Лівія

Libya (араб. ليبيا‎)

Італійська Північна Африка (італ. Africa Settentrionale Italiana, араб. شمال أفريقيا الإيطالية)

(1911-1934)

Італійська Триполітанія (італ. Tripolitania Italiana, араб. طرابلس الإيطالية)

(1927-1934)

Італійська Киренаїка (італ. Cirenaica Italiana, араб. برقة الإيطالية)

(1927-1934)

320px-Lesser_coat_of_arms_of_the_Kingdom_of_Italy_(1890).svg.png  320px-Tripolitana_COA.svg.png

Cyrenaica_COA.svg.png

1553–1912: у складі Османської імперії; спочатку становила Триполітанський еялет (до 1864), згодом — Триполітанський віялет. У 1711—1835 рр. керувалася османськими пашами з династії Караманлі, що фактично перетворили край на незалежну політію. Втрачена внаслідок італійсько-османської війни (1911—1912).

Італійські загони висадилися в Тобруці, після короткого бомбардування 4 грудня 1911 року зайняли узбережжя і пройшли до внутрішніх районів, зіткнувшись із слабким опором. Нечисленні османські солдати і лівійські, туніські, алжирські, єгипетські добровольці були організовані капітаном Мустафою Кемалем. Битва при Тобруці 22 грудня закінчилася перемогою Мустафи Кемаля. Декретом від 5 листопада 1911 року Італія оголосила свою владу в країні, хоча італійський уряд управляв тільки деякими прибережними частинами країни, які були під облогою місцевих загонів, за винятком Триполі. Італійські власті застосовували репресивні заходи проти бунтівників. Проте Королівство Італія мало повну військово-морську перевагу і могло розширити контроль майже на все 2 000 км лівійського побережжя між квітнем і на початку серпня 1912 року. Королівство Італія почало бойові дії проти османського володіння в Егейському морі з схвалення інших європейських держав. Воно прагнула закінчити війну. Війна тривала набагато довше, ніж очікувалося. Королівство Італія зайняло Додеканес, але це викликало незадоволеність Австро-Угорської імперії, яка боялася посилення спалаху іредентизму на територіях, які вважала «своїми», — Королівство Сербія і Королівство Греція. Єдиною іншою бойовою дією, що відбулася влітку 1912 року, був напад на османський флот п’яти італійських торпедних катерів в протоці Дарданелли (18 липня). У серпні 1912 року в Албанії і Македонії спалахнуло антиосманське повстання. У вересні Болгарське царство, Королівство Сербія і Королівство Греція підготували свої армії до війни проти Османської імперії, використовуючи в своїх інтересах її труднощі у війні проти Італії. 8 жовтня Королівство Чорногорія оголосила Османській імперії війну. Так почалися Балканські війни, які ще більше наблизили початок Першої світової війни. Італійські дипломати вирішили використовувати у своїх інтересах сформовану ситуацію, щоб домогтися якнайшвидше вигідного миру.

Після окупації Італією Триполі в 1911 спалахнуло повстання в країні на чолі з національним героєм Лівії, Омар Мухтар. Для придушення повстання Беніто Муссоліні відрядив Родольфо Граціані, який очолив лівійські збройні сили. Партизани розгорнули боротьбу в Джебель-Ахдар у Киренаїки, спротив тривав до 1935. З метою придушення повстання італійці в Лівії створили концентраційні табори, в яких затримали в загальній складності 125 000 чоловік, головним чином чоловіків, які могли співпрацювати з партизанами. Незважаючи на ситуацію в країні продовжувалася політика переселення італійців, в 1940-х роках в Лівії було близько 110000 італійців, які становили 12 % від загальної чисельності населення.

