воєводства, повіти і гміни. В результаті реформи 1999 р. з 49 воєводств у Польщі залишилося 16 — багато великих міст втратили статус воєводських столиць. Адміністративний поділ 1999 року потребували перегляду виборчої системи. На чолі воєводського сейму, обраного на виборах самоврядування, почав назначатися маршал. Представником державної влади у воєводстві став воєвода, що знаходився на сторожі державних інтересів.

1 травня 2004 року Польща приєдналася до ЄС. Єдиною партією, яка рішуче виступала проти вступу до ЄС, була популістська партія Ліга Польських Сімей (LPR). У березні, незадовго до вступу до ЄС, Марек Боровські сформував опозиційну групу лівих та  та створили нову соціал-демократичну партію. 2 травня прем’єр-міністр Лешек Міллер подав у відставку, одразу після вступу Польщі до Європейського Союзу. Незважаючи на значну підтримку польського населення уряду через вступ до ЄС, новий уряд швидко втратив популярність, особливо через некомпетентність з різних питань (обіцяне будівництво автострад, невдале реформа системи охорони здоров’я та численні корупційні скандали).

Партійно-політична система Польщі включає численні партії правиці, лівиці та центру. На президентських виборах 2005-го переміг представник правиці Лехо Качиньський (партія «Право і справедливість»). В січні 2006 року Сейм  охопила криза, після того коли невеликі популістські партії стали побоюватися, що ПС на нових виборах обійде бюджетні питання і переможе їх. Тим не менше криза була подолана. У травні 2006 року між ПС, Самообороною та Лігою польських сімей була укладена коаліційна угода для створення більшості в уряді. До виборів 2007 року відчувалася певна політична нестабільність, оскільки уряд проводив політику люстрації, створив Центральне антикорупційне бюро. У вересні сейм проголосував про розпуск, але проти виступили Самооборона та ЛПР, що спонукало уряд до нових виборів у жовтні. Парламентські вибори 2007-го найбільше голосів принесли ліберально-центристській партії Громадянська платформа (Платформа обивательська; ПО), яка увійшла в коаліцію з Польською людовою партією і утворила уряд на чолі з Дональдом Туском, лідером ПО. Самооброна та ЛПР повністю втратили свої місця в Сеймі. отримавши лише 1% голосів. Після виборів 2007 року новий уряд змінив польські зовнішні зв’язки, пов’язані з ЄС, шляхом прийняття більш евроспецифічної позиції, коли попередні польські уряди утримували проєвропейську позицію.

У 2007 році Польща приєдналася до Шенгенської зони, в результаті чого кордони країни з іншими державами-членами ЄС були демонтовані, що дозволило повну свободу пересування в межах більшості країн ЄС. У той же час східний кордон Польщі в даний час включає зовнішню межу ЄС з Білоруссю, Росією та Україною. Ця межа призвела частково до карбування фрази «Фортеця Європи» з посиланням на «неможливість» в’їзду до ЄС для громадян колишнього Радянського Союзу.

14 серпня 2008 року Сполучені Штати та Польща домовилися про розміщення у Польщі 10-ти двоступеневих ракет-перехоплювачів, виготовлених “Orbital Sciences Corp” для імовірного наступу на Іран. США пообіцяли також захистити Польщу у разі нападу. Після оголошення цієї угоди російські чиновники висловили незадоволення, і заявили, що система протиракетної оборони суттєво зашкодить майбутнім відносинам США та Росії. Росія пізніше почала погрожувати загрожувала ядерною атакою проти “нових активів США в Європі” з посиланням на Польщу. США пообіцяли відмовитися від Варшави у разі агресії Росії до Польщі.

У квітні 2010 під час перельоту для участі у спомині річниці «Катинського розстрілу» під містом Смоленськ (РФ) зазнав катастрофи урядовий літак з польською делегацією, внаслідок чого загинув президент Качиньський і 95 представників політичної еліти.

На позачергових виборах в другому турі  главою держави було обрано представника ПО Броніслава Коморовського, який склав. Зовнішньополітичний курс Польщі є виважений і прогнозований, спрямований на участь у формуванні стабільної системи безпеки у співпраці з ООН, НАТО, ЄС, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі, розвиток дружніх відносин з усіма країнами світу, насамперед, сусідніми.

23 квітня коментуючи прийнятий Верховною Радою закон, який визнає Українську повстанську армію борцями за незалежність України, Коморовський заявив, що цей закон ускладнить українсько-польський історичний діалог. У той ж час він заявив, що ці закони стосуються минулого і закривають питання УПА. Крім того, він порівняв їх з польськими законами з дерадянізації.

У жовтні 2011 року Дональд Туск з чітко проєвропейською програмою став першим польським прем’єр-міністром, якого переобрали на другий строк.

5 липня 2013 року до Сейму республіки Польщі звернулися 148 нардепів України — 118 регіоналів, 23 комуністи та кілька позафракційних — з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Цю заяву, оцінену як безпрецедентну, підписали напередодні 70-річчя вшанування жертв українсько-польського протистояння у 1943—1944 рр. Колишній президент України Кравчук назвав регіоналів, які закликали польський Сейм визнати події на Волині геноцидом, «зрадниками українського народу». 12 липня 2013 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, виступаючи перед Сеймом, просив не загострювати позицію щодо Волинської трагедії; Сейм не підтримав проект визнання події геноцидом. 2014 року президент України Петро Порошенко попросив у поляків пробачення за Волинську трагедію. 

У президентських виборах 2015 року переміг нині чинний Президент Польщі Анджей Дуда. У другому турі набрав 51,55 % голосів, перемігши Броніслава Коморовського. 6 серпня 2015 року склав присягу президента Польщі і офіційно обійняв посаду глави держави.

У грудні 2015 року парламентською більшістю за підтримки націонал-консервативного уряду Беати Шидло було ухвалено закон про призначення до Конституційного суду Польщі п’ятеро нових суддів. 9 грудня присягу нових суддів прийняв президент Дуда і заявив про створення робочої групи з реформування Конституційного суду та системи призначення суддів до нього. 12 грудня у Варшаві, Вроцлаві, Любліні та Познані відбулись багатотисячні мітинги проти президента та уряду, яких звинуватили в порушенні закону. Польські судді та експерти почали звинувачувати владу у спробах підпорядкувати собі найвищий судовий орган.

7 січня 2016 року Дуда підписав закон про ЗМІ, який посилює контроль над державними медіа. Голова канцелярії президента Польщі М. Садурська пояснила це тим, що «президент зацікавлений у тому, щоб державні ЗМІ характеризувалися надійністю, чесністю та об’єктивністю». Закон передбачає дострокове закінчення повноважень членів правління і наглядової ради Польського телебачення та Польського радіо. Нові члени правління та наглядової ради державних ЗМІ стверджуватимуться міністром держскарбниці. Державна рада з питань радіо та телебачення втрачала вплив на призначення членів наглядових рад у ЗМІ. Цей закон був жорстко розкритикований ОБСЄ, Європейським мовним союзом та Асоціацією європейських журналістів. 10 січня у Бундестазі Європейський союз закликали запровадити санкції проти Польщі. Польські журналісти, політики та активісти, які критикують владу за кордоном у Польщі почали трактуватися як донощики.