15 жовтня 1912 у Уші (Швейцарія) був підписаний попередній секретний, а в 16:45 18 жовтня 1912 року в Лозанні — головний мирний договір. Умови угоди були формально рівні тим, які на початку війни попросив Стамбул. Триполітанія і Киренаїка отримали тільки автономний статус з судовим правленням кадіса, вибраного султаном. «Подарувавши» населенню Лівії автономію османський султан також зобов’язувався вивести свої війська з її території. Італія зобов’язувалася евакуювати свої війська з Додеканеських островів. Вторгнення до Лівії було дорогим заходом для Італії. Замість 30 мільйонів лір в місяць, спочатку відведених для італійської армії, ця «військова прогулянка» коштувала 80 мільйонів лір в місяць в перебіг набагато тривалішого періоду часу, чим передбачалося. Це викликало відсутність економічної рівноваги в країні. Що стосується Лівії, то італійський контроль над нею виявився неефективним до кінця 1920-х років. Італійські генерали Пьєтро Бадольо і Родолфо Гразіані застосували каральні заходи до лівійського народу, які вилилися в жорстокі і криваві репресії. Додеканеські острови через Першу світову війну залишилися під контролем Королівства Італія. Згідно з Севрською мирною угодою більшістю островів (окрім Родоса) потрібно було поступитися Королівству Греція, в обмін на надання обширної зони впливу в південно-західній Малій Азії. Але поразка греків в греко-турецькій війні зробила цю угоду недійсною. Згідно з Лозаннською конференцією Додеканеські острови були тоді формально захоплені Королівством Італія (вони залишалися під італійським пануванням до кінця Другої світової війни, після чого перейшли до Королівства Греція). Відмова Османської імперії від прав на Лівію і Додеканес була зафіксована лозаннським мирним договором (1923 рік).

У 1918—1923 рр. у складі арабської Триполітанської Республіки, що проголосила незалежність від Італії (формально визнана 1919 року на Паризькій мирній конференції; це було перше офіційне визнання республіканської форми правління в арабському світі). У 1923—1942 у складі Італійського королівства –спочатку становила окрему колонію, Італійську Триполітанію (1927.7.26—1934.12.3), згодом приєднана до Італійської Лівії. У 1937 році північна Тріполітанія була розділена на провінцію Тріполі та провінцію Місурата.  Італійський диктатор Беніто Муссоліні в 1939 році називав узбережжя Лівії Четвертим Берегом (італ. Quarta Sponda) Італії — територія була об’єднана з корінною Італією.

В обігу знаходилась італійська ліра

Див. також Італія

Італійська Лівія (італ. Libia Italiana, араб. ليبيا الإيطالية)

Площа — 1,759,541 км², Населення —  893,774  (1939)

Столиця — Тріполі

(1934-1947)

367px-Coat_of_arms_of_Libya_(1940).svg.png

В 1934 році Триполітанія та Киренаїка були об’єднані в Італійську Лівію з столицею Триполі. Колонія розширилася після територіальної поступки з боку Судану (британської колонії) та Єгипту. У 1935 році було підписано угоду Муссоліні-Лаваля , в результаті якого Італія отримала смугу Аузу. У 1937 році північна Тріполітанія була розділена на провінцію Триполі та провінцію Місурата.  Італійський диктатор Беніто Муссоліні в 1939 році називав узбережжя Лівії Четвертим Берегом (італ. Quarta Sponda) Італії — територія була об’єднана з корінною Італією.

У 1940 — 1943 роках, під час Другої світової війни , Італія намагалася завоювати Єгипет і Туніс, щоб збільшити Італійську Північну Африку.

Військові досягнення країн вісі в Північній Африці дозволили Італії претендувати на значну частину західного Єгипту: італійські фашисти намагались створити клієнтське Королівство Єгипет під італійським контролем 1941 — 1942 і опанувати Тунісом у 1942 — 1943.

Туніс було додано до складу Четвертого Берега в листопаді 1942 року. Всі терени під владою Італії були захоплені англо-американськими військами у 1943 році, відповідно й Італійська північна Африка була скасована.

В обігу знаходилась італійська ліра

Британська військова адміністрація в Лівії (англ. British Military Administration of Libya, італ. Amministrazione Militare Britannica della Libia, араб. الإدارة البريطانية العسكرية في ليبيا)

(1942-1951)

Військова адміністрація в Феццан-Гадамесі (фр. Territoire militaire du Fezzan-Ghadamès, араб. إقليم العسكرية من فزان-غدامس)

(1943-1951)

У листопаді 1942 року сили британських військ захопили Киренаїку. До лютого 1943 р. останні німецькі та італійські солдати були вигнані з Лівії — Британія встановила контроль над Триполітанією, Киренаїкою. 11 квітня 1943 року територію Феццану захопили французькі війська.

Відповідно до мирного договору 1947 року з союзниками, Італія відмовилася від всіх претензій щодо Лівії. На своїх територіях Франція намагалася побудувати ту ж модель управління, яка існувала в Алжирській Сахарі і доклала чимало зусиль для того щоб в кінцевому рахунку інтегрувати регіон адміністративно і фінансово з цими так-званими Південними територіями. У серпні 1943 року, Французький комітет національного визволення попросив генерала Шарль Де Голля офіційно анексувати Феццан враховуючи його стратегічне значення.

У червні 1948 р. під час антиєврейських бунтів у Лівії загинули 12 євреїв та знищили 280 єврейських будинків. В результаті цих антиєврейських нападів та заснування держави Ізраїлю, призвели до того, що багато євреїв змушені були втікати із Лівії. В 1948-1951 рр. 30 972 лівійських євреїв переселилися в Ізраїль. До 1970-х років решта лівійських євреїв (близько 7000) були евакуйовані до Італії.

У 1949 році за підтримки Сполученого Королівства був створений Емірат Кіренаїки — Саїд Індрис оголосив себе еміром Киренаїки на «національної конференції» в Бенгазі. Триполітанія залишилася й далі під керуванням британської військової адміністрації до об’єднання територій. В 1950 році на британських територіях статус військової адміністрації був змінений на громадянську.

У 1948 році місто Ґадамес був примусово приєднаний до Французькому Тунісу, а Гат відійшов до Алжирської Сахари. обурені лівійські націоналісти виступили проти розчленування Феццан. Спроби Франції анексувати регіон наштовхуються на опір з боку США та Великої Британії, пізніше СРСР. Дозвіл на 10-річне продовження мандату для Франції був анульований. Феццан отримав автономію у складі Лівії. Ахмед Бей Сейф був призначений головою провінції у лютому 1950 при з’їзді місцевих старійшин, а губернатор прийняв титул резидента, в той час як французькі офіцери стали «радниками».

24 грудня 1951 року британські та французькі території отримали незалежність утворивши Об’єднане Королівство Лівію на чолі з Індрисом І.

Британські окупаційні території: Триполітанська ліра (монети не карбувалися), єгипетський фунт (див. Єгипет) Французька окупаційна територія: алжирський франк (Див. Алжир) Також в обігу до 1947 року знаходились італійські монети.

Королівство Лівія (араб. المملكة الليبية‎)

Площа — 1 759 530 км², Населення —  1 091 830 (1954)

Столиця — Триполі

(1951-1969)

Coat_of_arms_of_the_Kingdom_of_Libya.svg.png

21 листопада 1949 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про необхідність надання Лівії незалежності до початку 1952 року.

Ідрис I, емір Триполі і Киренаїки, 24 грудня 1951 року проголосив незалежність Об’єднаного Королівства Лівії, що складається з Триполітанії, Киренаїки і Феццану. Ідрис І був оголошений королем новоствореної держави. Кожна з трьох складових держави отримала автономію.

28 березня 1953 року Лівія вступила в Лігу арабських держав. Нова держава мала величезні проблеми з керуванням, тому що італійці в колоніальні часи, не надавали освіти тубільцям, всі посади були зайняті італійцями. Італійці, переїхавші з метрополії і народженні в Лівії були власники більшості з найкращих земель в країні, і були де-факто монополістами на освіту. Через ці труднощі, британці взяли на себе значну частину адміністрування. У 1955 році розпочато розвідку нафти, перше поле виявлено у 1959 році, видобуток розпочато 1963 року. Видобуток нафти стало одним із стовпів економіки Лівії.

25 квітня 1963 року скасовано Федеральну конституцію країни, країну перейменовано у Королівство Лівія.