19 липня 2016 року комісії Сейму Польші “Зв’язку з поляками за кордоном” та “Культури і засобів повідомлення” затвердили у першому читанні ухвалу про встановлення 11 липня Національного дня пам’яті про Жертв геноциду, який скоїли українські націоналісти щодо мешканців ІІ Речі Посполитої. Основою даної резолюції став проект правлячої партії Право і справедливість. У ньому наголошується, що злочин мав місце у 1943—1945 роках на Волині. При цьому позиція України полягає в тому, що Волинська трагедія – двосторонні етнічні чистки українського і польського населення на Волині, здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів Шуцманшафт і радянських партизанів у 1943 році під час Другої світової війни. У резолюції також висловлюється солідарність з Україною, яка бореться з зовнішнім агресором за територіальну цілісність та наголошується, що єдиною дорогою до істини є шлях до примирення.

На тлі суперечок про інтерпретацію історії в Польщі в 2014 – 2016 роках відбулося 15 випадків вандалізму щодо українських пам’ятних знаків, причому офіційна Варшава жодного разу публічно не засудила це явище. На новий рівень конфлікт перейшов після того як 26 квітня 2017 року в польських Грушовічах біля Перемишля активісти однієї з ультраправих польських організацій знищили пам’ятний знак на цвинтарі, встановлений в 1994 році українською громадою. Причому місцева влада тоді дала на це дозвіл. Польща заявила, що пам’ятник демонтували законно, оскільки його встановлення не було погоджено.


22 січня 2016 року Анджей Дуда під час відкриття XII симпозіуму Польського трансплантаційного товариства підписав карту донора, дозволивши після смерті використовувати його органи.

23 січня 2016 року у 36 містах Польщі відбулись протести проти ухваленого 15 січня закону про стеження. Найбільший мітинг відбувся у Варшаві. Протестуючі звинуватили владу у тому, що тепер за ними зможуть слідкувати без жодного судового контролю. Перший президент Польщі Лех Валенса звинуватив владу в руйнування демократичного устрою у країні.

29 березня 2017 невідомі обстріляли Генеральне консульство Польщі у м. Луцьк. Наслідком цього стало припинення роботи консульських установ в Україні. За фактом відкрито кримінальне провадження за ст. 258 (терористичний акт) Кримінального кодексу України. Основною версією слідства є проведення спецслужбами РФ інформаційної операції, поряд із нею розглядають і інші версії: дії радикальних угруповань, персональна образа. Також, прихильники версії причетності до вказаних подій РФ пов’язують їх проведення у даний час саме активізацією польської сторони у питанні розслідування авіакатастрофи під Смоленськом. 

12 липня 2017 року Сейм Польщі голосами правлячої партії «Право і справедливість» підтримав законопроект, який мав на меті посилення впливу парламенту на призначення суддів. Прийняттю законопроекта передували протести прихильників влади з вимогою «відправити суд під суд». 24 липня 2017 року президент Польщі заявив, що використає право вето щодо законопроекту про Верховний суд, а також про Національну раду суддів. Аргументуючи своє рішення, президент наголосив, що в польській правовій традиції ніколи не було такого, щоб «генеральний прокурор у якийсь спосіб міг втручатися у роботу Верховного суду як інституції, не говорячи про суддів». Президент, якому закон дає на розгляд представлених на підпис законів три тижні, наголосив, що прийняв це рішення «швидко й без зволікань» з огляду на зростаючий неспокій та поглиблення поділу в суспільстві.

Європейський Союз багаторазово закликав Варшаву змінити суперечливі закони та піти на діалог з Брюсселем щодо правових питань. Ще на початку липня 2018 року Єврокомісія розпочала провадження проти Польщі через закон про Верховний суд. Раніше Єврокомісія вже зверталася до уряду Польщі з вимогою переглянути свою позицію щодо суперечливої судової реформи та узгодити її зі стандартами ЄС.

Черговий пік протистоянь поміж Україною та Польщею припав на осінь 2017-го відколи офіційна Варшава, використовуючи складне тогочасне становище України, відновила тиск через поновлення питань пов’язаних з традиційними історичними взаємознищенями, які мали місце свого часу.

26 січня 2018 року польський Сейм проголосував за законопроект про Інститут національної пам’яті Польщі, в якому передбачено кримінальну відповідальність за заперечення злочинів українських націоналістів проти громадян Польщі та заборону «бандерівської» ідеології. Згодом цей документ без поправок підтримав Сенат Польщі. 6 лютого, попри критику з боку Ізраїлю, України та США, президент Дуда підписав закон.

Україна і Польща несподівано отримали шанс вийти із замкненого кола історичних претензій. Як не дивно, 25 листопада 2018 року причиною цього стала агресія РФ  проти кораблів українських ВМС – у Варшаві зрозуміли, що в ситуації військової загрози для всього регіону не час говорити про історичні образи. Як наслідок, останні заяви з Варшави дають надію на поліпшення відносин.

Одночасно Польща пішла на поступки ЄС у суперечці про реформу Вищого суду, вилучивши із законодавства норми, які критикував Брюссель.

Див. І період Республіки

Нова економічна політика відбилася на динаміці інфляції Польщі. За стандартами розвинених країн, передових держав Центральної та Східної Європи зростання цін в цей період був дуже високий. Якщо в 1991 році реальна інфляція в країні склала 70%, то вже в 1992 році інфляція склала 40%. Починаючи з 1993 року, рівень інфляції став стабільним, що є відносно прийнятним для економіки і підтримує нормальний інвестиційний процес, – менше 40% в рік. Як результат цієї політики через пару років ціни на товари і послуги досягли прийнятного для населення рівня. В 1990 році карбувалися перші монети поскомуністичної республіки номіналом в 50 та 100 злотих. 

У 1995 році, після досягнутої в 1993-1994 роках фінансової стабілізації, була проведена деномінація в результаті якої номінал грошей Польщі скоротився в 10 000 разів. Для позначення нової валюти стали використовувати назву «новий злотий».

З 1 січня 1995 в грошовий оборот країни були випущені грошові знаки нового зразка – банкноти номіналом 10, 20, 50, 100 і 200 злотих і розмінні монети номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50 грошів, 1, 2 та 5 злотих. Нові банкноти були віддруковані в 1994 році, а нова розмінна монета карбувалася починаючи з 1990 року. Одночасно з введенням в обіг нового злотого було прийнято рішення про поступове вилучення грошових знаків, що знаходились в обігу в Польщі до деномінації. Старі злоті приймалися як засіб оплати до 31 грудня 1996 року, а до 31 грудня 2010 року їх можна було обміняти в банківських установах. Через кілька років після деномінації 1995 року. У 2017 році було надруковано банкноту номіналом в 500 злотих. 

Польща як член Європейського Союзу зобов’язана раніше чи пізніше перейти на євровалюту. Наразі в країні ведуться дебати щодо дати переходу. В березні 2017 повідомлялося про відсутність таких планів в найближчі 10 років.

Воєводства:

Нижньосілезьке (пол. Województwo dolnośląskie)

Площа — 19 946,74 км², Населення — 2 908 457 (2014)

Адміністративний центр — Вроцлав

(з 1999)

800px-POL_woj_dolnoslaskie_COA_2009.svg.png

На початку 20 сторіччя Нижня Сілезія мало в основному німецькомовне населення. Після Першої Світової війни, Верхня Сілезія була поділена між Німеччиною, Польщею, і Чехословаччиною, Нижня Сілезія залишилася у Німеччини. Прусська провінція Сілезія була реорганізована в провінції Нижня Сілезія і Верхня Сілезія.

Після кінця Другої Світової війни, Нижня Сілезія на схід від Нейсе була передана Польщі згідно з рішенням Потсдамської конференції у 1945. Німецьке і чеське населення було замінено на польське з областей анексованих Радянським Союзом.