Правління еміра Ідриса, що походив з південно-східної Лівії, викликало невдоволення решти лівійців. По-перше, Ідрис належав до релігійного ордену суфійського ісламу; по-друге, він походив з частини Лівії, яка тривалий час не мала культурних зв’язків з рештою країни; по-третє, власному приходу до влади Ідрис завдячував Великій Британії, з якою тісно співпрацював ще з кінця Першої світової війни.

Монархія була повалена 1 вересня 1969 року групою офіцерів на чолі з Муаммаром Каддафі. Король, який проходив лікування в Туреччині, не повернувся в країну і до своєї смерті в 1983 жив у вигнанні в Єгипті. Повстанці проголосили створення Лівійської Арабської Республіки.

Монетна система:

1000 мільємів = 100 гіршів = 1 піастр

(1951-1969) Об'єднане Королівство Лівія.jpg

10 мільємів, 1965 1965 (На аверсі в центрі позначення номіналу (араб. مليمات ١٠), на реверсі надпис: Королівство Лівія, внизу рік за григоріанським календарем та Гірджою (1965-1385) (араб. ١٣٨٥-١٩٦٥ المملكة الليبية) 15c. XF 17,000,000

Арабська республіка Лівія (араб. الجمهورية العربية الليبية)

Площа — 1 759 530 км², Населення —  2 681 900 (1977)

(1969-1977)

443px-Coat_of_arms_of_Libya-1970.svg.png

1 вересня 1969 року невелика група офіцерів на чолі з 28-річним армійським офіцером Муаммаром Каддафі влаштували державний переворот проти короля Ідріса, який був висланий до Єгипту. Новий режим, на чолі з Радою революційного командування (РРК), скасував монархію і проголосив Лівійську Арабську Республіку. Каддафі став лідером РРК і нарешті став, де-факто, головою держави аж до нової революції та смерті у 2011 році. Хоч уряд Каддафі завжди офіційно наголошував, що Каддафі взагалі не займав ніякого посту.

Каддафі прийшов до влади завдяки ордену Сенусийя. Вони мали підтримку за часів Другої світової війни від протистоячих італійських і британських окупантів. Зростання їх влади йшло тим же шляхом що і ваххабіти в Саудівській Аравії, хоч і з різних джерел. Каддафі дотримується своєї власної політичної системи — поєднання соціалізму і ісламу, — яку він називає третьою загальною теорією.

Монети див. Федерація Арабських Республік

Арабська республіка Лівія. Федерація Арабських Республік (араб. الجمهورية العربية الليبية .اتحاد الجمهوريات العربية‎)

Площа — 2,947,171 км², Населення —  52,703,600 (1977)

Адміністративні центри — Триполі (Лівія), Каїр (Єгипет), Дамаск (Сирія)

(1972-1977)

440px-Coat_of_Arms_of_Libya_within_the_Federation_of_Arab_Republics.svg.png

 

Не вдала спроба лівійського керманича Муаммара Каддафі, об’єднати Сирію, Лівію, Єгипет в єдину панарабську державу. Не зважаючи на позитивні результати референдумів, уряди трьох країн не погодились на конкретні кроки об’єднання. Союз існував з 1 січня 1972 до березня 1977.

До 1973р. у власність держави перейшов 51% акцій всіх іноземних нафтових компаній. Важливим кроком з’явилася націоналізація роздрібної мережі збуту нафтопродуктів і газу, а також введення державної монополії на експорт нафтопродуктів. За ініціативою Каддафі в країні здійснювався процес зміцнення національного суверенітету: іноземні військові бази були виведені з Лівії, здійснена націоналізація іноземного майна, введений контроль за виробництвом і збутом нафті. Багато керівних постів в економіці і інших сферах життя зайняли громадяни країни. В середині 1970-х років після погіршення відносин з Єгиптом багато єгиптян, що працювали в Лівії, було вимушено її покинути. У 1977р. М.Каддафі, що посідав посаду генерального секретаря Загального народного конгресу, став розділом держави. У країні активізувалися заходи по витісненню приватного капіталу з роздрібної і оптової торгівлі і ліквідації приватного володіння нерухомістю. Каддафі проголосив зовнішньополітичний курс на надання активної допомоги «революційним рухам і режимам, протидіючому імперіалізму і колоніалізму», і подавав підтримку міжнародному тероризму.

Монетна система:

1000 дирхамів= 1 динар

(1969-1977) Арабська республіка Лівія.jpg

 

50 дірхам, 1975 1975 (На аверсі аверсі позначення номіналу: 50 дирхамів (араб. درهما ٥٠), на реверсі в гербі: Федерація Арабських Республік (араб. إتحاد الجمهوريات العربية), з боків роки 1975-1395 (араб. ١٣٩٥-١٩٧٥), внизу: Арабська Республіка Лівія (араб. الجمهورية العربية الليبية) 1$ XF 25.640.000

Народна Соціалістична Арабська Лівійська Джамахірія (араб. الجمهورية العربية الليبية الشعبية الاشترككية)

Площа — 1 759 540 км², Населення —  6 355 100 (2010)

(1977-2011)

Coat_of_arms_of_Libya_(1977-2011).svg.png

У 1979 році після приходу до влади в Чаді своїх клієнтів на чолі з Гукуні Уеддеєм, Лівія намагалася узаконити перехід спірного регіону під її адміністрацію, і висувалися навіть проекти об’єднання країн під єдиним прапором, проте здійсненню перешкодили протести світової спільноти, що розглядали дії Лівії в даному випадку як спробу анексії суверенної держави, а також відновлення громадянської війни.

У 1980-х роках лівійська армія відкрито брала участь в конфлікті, опонентів Уеддея, очолюваних Хиссеном Хабре, підтримуваного Францією і США. По деяких відомостях, в зоні бойових дій у складі лівійських військ були присутні радянські і східнонімецькі радники.

Війна скінчилася поразкою Уеддея і лівійців; у 1989 році підписаний договір про врегулювання конфлікту, питання про Аузу вирішено було винести на розгляд в Міжнародному суді в Гаазі. У 1994 році суд виніс вердикт про приналежність спірного регіону Чаду, після чого Лівія вивела свої війська.

Одночасно із спробою приєднати Чад Лівія робила спроби об’єднання з Тунісом і Алжиром. Агресивна політика Лівії привела до ускладнення стосунків з сусідами. Весною 1976 Єгипет, а потім Туніс і Судан, звинуватили Лівію в організації і фінансуванні їх внутрішніх опозиційних кругів. У липні Каїр і Хартум висунули прямі звинувачення проти Триполі в підтримці невдалої спроби перевороту проти суданського президента Німейрі. А вже в серпні почалася концентрація єгипетських військ на лівійському кордоні. Після погіршення стосунків з Єгиптом багато єгиптян, що працювали в Лівії, були вимушені її покинути.

20 липня 1977 лівійська артилерія вперше відкрила вогонь по єгипетських прикордонних постах в районі ас-Саллум і Хальфайя. У відповідь президент Єгипту Анвар Садат віддав наказ своїм військам перейти кордон сусіда і завдати бомбових ударів по Лівії. Військові дії між двома країнами йшли до 25 липня і закінчилися нічиєю. Підписання Єгиптом мирної угоди з Ізраїлем в 1979 остаточно підірвало основу єгипетсько-лівійських стосунків. Лівія розцінила цей крок Садата не інакше, як зрада загальноарабської справи. Двосторонні зв’язки між Єгиптом і Лівією почали знов налагоджуватися після того, як Єгипет повернувся в 1989 році в ряди НСЛАД.

5 квітня 1986 року на дискотеці «Ля Белі» в Західному Берліні стався потужний вибух, в результаті якого загинули троє і постраждали понад 250 осіб. У причетності до теракту були звинувачені лівійські терористи. Вашингтон пред’явив Триполі ультиматум — в разі невидачі винних Лівія буде бомбардована.

В ніч на 15 квітня американська авіація в рамках військової операції «Каньйон Ельдорадо» завдала ударів по об’єктах на території Лівія, яка, за інформацією американських спецслужб, використовувалася для підготовки терористів. Літаки США нанесли удари по казармах Азізія, військових об’єктах в міжнародному аеропорту Триполі, базі Сайд Білал, казармам в Бенгазі і авіабазі Беніна. Лівійський лідер уцілів, але під бомбами загинула його 15-місячна прийомна дочка. Дружина Каддафі і двоє його синів отримали поранення. Всього в ході операції «Каньйон Ельдорадо» загинули 37 чоловік.