З 1945—1975 Нижня Сілезія була підпорядкована Вроцлавському воєводству. В результаті реорганізації місцевого самоуправління (1975), поділ Польщі був реорганізований в 49 воєводств, чотири з них в Нижній Сілезії: Єленя-Гурське воєводство, Легницьке воєводство, Валбжиське воєводство і Вроцлавське воєводство (1975—1998). В результаті реорганізації місцевого самоуправління 1998, ці воєводства 1 січня 1999 року увійшли до Нижньосілезького воєводства зі столицею Вроцлав.

Нижньо-Сілезьке.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 700.000

Куявсько-Поморське (пол. Województwo Kujawsko-Pomorskie)

Площа — 17 972 км², Населення —  2 090 836 (2014)

Адміністративний центр — Бидгощ

(з 1999)

800px-POL_województwo_kujawsko-pomorskie_COA.svg.png

Після поразки Наполеона згідно Віденського конгресу у 1815 році західна і північна частина регіону була відійшла в Пруссії, а східна частина дісталася Російській імперії. На прусській території сформувалося регентство Бидгощ, який охоплював південно-західну частину королівства. У другій половині XIX ст. почала розвиватися комунікації, промисловість та торгівля, що послугувало економічному розвитку в прусській частині.У 1849 році в Бигдощі розташувалася королівська директорія східної залізниці. Завдяки будівництву залізниці Бигдощ був сполучений з Торунню та Іновроцлавом. Більшість міст досягло високого демографічного зростання, наприклад, у 1910 р. в Бидгощі проживало 58 тис. осіб, в Торуні –46 000, Грудзендзі – 40 000, Влоцлавеці — 36 000 та в іновроцлаві 25 000. Різниця в соціально-економічному розвитку територій регіону, розділених німецько-російським кордоном, також поглибилась.

Після Першої світової війни вся територія сучасного воєводства опинилася в межах відродженої польської державності. Південно-західна частина регіону відійшла до провінції Познань, північна частина до Померанії  та східна частина до Варшавської провінції. У 1938 році було розширене Поморське воєводство та частина Куявсько області (Бигдощ, Іновроцлав, Вроцлавек). У міжвоєнний період адміністративним центром стала Торунь. У 1939 році населення найбільших міст регіону складало в Бидгощі – 141 тис., в Торуні – 81 тис., у Влоцлавеку – 67 тис., у Грудзендзі – 59 тис. в Іновроцлаві – 40 тис. Під час німецької окупації більша частина земель нинішнього регіону була включена до складу генерального губернаторства — північна частина (Бигдощ, Квідзін) була включена до районів Гданськ-Західна Пруссія, в той час як в південна частина (Іновроцлав) до Вартегау.

Після війни у лютому 1945 р. Поморське воєводство було відновлено, на цей раз з столицею в Бидгощі. Адміністративна реформа 1975 р. розділила регіон на три невеликі провінції: Бигдощ, Торунь і Влоцлавек.

Під час адміністративних реформ 1998 року регіон було віднесено до Поморського воєводства, але через протести місцевого населення, сейм вирішив відмовитися від таких планів. 1 січня 1999 року було утворено Куявсько-Поморське воєводство було створено у 1999 році з воєводств попереднього адміністративного поділу: Влоцлавського, та частини колишніх Торунського та Бидгоського воєводств.

Куявсько-Поморське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 750.000

Любуське (пол. Województwo lubuskie)

Площа — 13 987,9 км², Населення —  1 016 652 (2017)

Адміністративний центр — Ґожув-Велькопольський

(з 1999)

800px-POL_województwo_lubuskie_COA.svg.png

Заснований в середині 13 століття, Ґожув-Велькопольський був оточений міцними фортечними стінами і скоро став важливим центром Бранденбурга, що володів ним. Новий період розквіту настав у Ґожуві в 18 столітті, завдяки пожвавленню в торгівлі після спорудження Бидгощського каналу, що з’єднав басейни Вісли та Одри.

Зелена Гура отримала статус міста в 1323 році, вона перебувала тоді в межах Глогувського князівства. На початку 16 століття місто було приєднано до Чехії, і через багато років до держави Габсбургів.

В межах Пруссії Зелена Гура опинилася в 1742 році, а в Польщі перебуває з 1945 року. Площа Старого Ринку в місті Зелена Гура, має форму прямокутника, що виник на початку XIV століття. Її окремі частини отримали свої назви від виконуваних ними функцій. Так, як там існували: хлібний, лляний, м’ясний і борошняний ринки.

До першої світової війни в Зеленій Гурі знаходився пам’ятник німецькому імператору — Вільгельму I. У 1965 р. був відкритий пам’ятник-обеліск «Братства по зброї» по проекту Ганни Кжеміньської.

У 1945 році, після закінчення Другої світової війни, 60% прусської території за рішенням Потсдамської конференції відходить до Польщі та стали частиною Познанської провінції. 6 липня 1950 року, внаслідок адміністративної реформи, із західної частини Познанської провінції та частини Вроцлавської губернії було створено воєводство Зелона Гура, що приблизно співпало з кордонами нинішньої провінції. Любуське (до його складу входили історичні землі Нижньої Сілезії, Нижня Лузіка, Нового Мархія, Західного Великопольська та частина землі Любуська). Адміністративна реформа 1975 року розподілила воєводство Зелена Гура на воєводство Ґожува та нове воєводство Зелена Гура, яке існувало до 31 грудня 1998 року. Згідно з оригінальним проекту реформи, проф. Кулеза, колишні провінції Ґожув і Зелона Гура, планувалися розділитися між Західнопоморським (Ґожув), Нижньосілезьким (Зелона Гура) та Великопольським воєводствами. Таке рішення викликало численні протестами, організованими переважно тодішньою опозицією. Зрештою, уряд вирішив створити Любуське воєводство. 1 січня 1999 року внаслідок адміністративної реформи з частин колишніх Ґожувського, Зєльоногурского та Лещинського воєводств утворилося Любуське воєводство.

Любушське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 820.000

Лодзиньке (пол. Województwo łódzkie)

Площа — 18 218,95 км², Населення —  2 488 417 (2016)

Адміністративний центр — Лодзь

(з 1999)

POL_województwo_łódzkie_COA.svg.png

Історія більшості цієї території подібна історії всієї Мазовії. Столицею і головним промисловим центром воєводства є місто Лодзь. Воно отримало міські права в XV столітті і до 1798 року належало вроцлавецьким єпископам.

Після рішення Віденського конгресу у 1815 році Лодзь, як і багато міст Польщі, відійшов до складу російських територій Царства Польського. На початку XIX ст. почали будуватися в Лодзі перші прядильні і ткацькі фабрики.  20 вересня 1820 року указом намісника міста, Лодзь було оголошене фабричним містом – в 1821 році був заснований суконна фабрика Нове Місто, продовженням якого в 1824 році з’явився ткацька фабрика Лодзь. Пізніше з міста почали експортувати тканини на російський ринок, настав бурхливий розквіт текстильної промисловості і до кінця XIX століття тут вже працювали найбільші в світі текстильні фабрики.

30 липня 1865 року місцева влада отримала дозвіл прокласти залізницю, що сполучатиме Лодзь і Колюшкі, яка була пущена в експлуатацію 19 вересня. Пасажирські поїзди почали регулярно курсувати з 1 червня 1866 року.

6 жовтня 1888 року в будівлі готелю «Вікторія» був заснований перший в Лодзі професійний театр. Зараз тут знаходиться сучасний кінотеатр «Полонія». 24 грудня 1898 року в Лодзі був запущений перший електричний трамвай. 20 серпня 1903 року в Лодзі було створено Польське Театральне Товариство. З 1908 року у Лодзі почав діяти найбільший у Польщі банк. У 1919 році було створено Лодзинське воєводство, а його першим воєводою став Антоні Каменських.