У 18.00 21 грудня 1988 року пасажирський Boeing-747 американської авіакомпанії Pan American World Airways, виконуючи рейс № 103 з Лондону до Нью-Йорку, вилетів з аеропорту Хітроу британської столиці. Рівно за годину літак пропав з радарів авіадиспетчерів, а в 19.08 аварійні служби зафіксували потужний вибух на висоті 10 тис. метрів над шотландським містом Локербі. За кілька хвилин палаючи уламки літака, звалилися на бензоколонку в житловому кварталі міста. Загинули 270 осіб, всі пасажири літака і члени екіпажа, а також люди, що знаходилися в районі катастрофи. Адміністрація президента США звинуватила режим Каддафі в підтримці тероризму.

У 2001 році земельний суд Берліна поклав відповідальність за вибух американського літака в небі над Локербі на лівійські спецслужби. Їх звинуватили також в організації теракту на дискотеці в Західному Берліні в 1986 році і вибуху французького літака в Африці в 1989 році.

17 лютого 2011 року під впливом революцій в Тунісі та Єгипті в Лівії пройшов «День гніву» – масові антиурядові демонстрації, жорстоко придушуються поліцією. Цей день став початком масових заворушень, що переросли в громадянську війну між прихильниками і противниками режиму Каддафі.

27 лютого 2011 року в Бенгазі повстанцями був утворена Національна перехідна рада (ПНС), яка звернулася за військовою й дипломатичною підтримкою до країн НАТО.

На березень 2011 року масові повстання перейшли у стан громадянської війни, водночас з іншими подіями так званої «Арабської весни». 17 березня 2011 року ООН вирішила вдатися до серії заходів по захисту цивільного населення Лівії, в тому й заборонити польоти Каддафієвої авіації над Лівією.

20 жовтня 2011 року агенція Reuters із посиланням на представника Національної тимчасової ради, повідомила, що Муаммар Каддафі, якого захоплено в місті Сирт, помер від поранень, яких він мав декілька — в обидві ноги та голову. Місто Сирт було останнім оплотом прихильників Каддафі. Його захоплено раніше, в четвер, 19 жовтня. Після подій 2011 року, туареги об’єднали свої сили самооборони у військову організацію «Гатський союз» та проголосили свою владу на землях на заході та південному заході. Туареги вважаються однією з найсильніших сторін конфлікту, позаяк вони мають велику кількість бійців та території.

(1977-2011) Велика Соціалістична Народна Лівійська Джамахірія.jpg

20 дірхам, 1979 1979 (На аверсі в центрі позначення номіналу 20 дирхамів (араб. درهما ٢٠). На реверсі вгорі з боків рік 1979-1399 (араб. ١٣٩٩-١٩٧٩), внизу напівколом надпис: Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамархія (араб. الجمهورية العربية الليبية الشعبية الاشتراكية) 50c. UNC 25.500.000

Лівійська держава (берб. ⵜⴰⵎⵓⵔⵜ ⵏ ⵍⵉⴱⵢⴰ, араб. دولة ليبيا)

Площа — 1,759,541 км², Населення —  7,200,000 (2018)

(з 2011)

The_emblem_on_the_passport_of_Libya.svg.png

З 2012 року Лівією керував Загальний національний конгрес (ЗНК). Обрання в червні 2013 року Нурі Абусамейні на посаду голови ЗНК стало символом того, що прихильники радикального ісламу встановили контроль над діяльністю конгресу. ЗНК не проводив заходів боротьби зі впливом ісламістських угруповань, не зміг створити ефективну поліцію і армію і прийняв шаріат як основу для всього державного законодавства в грудні 2013 року. У лютому 2014 термін повноважень національного конгресу сплинув, однак 23 грудня 2013 року ЗНК прийняв рішення про продовження своїх повноважень до кінця 2014 року. Це рішення викликало масові протести громадян Лівії в багатьох містах, у тому числі в Триполі, Аль-Байда, Тобруці і Адждабії. 14 лютого 2014 року генерал Халіфа Хафтар наказав Загальному національному конгресу розпуститися і закликав до формування тимчасового уряду, який повинен організувати вибори, намічені на 25 червня. ЗНК проігнорував вимогу, назвавши дії генерала державним переворотом.