Під час окупації Польщі гітлерівською Німеччиною і утворення на її території Рейсгау Вартеланд, 8 лютого 1940 року було створено одне з найбільших гетто — Лодзинське.

До початку Другої світової війни на території міста проживала велика єврейська громада, яка складала 34 % від усього населення Лодзі. З перших днів окупації почали діяти порядки місцевого райхскомісаріату, які стосувалися насамперед євреїв. Наприкінці 1939 — на початку 1940 року було вирішено про створення Лодзинського гетто для євреїв у трьох районах Лодзі: в Старому Місті (пол. Stare Miasto), в бідному єврейському кварталі Балуті (пол. Baluty) та в передмісті Марисін (пол. Marysin). Офіційну назву «Ліцманштадтське гетто» ця зона відчуження отримала 8 лютого 1940 року. До Лодзинського гетто також були депортовані євреї з Австрії, Богемії та Моравії, Словаччини, Люксембургу. Ізольовані люди розміщувалися на площі 4 км², відокремленій колючим дротом та високим парканом від зовнішнього світу. Загальна кількість людей у зоні складала 200 000 осіб. Постійна нестача їжі, води, теплого одягу, взуття та дрів для опалення призвела до масової смертності серед ув’язнених. Приблизно 40 000 осіб, за час існування гетто, померли.

У гетто була двошарова система керування. Охороною периметру та виходу із зони гетто займалися німецький райхскомісаріат та поліція. Усі рішення приймалися також райхскомісаріатом. У самій зоні, підпорядковуючись адміністрації райхскомісаріату, керувало єврейське самоуправління Юденрат (нім. Judenrat). Головою старійшин Юденрату був Мордехай Хаїм Румковський, який за свою жорстокість до власного народу мав прізвисько Хаїм Грозний. Юденратом контролювалася їжа, керування школами, лікарнями, розподілом житла. Голови старійшин мали повноваження над економічною, юридичною та адміністративною структурами в зоні гетто. У поліції гетто служило 1 200 осіб. Голови старійшин мали також повноваження створювати нові підприємства, на яких євреї часто працювали за їжу. Здебільшого на цих підприємствах виробляли військову продукцію на потреби німецької армії.

Наприкінці Другої світової війни у ​​Лодзі залишилось менше ніж 300 000 жителів.  Під час адміністративного поділу 18 серпня 1945 регіон Лодзь отримав статус воєводства. Першим післявоєнним воєводою став Ян Дуб-Коціол. В післявоєнний час до 1948 року Лодзь виконувало функції столиці Польщі.

На початку комуністичного режиму в Польщі багато підприємців та промисловців втратили свій вплив і керування на маси, завдяки націоналізації приватних компаній. З 1960 по 1990 рр. було побудовано ряд великих панельних житлових будинків в районах Реткінії, Теофіліва, Відзева, Радогоща і Хойни, що охоплюють площу майже 30 км².

1 січня 1999 року внаслідок нової адміністративної реформи колишні Лодзьке та Серадзьке воєводства, а також частини колишніх Пйотрковського, Скерневицького, Плоцького, Каліського, Ченстоховського, Конінського та Радомського воєводств утворили єдине Лодзинське воєводство.

Лодзьке.jpg

Під час існування Лодзинського гетто виготовлялися паперові та металеві бони. Початковий дизайн художника Вінцента Браунера (пол. Wincenty Brauner), учасника довоєнної арт-групи Юнг Ідіш (пол. Jung Jidysz), містив у собі зображення людини, що розриває ланцюги. Але він не був погоджений з німецькою адміністрацією. Автором фінального проекту купюр став лодзинський архітектор Ігнацій Гутман (пол. Ignacy Gutman), якого призначили керівником будівельного департаменту гетто. На його варіанті банкнот була зображені менора, та в різних кутиках купюр Зірка Давида. За відмалювання та переддрукову підготовку відповідав графік Пінкус Шварц (пол. Pinkus Szwarc). 15 травня 1940 року для грошового обігу на території гетто виготовили першу партію купюр (квитанцій нім. Quittung) на лодзинській типографії, розташованій на вулиці Жеромського, 87. Емітентом був банк гетто. 24 червня 1940 року був опублікований указ № 71-72, підписаний Хаїмом Румковським, про заміну всіх грошових знаків на банкноти гетто. Грошові знаки надійшли в обіг 9 липня 1940 року. Серед мешканців гетто купюрам були надані інші назви, як «хаїмки» та «румки» за ім’ям і прізвищем Голови Старійшин Хаїма Румковського. Монети карбувалися у двох місцях зони гетто: на Жегерській та Лагевничеській вулицях. Двічі 10-пфенігову бону виготовляло поштове відділення. На всіх банкнотах і монетах (окрім найдрібнішої монети в 10 пфенігів) стояв надпис: «Квитанція на…». Банкноти Лодзинського гетто були виготовлені часто на низькосортному папері й не містили жодних водяних знаків. Купюри та монети проіснували в обігу до 29 серпня 1944 року, до самої ліквідації гетто. На території гетто в обігу були купюри номіналами: 50 пфенігів, 1, 2, 5, 10, 20, 50 марок; та монети номіналами 10 пфенігів, 5, 10, 20 марок.

2 злотих, 2004 2004

3$ UNC 920.000

Малопольське (пол. Województwo małopolskie)

Площа — 15 183 км², Населення —  3 391 400 (2017)

Адміністративний центр — Краків

(з 1999)

800px-POL_województwo_małopolskie_COA.svg.png

Після 1815 року рішенням Віденського конгресу територію Західної Галичини було розділено між Царством Польським і Вільним містом Краків. Вільне місто формально було засноване 3 травня 1815. В цьому ж році було оприлюднено Конституцію міста, яка була переглянута і розширена у 1818 році, встановивши істотну автономію для міста.

Протягом повстання 1830-31 Краків був базою для допомоги військам Царства Польського. Після кінця повстання автономія вільного міста була обмежена. Поліцією управляла Австрія, вибір президента схвалювався представниками трьох держав. Краків був зайнятий Австрійським військом з 1836 до 1841. Після невдалого Краківського повстання 1846, Вільне місто анексувала Австрія 16 листопада 1846 і перетворила у Велике Князівство Краківське. Після відновлення незалежності Польщі в 1918 році Краків знову стає одним з найважливіших міст відродженого держави.

23 грудня 1920 року було засноване краківське вроєводство із міста Кракова та 17 повітів з переважно-польським населенням (Бяла, Бохня, Бжесько, Хшанув, Домброва, Ліманова, Мелець, Мислениці, Освенцим, Пільзно, Подгуже, Ропчице, Тарнів, Вадовиці, Величка, Живець, Списько-Оравський), також з 5 повітів з українською меншістю (терени повітів Горлиці, Грибів, Ясло, Новий Санч і Новий Торг). Почало функціонувати 1 вересня 1921 року. У 1923 році в місті відбувається повстання, викликане політичною і економічною кризою в країні.

У 1939-1945 роках Краків був столицею колоніальної адміністрації Генерал-губернаторства.  3 березня 1941 у кварталі Подгуже, неподалік від єврейського району Казімеж, було засноване Краківське гетто. 15 жовтня 1941 року генерал-губернатор Ганс Франк підписав у Варшаві наказ про смертну кару для євреїв, які без дозволу порушували кордони гетто, і також для поляків, які надавали їм допомогу.

Молодь гетто створила ZOB «бойову єврейську організацію» (пол. Żydowska Organizacja Bojowa) і організовувала опір у гетто, допомагаючи підпільній Армії крайовії. Лідерами ZOB були Долек Лібескінд, Шимон і Густа Драгнери. Група під їх керівництвом у союзі з ПОРП (Польською об’єднаною робочою партією) брала участь у різних акціях опору, а саме, підрив кафе «Kazanova», «Cyganeria», кінотеатру «Bagatella» — місць, де збиралися нацистські офіцери; знищення патрульного судна СС на Віслі, гаражів Вермахту, розстріли єврейських зрадників, колабораціоністів та шпигунів СС. На відміну від Варшавського гетто, їх боротьба не призвела до загального повстання.

13-14 березня 1943 нацисти під командою унтерштурмфюрера СС Амона Гёта, коменданта трудового табору Плашув, за участю підрозділів польської та української допоміжної поліції, провели «остаточну ліквідацію гетто». 8 тисяч євреїв, які вважалися придатними до роботи, були перевезені в концтабір Плашув. 2 тисячі євреїв, які вважалися непридатними до роботи, були вбиті прямо на вулицях гетто. Усі інші були відправлені в Аушвіц. Після закінчення операції зі знищення гетто членам єврейського комісаріату та єврейської поліції було наказано зібрати тіла тих, хто був убитий. У наступні місяці групи єврейських ув’язнених з Плашува щодня працювали на території колишнього гетто, очищаючи його. Влітку 1943 року члени комісаріату та єврейської поліції, після того, як гетто було очищено, були також депортовані в Плашув.

В повоєнний час після адміністративної реформи 28 червня 1946 року році Краківське воєводство було відновлене, яке було в 1975 році розділене на більш менші провінції (Краків, Новий Сонч, Тарнов, Бельсько, Катовіце і Кельце). В результаті адміністративної реформи Польщі 1998 року воєводство припинило своє існування і його територія повністю відійшла з 1 січня 1999 року до новоствореного Малопольського воєводства.

3 серпня 2006 року постановою Сенату Польщі 2007 рік був оголошений роком міста Кракова. 25 травня 2014 року відбувся міський референдум, на якому краков’яни висловилися за будівництво в місті метрополітену (55,11% голосів), створення системи відеоспостереження (69,73% голосів), будівництво нових велодоріжок (85,2% голосів) і проти заявки Кракова на проведення зимових Олімпійських ігор 2022 року (69,72% голосів). У липні 2016 року в Кракові пройшов католицький Всесвітній день молоді за участю Папи Римського Франциска. У липні 2017 року місті відбулася 41-я сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Малопольське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 900.000

Мазовецьке (пол. Województwo mazowieckie)

Площа — 35 558,47 км², Населення —  5 356 838 (2017)

Адміністративний центр — Варшава

(з 1999)

800px-POL_województwo_mazowieckie_COA.svg.png

З 1919 року до вторгнення гітлерівських військ в 1939 року було утворене Варшавське воєводство. Воєводство включало такі повіти: Блонський (адміністративний центр — Гродзиськ-Мазовецький), Варшавський, Венгровський (з 1939 р.), Влоцлавський (1938), Гарволінський (з 1939 року) Гостинінський, Груєцький, Дзялдовський (1938), Кутновський (1939), Ліпнівський (1938), Ломжинський (з 1939 р.), Ловицький (1939), Маковський, Мінський, Млавський, Нешавський повіт (центр — Александрув-Куявський; у 1938 р.), Остроленцький (з 1939 р.), Островський (з 1939 р.), Плоцький, Пшасниський, Пултуський, Радзимінський, Равський, Рипінський (1938), Серпецький, Скерневицький (1939), Соколовський (з 1939 р.), Сохачевський і Цехановський (до 1938 р.). Після війни воєводство було відновлене, також продовжувало існувати після адміністративного розподілу у 1975 році. Після адміністративної реформи 1998 року воєводство припинило своє існування і з 1 січня 1999 року його територія повністю відійшла до Мазовецького воєводства.

Мазовецьке.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 920.000

Підляське (пол. Województwo Podlaskie)

Площа — 20 187 км², Населення —  1 187 587 (2016)

Адміністративний центр — Білосток

(з 1999)

800px-POL_województwo_podlaskie_COA.svg.png

До вересня 1939 року територія області входила до складу Польської Республіки. У той час, згідно із секретним Пактом Молотова-Ріббентропа між СРСР та нацистською Німеччиною, вона була зайнята військами Радянського Союзу. 22 жовтня того ж року радянська влада організувала на зайнятій території вибори. Майже всі кандидати були підібрані радянською владою, незалежних кандидатів не допускали, громадяни були змушені голосувати, а у всьому краї почався терор і репресії проти тих, хто не підтримував радянську владу. Згідно з офіційними результатами, за радянських кандидатів проголосувало 90% виборців. Після виборів, «обрані» депутати на зборах у Білостоці 28-30 жовтня звернулися з проханням приєднати ці землі до складу Білоруської РСР. 2 листопада Білосточчина була включена до складу СРСР. 9 грудня радянська влада розділила зайняті території на області — таким чином була створена і Білостоцька область.

Всі ці рішення вважалися незаконними з точки зору міжнародного права. Заняття північно-східних земель міжвоєнної Польської Республіки та включення їх до складу СРСР порушувало положення багатьох міжнародних договорів, зокрема Ризького мирного договору 1921 р., Договору про ненапад 1932 р. і Лондонської конвенції 1933 року про дефініції агресора. З цієї причини міжнародне співтовариство вважало територію Білостоцької області частиною Польщі під радянською окупацією.

У липні 1944 року місто було відвойовано радянськими окупантами і приєднано до Білорусі. 20 вересня 1944 Білосток з прилеглими районами було передано Польщі, яка почала проводити політику насильницького виселення звідти білорусів і українців. У 1946 році під час адміністративного поділу з цих територій було утворене Білостоцьке воєводство. У 1975 році воєводство було поділено між трьома меншими: Білостоцьким, Сувалкським і Ломжинським. Під час нової адміністративної реформи 1998 року з регіону було утворено Підляське воєводство.

Підляське воєводство.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 900.000

Сілезьке (пол. Województwo śląskie)

Площа — 12 334 км², Населення —  4 564 394 (2016)

Адміністративний центр — Катовіце

(з 1999)

800px-POL_województwo_śląskie_COA.svg.png

Території Пруссії були реорганізовані в 1815, після Наполеонівських війн. Провінція Сілезія була створена з територій Сілезії, придбаними Пруссією у Сілезьких війнах, а також з терен Верхньої Лужиці біля Гьорліца, яка була колись частиною королівства Саксонії.

Як Прусська провінція, Сілезія стала частиною Німецької Імперії протягом об’єднання Німеччини у 1871. Велика індустріалізація Сілезії, привела багато людей на ці терени у той час. За твердженням перепису 1905, три чверті мешканців були німці, а також велика частина населення на схід від Одеру були поляки.

Після Першої Світової війни, деякі частини Провінції Сілезія були переданні Польщі і Чехословаччині (Чеська Сілезія). У 1919, частини, що залишились у Німеччини, були реорганізовані в дві провінції провінція Нижня Сілезія (нім. Niederschlesien) і провінція Верхня Сілезія (нім. Oberschlesien). Між 1938 і 1941, Верхня і Нижня Сілезія були знову короткостроково об’єднанні в одну провінцію.

Після війни в 1945-1950 роках було утворене Сілезько-Дабровське воєводство, яке включало переважну більшість територій сучасного Сілезького воєводства (головним чином без Ченстоховських, Живецьких та Явожнинських околиць) та Опольського воєводства (без Бжега і Намислава). У 1950 р. Сілезьке-Дабровське воєводство було поділено на воєводства Ополе та Катовіце. Після адміністративного поділу 1998 року було утворене Сілезьке воєводство.