16 травня 2014 року верховний командувач Лівійської національної армії Халіфа Хафтар оголосив про початок широкомасштабної повітряної і наземної операції підконтрольних йому частин збройних сил у районі міста Бенгазі, описавши її як «поправку на шляху до революции».  Військовий наступ дістав кодову назву — Операція «Гідність». 18 травня операція була розширена до Триполі, що ознаменував штурм будівлі Загального національного конгресу. В обстановці напруженості пройшли 25 червня вибори в Палату депутатів, на яких прихильники радикального ісламу зазнали поразки. 13 липня ісламісти у відповідь на свою поразку оголосили про початок операції «Світанок Лівії» з метою захопити аеропорт Триполі. Це їм вдалося 23 серпня після сорока днів боїв. Після того як Халіф Хавтар отримав статус верховного головнокомандувача «Лівійської національної армії», він провів низку успішних військових операцій проти терористів «Ісламської держави» та екстремістів в Бенгазі у 2014-2016 роках, проти сил ісламістів поблизу міста Сірт та проти сепаратичних угрупувань у нафтових портах. Після того Хавтар встановив контроль над нафтовими терміналами у містах Рас-Лануф, Зуейтіна, Сідра, Брега та Бен Джавад.

6 листопада 2014 року верховний суд у захопленому ісламістами Триполі оголосив про розпуск Палати депутатів. Палата депутатів назвала це рішення «прийнятим під тиском» і тому продовжила функціонувати16 січня 2015 року після переговорів, що пройшли в Женеві за посередництва ООН, протиборчі сторони погодилися припинити вогонь, щоб досягти вирішення конфлікту мирним шляхом. 20 січня Місія ООН з підтримки Лівії висловила стурбованість з приводу наявної інформації про порушення режиму припинення вогню і нагадала сторонам конфлікту про те, що перемир’я передбачає заборону на будь-яке переміщення збройного персоналу та військової техніки.

Економіка країни фактично зруйнована. 90% прибутків від нафти втрачені через параліч нафтових терміналів та постійні бойові дії довкола них. 17 грудня 2015 року представниками ООН була запропонована «Схіратської угоди», яка мала об’єднати в єдиний уряд два ворогуючих блоки. Ця мирна ініціатива була повністю реалізована ООН через спеціального представника організації в Лівії Бернардіно Леона. Але після підписання, сторони знову посварилися і по-суті, угода розпалася. Після того, відчутних мирних ініціатив з боку ООН або інших держав не було. Конфлікт у Лівії залишився невирішеним і сьогодні.

(з 2011) Лівійська держава.jpg

½ динари, 2014 2014 (Надпис на аверсі:  в центрі позначення номіналу абджаном: половина динари (араб. نصف دينار), над номіналом надпис: Центральний банк Лівії (араб. مصرف ليبيا المركزي) 4$ UNC

Автономія Киренаїка (Бейда) араб. برقة الحكم الذاتي)

Площа — 855,370 км², Населення —  бл. 2,000.000 (2013)

(з 2012)

6 березня 2012 року східна Лівія проголосила напівавтономію. Керівники місцевих племен зібралися на конгрес і ухвалили створити регіон Барка (арабська назва Киренаїки) з центром в Бенгазі. Місцеві політики створили перехідну раду регіону на чолі з Ахмед Зубейр аль-Сенуссі, членом Національної перехідної ради. Автономія мала би полягати у створенні незалежних від Триполі міністерств, зокрема нафтового і внутрішніх справ, а також створенні незалежного бюджету. За центральною владою мали би залишитися повноваження в сфері міжнародних стосунків та національної безпеки. Національна перехідна рада Лівії виступила проти такої ініціативи та пообіцяли відстоювати єдність республіки”зі зброєю в руках”.