Сілезьке.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 1.000.000

Підкарпатське (пол. Województwo podkarpackie, словац. Podkarpatské vojvodstvo)

Площа — 17 845,76 км², Населення —  2 129 138 (2017)

Адміністративний центр — Ряшів

(з 1999)

800px-POL_województwo_podkarpackie_COA.svg.png

У 1772 році було утворене Королівство Галичини та Володимирії як нова адміністративна одиниця Габсбурзької монархії. Королівство постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. У 1815 р., згідно з рішеннями Віденського Конгресу, Люблінську область і навколишній край (Нова, або Західна Галичина) Австрія віддала Польщі, якою управляла Російська імперія, а Тернопільський край та Південне Поділля були повернені Австрії Росією, яка володіла ними з 1809 року. Велике місто Краків і навколишня територія (колись також частина Нової, або Західної Галичини) стали Вільним містом Краковом.

У 1830-х у східній частині Галичині розпочалось національне пробудження серед русинів.

1846 року було найбільше селянське повстання у Галичині. Було розгромлено 474 панські двори, вбито 728 поміщиків, управителів, дрібних шляхтичів. В окремих округах було розгромлено від 19,2 до 89,1 % поміщицьких маєтків.

У 1848 р. революції відбулися у Відні і інших частинах Австрійської імперії. У Львові 2 травня 1848 була створена Головна Руська Рада (ГРР) — самоврядний орган русинів-українців на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем; 23 травня 1848 польськими шляхтичами українського походження «Руський Собор» — антипод Головної Руської Ради. Також була сформована Польська Національна Рада (раніше ГРР).

Перед оголошенням рішення Відня залишки панщини скасував губернатор Франц фон Стадіон в спробі зірвати революцію. Окрім того, польським закидам на Галицьку автономію протистояли запити русинів про національну рівність і розділення Галичини на Східну — русинську, і Західну — польську частину.

У 1859 р., після австрійської військової поразки в Італії, імперія розпочала конституційні експерименти. У 1860 р., Віденський Уряд, під впливом Агенора Голуховського, випустив свій Жовтневий Статут, який являв собою консервативне облаштування федеративної імперії, але негативний відгук на нього в німецькомовних землях призвів до змін в уряді і видання Лютневого Акту, який припиняв децентралізацію. Проте, у 1861 р., Галичині були надані Законодавчий Сейм (гал. Сойм). У цей же рік розпочались заворушення в Російській Польщі, які мали деяке поширення в Галичині. Сейм припиняв збори. У 1863 в «конгресовій» (російській) Польщі вибухнуло національне повстання, тому на 1864—1865 pр. австрійський уряд оголосив стан облоги в Галичині, тимчасово припинивши громадські свободи. У 1865 були повернені громадські свободи і продовжені переговори про автономію між польською аристократією і Віднем.

Тим часом серед частини русинів виник рух за з’єднання з Росією. Екстремісти цього руху були відомі як «москвофіли». Але більшість русинів покладали надії на національну рівність і поділ Галичини за етнічною ознакою.

Після австро-угорської угоди у лютому 1867 Австрійська імперія була перетворена на дуалістичну Австро-Угорщину. Хоча польські та чеські плани щодо входження відповідних частин монархії у федеральну структуру зазнали невдачі, але стійкий (хоч і повільний) процес лібералізації австрійського правління почався і в Галичині.

Представники польської аристократії й інтелігенції звернулися до цісаря з проханням про збільшення автономії для Галичини. Їхні вимоги не були прийняті відразу, але дали на майбутні роки вектор у напрямі збільшення автономії регіону. Від 1873 Галичина була de facto автономною провінцією Австро-Угорщини з польською і (в набагато меншій мірі) українською офіційними мовами. Германізацію було припинено, цензуру зменшено. Галичина адміністративно ввійшла до складу Цислейтанії, але Галицький Сейм і провінційна адміністрація мали обширні повноваження та прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах.

Під час Першої Світової війни Галичина стала місцем важких боїв між Росією і Центральними державами. Російські війська зайняли більшість краю в 1914, завдавши поразки австро-угорській армії на Східному фронті в перші місяці війни. Проте вони були витиснуті звідти навесні і влітку 1915 об’єднаними німецько-австро-угорськими силами.

Після утворення ЗУНР колишнє Королівство Галичини та Володимирії увійшло до її складу згідно з «Тимчасовим основним законом» від 13 листопада 1918 року. У 1918 році Західна Галичина стала частиною відновленої Польщі, яка зброєю приєднала до себе українські самопроголошені держави Східної Галичини — Західно-Українську Народну Республіку та Лемко-Русинську Республіку. В 1919 році Польща ліквідувала Команчанську, Східно-Лемківську та Тарнобжезьку республіки. Протягом Польсько-радянської війни в Галичині також існувала Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Незважаючи на супротив українців, польська анексія Східної Галичини була визнана міжнародною спільнотою 1923 року.

3 грудня 1920 року було утворене Львівське воєводство з міста Львів і 19 повітів Східної Галичини (у 17 було переважно українське населення — Бібрка, Чесанів, Добромиль, Дрогобич, Городок, Яворів, Львів повіт, Лісько, Мостиська, Перемишль, Рава, Рудки, Самбір, Сокаль, Старий Самбір, Сянік, Жовква; у двох українці становили меншість — Березів, Ярослав) та 8 повітів Західної Галичини (у шести українці становили меншість — Кросно, Ланьцут, Нисько, Переворськ, Ряшів, Стрижів; два повіти були з чисто польським населенням — Тарнобжег, Кольбушова). Воєводство проіснувало до радянського вторгнення на територію Польщі до 27 листопада 1939 році.

У 1937-1939 роках розпочалося створення і модернізація підприємств із виробництва зброї. Жешув став тоді важливим центром авіа та військової промисловості. Динамічний розвиток перервала Друга світова війна, як результат – місто було частково розгромлено. Після війни місто швидко розширювалось та модернізувалось.

Після примусового виселення українців на території на заході та півночі Польщі, що до 1945 належали Німеччині та масової депортації українського населення Польщі до УРСР (Операція “Вісла”) у 1944—1947 роках утворилося Ряшівське воєводство, яке фактично після адміністративних реформ із територіальними змінами залишилось з такою назвою до 1998 року. З 1 січня 1999 року — Підкарпадське воєводство. До складу Підкарпатського воєводства входять колишні українські етнічні землі: Лемківщина, Західна Бойківщина, Посяння і північно-західна частина Галичини (Любачівський повіт).

Підкарпатське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 920.000

Поморське (пол. Województwo pomorskie)

Площа — 18 310,34 км², Населення —  2 319 735 (2017)

Адміністративний центр — Гданськ

(з 1999)

POL_województwo_pomorskie_COA.svg.png

Під час Наполеонівських війн (1806—1815) південні частини Західної Пруссії були передані Варшавському герцогству. У 1824—1878 провінція Західна Пруссія була об’єднана з провінцією Східна Пруссія в єдину провінцію Пруссія, після чого вони були відновлені як окремі провінції у складі Німецької Імперії, створеної 1871 року.

Згідно з Версальським договором (1919), більша частина Західної Пруссії була повернута Польщі утворивши Поморське воєводство з центром в Торуні, незначні частини на заході і на сході колишньої провінції залишилися у складі Веймарської республіки — східна частина сформувала регіон Марієнвердер у межах Східної Пруссії (1922). На західній частині Пруссії була сформована провінція Познань-Західна Пруссія. Провінція Позен-Західна Пруссія була ліквідована в 1938, коли її терен було поділено між провінціями Сілезія, Померанія і Бранденбург. 1939 — терени колишньої Західної Пруссії приєднані до Третього Рейху. У 1945 році згідно з рішеннями Потсдамської конференції вся колишня Західна Пруссія була передана під владу Польщі, включно з вільним містом Данцигом. Німецьке населення краю було депортоване на західні землі Німеччини.

2 лютого 1945 року, після першого адміністративного поділу, було утворене Поморське воєводство з центром в Торуні, а з 2 березня з центром Бигдощі. 29 травня 1946 року два округи Щецин і Слуцьк утворили Щецинське воєводство. 28 червня 1950 роки Поморське воєводство було перейменоване в Бигдозьке і проіснувало до нового адміністративного розподілу в 1975 та 1998 роках. З 1 січня 1999 року Бигдозького, Гданського, Слупського та Ельблонзького воєводств було утворене Поморське воєводство.

Поморське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 900.000

Свентокшинське (пол. Województwo świętokrzyskie)

Площа — 11 710,50 км², Населення —  1 254 505 (2016)

Адміністративний центр — Кельце

(з 1999)

POL_województwo_świętokrzyskie_COA.svg.png

Після перемоги Наполеона Бонапарта у війні Четвертої коаліції і польського повстання, територія Південної Пруссії увійшла до складу герцогства Варшавського, французької клієнтської держави, згідно з рішеннями Тільзитського миру від 1807. Після Віденського конгресу в 1815 році, вона була розділена між прусським Великим князівством Познанським і Царством Польським, у складі Російської імперії.

У 1918-1919 роках на території сучасного воєводства існувала Тарнобжезька республіка.  14 серпня 1919 року на підставі тимчасового акту адміністративних поділу було утворене Кельльке воєводство із адміністративним центром у місті Кельце. Воєводство включало землі колишні губернії Кельце та Радом разом із Давбровським та Ченстоховським повітами. Після окупації Польщі німецькими військами у 1939 році регіон був доданий до генерал-губернаторства і відновлений у 1945 році, яке проіснувало до розподілу в 1975 року, та до розподілу в 1998 році.  Під час адміністративної реформи у 1999 році воєводство було ліквідоване, зі значної частини якої було утворене Свентокшиське воєводство зі столицею в Кєльці, а решта території відійшли до Малопольського воєводства.

Свентокшинське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 900.000

Західнопоморське (пол. Województwo zachodniopomorskie)

Площа — 22 892,48 км², Населення —  1 706 579 (2017)

Адміністративний центр — Щецін

(з 1999)

800px-POL_województwo_zachodniopomorskie_COA.svg.png

У 1815 році за підсумками Віденського конгресу територія королівства Пруссія була значно збільшена. Зокрема, Пруссії була передана остання частина, що залишилася Шведської Померанії, включаючи Штральзунд і острів Рюген. Натомість Пруссія віддала Данії герцогство Лауенбург і додатково виплатила їй 2,6 млн талерів. У 1815-1816 році Пруссія провела адміністративну реформу — території Західної Померанії в її нових кордонах утворили одну з 10 провінцій королівства із адміністративним центром Штецін.

У 1932 році округ Штральзунд скасувався, а його територія була повністю приєднана до округу Штецін. У 1938 році була скасована провінція Позен-Західна Пруссія, а її основна частина була передана в провінцію Померанія в якості адміністративного округу Позен-Західна Пруссія з центром в місті Шнайдемюль. Разом з цим до складу нового округу були передані райони Арнсвальде і Фрідельберг із провінцією Бранденбург, а також райони Драмбург і Нойштеттин, що знаходяться раніше в окрузі Кеслін. Після війни відповідно до умов Потсдамської угоди 1945 року, територія провінції Померанія, розташована на схід від Одеру, а також частина лівобережних земель на північ від Гарца (з Штеттіном і Свінемюнде) відійшли Польщі. Решта території були об’єднані із Мекленбургом і в 1949 році увійшли до складу НДР. У Польщі на колишніх померанских землях були створені у 1945 році Щецінське та в 1950 році Кошалінське воєводства, які з певними змінами проіснували до 1998 року, а потім були об’єднані з 1 січня 1999 року в Західнопоморське воєводство.

Західно-Поморське.jpg

2 злотих, 2004 2004 3$ UNC 900.000

Вармінсько-Мазурське (пол. Województwo warmińsko-mazurskie)

Площа — 24 173,17 км², Населення —  1 434 783 (2017)

Адміністративний центр — Ольштин

(з 1999)

800px-Warminsko-mazurskie_herb.svg.png

У 1824-1829 роках існував особистий союз Західної і Східної Пруссії, а в 1829 році формально об’єднав дві провінції в одну провінцію під назвою Пруссія. У 1878 році союз розпався. Після  завершення Першої світової війни і згідно Версальського рішення від Східної Пруссії було від’єднано Клайпедський повіт, який перебував під контролем Ліги Націй, та у 1923 році був захоплений Литовськими військами і доєднаний до Литви. Південна частина Східної Пруссії (Вармія, Мазурія та Повісле) розглядалася для надання цих земель Польщі, але 97,8% голосів було на підтримку Пруссії, і лише 8 комун були надані Польщі.

Після Другої світової війни за рішенням Потсдамської конференції Пруссію ліквідували як державне утворення. Східну Пруссію розділили між Радянським Союзом і Польською республікою. До складу Радянського Союзу разом із Кенігсбергом (перейменовано в Калінінград) увійшло більше третини (17 757 км²) Східної Пруссії, на території яких створили Калінінградську область РРФСР (15 100 км²), а невелику частину — 2 657 км², що включала частину Куршської коси і місто Клайпеда з околицями (колиш. м. Мемель нім. Memel) — т.з. Клайпедський край, передали Литовській РСР (у 1939-1945 роках був анексований гітлерівстькою Німеччиною). Більше половини Східної Пруссії відійшло Польської республіки — близько 19 236,9 км², що зараз приблизно збігається з сучасними територіями  Вармінсько-Мазурського воєводства. З 1946 року і до адміністративного поділу з певними територіальними змінами до 1998 року існувало Ольштинське воєводство. У 1999 року з Ольштинського та більшої частини Ельблонзького воєводства (решта територій відійшли до Поморського) було утворене сучасне Вармінсько-Мазурське воєводство.

Вармійсько-Мазурське.jpg

2 злотих, 2005 2005 3$ UNC 900.000

Опольське (пол. Województwo Opolskie)

Площа — 9411,87 км², Населення —  991 161 (2017)

Адміністративний центр — Ополе

(з 1999)

800px-POL_województwo_opolskie_COA.svg.png

Нижня Сілезія і більша частина Верхньої Сілезії стали частиною Пруссії у 1742, протягом Першої Сілезької війни. Незначна частина залишилася в межах Богемської корони під керуванням Габсбургів як князівство Верхньої і Нижної Сілезії, або Австрійська Сілезія. У XIX-му ст. Верхня Сілезія стала промисловою областю завдяки багатим покладам вугілля і залізної руди.

У 1919 після Першої Світової війни, східна частина, більшістю населення у якій були етнічні поляки, відійшла до Польщі як Автономне Сілезьке Воєводство, тоді як західна частина, більшість населення у якій була німецькомовною, залишилась за Німеччиною як Провінція Верхня Сілезія. З 1919—1921 відбулося три Сілезьких повстання у польськомовній частині Верхньої Сілезії. Під час Верхньосілезького плебісциту[en] 60 відсотків голосів було подано проти з’єднання з Польщею.