На околицях міста Бенгазі відбувся “конгрес народу Кіренаїки”, на який зібралися понад три тисячі осіб — старійшини племен, місцеві політики та бізнесмени, польові командири і недавні повстанці проти режиму полковника Каддафі . Тепер вони знову кинули виклик Тріполі, проголосивши свою територію “федеративним напівавтономним районом”. Він простягається від прибережного міста Сирт у центральній частині країни до самого кордону з Єгиптом на сході і держав “чорної Африки” на півдні. Передбачається, що жителі Барки (таке арабська назва Кіренаїки) проведуть вибори в регіональний парламент, сформують незалежні органи влади, міністерства, суди і поліцію. Лідером автономії було оголошено шейха Ахмеда Зубейра Сенуссі. На з’їзді було оголошено, що “вільна Барка” має намір розпоряджатися енергоресурсами “з більшою самостійністю”.

14 липня 2014 року ЛНА заявила, що вони взяли під контроль 319 барак, який є однією з найбільших армійських казарм у східній частині Лівії. Наприкінці липня під контролем ЛНА опинилися біл. п’яти інших казарм у Бенгазі, включаючи штаб-квартиру підрозділу спеціальних сил Аль-Сайки. 31 липня 2014 року рада заявила, що взяла контроль у Бенгазі. Проте в наступні місяці вона втратила контроль над більшою частиною міста.

У грудні 2016 року почалися вирішальні бої ЛНА проти бойовиків організації “Бенгазькі оборонні бригади” в містіна авіабазі аль-Джафра, де розміщувалась їхня штаб-квартира. 29 грудня 2017 року Мухаммед Салалбі, старший лідер Бригади мучеників Лівії, заявив, що винищувачі BRSC відступили від Бенгазі і прибули до Дерни. Тим часом Мерді аль-Хуті Один із командувачів ЛНА, заперечив інформацію про відступ, але їхні війська заблокували шляхи контрольовані бойовиками і що весь регіон Киренаїки звільнено від “терористичних угрупувань”. Він також додав, що основні сутички в Киренаїці завершилися.  Станом на сьогодні основні терористичні сили «Ісламської держави» залишилися на південному кордоні з Суданом.

Киренаїка.jpg

У травні 2016 року російський  банк видрукував банкноти номіналами 50 та 100 динарів для ЦБЛ (Бейди). Департамент банківського та валютного контролю в ЦБ Лівії заявив, що нова валюта, випущена для східної частини Лівії, не повинна розглядатися як повноцінні грошові одиниці. Також на офіційному сайті ЦБЛ було заявлено, що при виготовлені банкнот не були дотримані всі банківські процедури (на банкнотах виготовленими в Росії не було підпису голови уряду, на відміну від британських купюр виготовлених у 2015 році на замовлення ЛЦБ) і вважається незаконною, підтвердивши таким чином, що ЦБЛ єдиний законний орган, який має право на друк власних банкнот і монет. В свою чергу паралельний центральний банк Бейди оголосив про запуск нової монети номіналом в 1 динар, яка мала з’явитися в обігу в другій половині листопада 2017 року та бути рівноцінною валютою до паперового динару. Монети були викарбувані в Росії 2 листопада та надіслані на ЦБЛ (Б) в пластикових запаяних мішечках.

1 динар, 2017 2017 (На аверсі вгорі: Центральний банк Лівії (араб. مصرف ليبيا المركزي), під номіналом цифрою позначення номіналу прописом: Один динар (араб. دينار واحد)

UNC

Докладніше: Історія_ЛівіїІталійська_Північна_АфрикаТриполітаніяКиренаїкаІталійська_ЛівіяСоюзна_адміністрація_в_ЛівіїОб’єднане_Королівство_ЛівіяІсторія_Лівії_за_часів_Муаммара_КаддафіФедерація_Арабських_РеспублікДруга_громадянська_війна_у_Лівії_(2014—2017)Лівія

Advertisements

Автор: wakulenkokwolodimir

http://uk.wikipedia.org/wiki/Вакуленко_Володимир_Володимирович

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s