Після 1945 майже вся Верхня Сілезія стала частиною Польщі. Більшість німецькомовного населення була депортована відповідно до рішень Потсдамської конференції. Ця програма депортації також включала німецькомовних мешканців Нижньої Сілезії, східної Померанії, Данцигу і Східної Пруссії. Ці німецькі вигнанці були транспортовані до сучасної Німеччини (зокрема колишня Східна Німеччина) і були замінені поляками, більшість з колишніх польських провінцій, анексованних СРСР на сході. Незначна частина Верхньої Сілезії відійшла до Чехословаччини, як Чеська Сілезія. У 1945 році було утворене Сілезько-Дабровське воєводство з якого в 1950 році були виділені Сілезьке та Опольське воєводства. Опольське воєводство з деякими територіальними змінами проіснувало до адміністративного розподілу в 1998 року, а також об’єднане 1 січня 1999 року з | Ченстоховського, Катовицького, Опольського та Бельського воєводств.

Опольське.jpg

2 злотих, 2005 2005 3$ UNC 900.000

Великопольське (пол. Województwo wielkopolskie)

Площа — 9411,87 км², Населення — 3 484 975 (2017)

Адміністративний центр — Познань

(з 1999)

800px-POL_województwo_wielkopolskie_COA.svg.png

Після рішення Віденського конгресу в 1815 році, Південна Прусія була розділена між прусським Великим князівством Познанським і Царством Польським, у складі Російської імперії, де перебували до 1915 року. Пруссія отримала Західну третину з Варшавського герцогства. Прусська частина Великого князівства Познанського отримала напівавтономний статус, який втратився повністю після низки повстань у 1830 році. Хоча 3 квітня 1848 року місцевий Позенський парламент більшістю голосів проголосував проти вступу до Німецької Конфедерації, Франкфуртський парламент проігнорував голосування та примусово змінив статус на звичайну прусську провінцію й інтегрував її до німецької конфедерації. У 1824—1878 провінція Західна Пруссія була об’єднана з провінцією Східна Пруссія в єдину провінцію Пруссія, після чого вони були відновлені як окремі провінції у складі Німецької Імперії, створеної 1871 року.

У 1919 році згідно з Версальським договором, Веймарська Німеччина поступилася частиною території краю на користь новоствореної Другої Речі Посполитої. Німецький залишок провінції, близько 2200 км², було об’єднано із залишком Західної Пруссії і утворили провінцію Позен-Західна Пруссія. Ця провінція була скасована в 1938 році, коли її територія була розділена між сусідніми німецькими провінціями. На південній частині колишнього Царства Польського у 1919 році утворилося Познанське воєводство до складу якого увійшла і частина віддана Німеччиною. На початку Другої світової війни територія Познанського воєводства була долучена до Генерал-губернаторства. У 1939 році територія колишньої провінції Позен була включена до складу Рейхсгау Данциг-Західна Пруссія і Рейхсгау Вартеланд. У 1945 році територія Позена була захоплена червоною армією і передана до складу Польщі. Згодом з цих територій німецьке населення було депортоване, а з радянської окупованої частини на ці землі було відправлене польське населення. 28 червня 1946 року Познанське воєводство було відновлено, а також були додані території захоплені радянськими окупантами. З певними територіальними змінами Познанське воєводство проіснувало до 1998 року. З 1 січня 1999 року було утворене Великопольське воєводство до якого увійшли колишні частини Конінського, Пільського, Лещинського, Каліського, Зеленогурського, Гожовського та Бидгоського воєводств.

Велькопольське.jpg

2 злотих, 2005 2005 3$ UNC 940.000

Люблінське (пол. Województwo lubelskie)

Площа — 25 122,46 км², Населення — 2 126 300 (2017)

Адміністративний центр — Люблін

(з 1999)

800px-POL_województwo_lubelskie_COA.svg.png

У 1815 році після рішення Віденського конгресу  Люблін відійшов до Російської імперії. У 1877 році була запущена залізниця сполученням Варшава — Ковель. Правління Російської імперії закінчилося в 1915 році, коли місто було окуповане німецькою та австро-угорською арміями. Наприкінці жовтня 1918 року після проголошення створення Української держави на території колишніх австрійських володінь в Галичині, Володимерії, Буковині український синьо-жовтий штандарт був піднятий над українізованою військовою частиною в місті. Польська влада при допомозі підрозділів польських легіоністів змогла захопити її. 14 серпня 1919 року було утворене Люблінське воєводство з адміністративним центром Люблін.

Під час німецької окупації в 1939 році було утворено Люблінський дистрикт. На початку листопада 1939 року гітлерівці почали підготовку до широкомасштабної репресійної акції, спрямованої проти соціальної та інтелектуальної еліти Любліна. Було заарештовано бл. 250 осіб. Бл. 70 поляків було розстріляно, а ще кілька десятків — вивезено до концентраційних таборів. Решту згодом було відпущено. У січні 1940 року створено Юденрат, який очолив Марк Альтен (пол. Mark Alten). У березні 1941 року було створене Люблінське гетто на території єврейського кварталу. В ньому перебували 34 тисячі євреїв. Крім того, у місті діяли ще 6 менших таборів, а в передмісті — величезний концтабір Майданек.

Внаслідок заборони на масові богослужіння в синагозі Магаршала знаходився притулок для убогих і переселенців, а також їдальня для бідняків. В Єшиві розмістилася штаб-квартира військової жандармерії. Більшість книг із багатої колекції Єшиви були у 1940 році публічно спалені нацистами. Найдорожчі видання вони перенесли до міської бібліотеки ім. Лопачинського і музею. Подальша доля тих книг маловідома.

На межі березня та квітня 1942 року близько 30 тисяч осіб було вивезено до Белжецького табору смерті, а 4 тисячі — до Майдану Татарського. У вересні 1942 року німці розстріляли на місці близько 2000 людей, а в жовтні ще 1800 осіб. Останніх люблінських євреїв було вивезено до Майданку в листопаді 1942 року. Того ж року гітлерівці підірвали синагогу Магаршала, від якої залишилися одні руїни та біма.

24 липня 1944 року до Любліна увійшли радянські війська, створивши в місті тимчасову столицю польського комуністичного уряду. Згодом столицю було перенесено до Лодзя. а в 1950 до Варшави. З 21 серпня 1944 року Люблінське воєводство було відновлене і існує по-сьогодні з певними територіальними змінами. Останні територіальні зміни відбулися у 1998 році, після об’єднання колишніх Люблінського, Замойського та Холмського воєводств, а також частин колишніх Білопідляського, Тарнобжезького та Седлецького воєводств.

Люблінське.jpg

2 злотих, 2005 2005 3$ UNC 820.000

 

Докладніше: Історія_ПольщіКоролівство_Польське_(1815—1915)Привіслянський_крайКоролівство_Польща_(1916—1918)Польська_Республіка_(1918—1939)Вільне_місто_ДанцигГданськRepublik_ZakopaneТарнобжезька_республікаКоманчанська_РеспублікаЛемко-Русинська_РеспублікаПольська_Республіка_(1918—1939)Генеральна_губерніяWarthelandПольська_підпільна_державаПольська_Народна_РеспублікаВаршаваПольщаНижньосілезьке_воєводствоWojewództwo_kujawsko-pomorskieWojewództwo_lubuskieWojewództwo_łódzkieМалопольське_воєводство,Мазовецьке_воєводствоПідляське_воєводствоWojewództwo_śląskieПідкарпатське_воєводствоWojewództwo_pomorskieЗахіднопоморське_воєводствоВармінсько-Мазурське_воєводствоОпольське_воєводствоВеликопольське_воєводствоЛюблінське_воєводство,

 

Advertisements

Автор: wakulenkokwolodimir

http://uk.wikipedia.org/wiki/Вакуленко_Володимир_Володимирович

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s